Хоча «приклад ще не є доказом» і «кожне порівняння шкутильгає», але все ж таки метод історичного порівняння (звичайно, за умови коректного й обережного його використання) залишається досить плідним шляхом розв’язання складних наукових проблем. Так, дуже цікаво порівняти історичну долю козацької України після катастрофи 1709 року та «вектор розвитку» Шотландії після остаточного включення цієї країни до складу Британської імперії 1707 року. Дві події стались майже одночасно, проте — які різні наслідки! Шотландцям, на відміну від наших співвітчизників, вдалося зберегти суттєві елементи політичної, економічної, культурної самостійності, зберегти свої традиції, звичаї, мову, окремий адміністративний та судовий устрій, навіть власний Парламент. Чи варто нагадувати, що доля України була набагато трагічнішою?.. Але чому так сталося? Саме про це розмірковує в статті, яку ми пропонуємо читачам «Дня», відомий канадський вчений українського походження Степан ВЕЛИЧЕНКО.
Доля Шотландії та козацької України після невдалих повстань 1745 і 1709 років показують, наскільки важливу роль відіграють закони та установи в окресленні національної ідентичності бездержавних меншин. На кінець XVIII ст. протегування, примус та економічні обставини поєдналися, пов’язавши шотландську і українську еліти з імперіями, до яких вони належали. Але в той час, коли включення Шотландії до Британії, де домінувала Англія, давало підгрунтя на формування модерної шотландської ідентичності, — включення козацької країни до Росії не тільки притримало розвиток модерної української ідентичності, але й нищила домодерні підстави тієї ідентичності.
Однією з базових відмінностей був ступінь примусу, який кожен з урядів міг застосувати проти свого населення. У Великій Британії меншість створювала закони й часто нехтувала звичаями й традиціями, які більшість вважала справедливими. Волоцюги могли бути негайно покарані попри Маgna Carta. Однак не можна ігнорувати того факту, що мстиві покарання проти повстанців мусили точно відповідати букві закону, навіть за Генріха VIII, коли Англія була біднішою за своїх головних суперників на континенті. Для долі Шотландії після 1707 року стало важливим, що вона була частиною країни, у якій багато важили право, інституції та громадська думка, і що за законом і уявленням вона не була колонією. На відміну від Ямайки або Північної Америки, Шотландія не була підлеглою Англії за правом завоювання; її політичний статус не залежав від волі короля або ситуації в Лондоні; і нею ніколи не керували військові губернатори або королівські намісники. Уряд мусив розпочинати справу проти конкретних осіб і доводити зраду у відкритому судовому процесі. Відповідно, генерал Камберленд 1746 року знав, що використання терору викличе серйозні проблеми, і міністри зробили усе можливе, аби дистанціювати уряд від свавілля, який чинили війська. Хоча жертвам до цього байдуже, історикам варто пам’ятати, що поміркована громадська думка, закон і політична ситуація вочевидь обмежували масштаби вбивств у Шотландії, які, принаймні за кількістю загиблих, як нам відомо, тьмяніють перед м’ясорубством 1708 — 1711 рр. в козацькій Україні.
Другою принциповою відмінністю між Британією та Росією є те, що в Росії право не захищало навіть дворянства як групу, і царі в жодному разі не підлягали праву. Не стримувані ані законом, ані установами чи громадською думкою, карні заходи Петра І у 1708 — 1711 рр. спричинили набагато більше жертв, ніж дії Камберленда у 1745 — 1746 рр. і були вирішальними, щоб змусити невдоволену еліту прийняти невигідні умови підпорядкування. Російський міфічний образ православної «Малоросії/України» як «родової землі» не запобіг і не пом’якшив жахіття, вчинені військовими командирами Петра — включно з пограбуванням православних церков.
Третя принципова відмінність полягає у політичних структурах, які визначили долю національних установ і автономії на периферійних територіях. Шотландські закони, церква, міські ради й сітки-клієнтела, інституційна база національної ідентичності були збережені за угодою і залишалися після 1707 року, бо Британія була конституційною монархією, яка не прагнула інтервенції та не змушувала до інтеграції. Англійські «вольності», зазначені в унійній угоді, дозволяли особливим шотландським установам діяти поза контролем і цілком вільно. До централізації у ХІХ ст. шотландські суди, міські установи і церква діяли незалежно від центральних міністерств. Створення характерно одягнених полків горян також сприяло формуванню модерної шотландської ідентичності. Умовні лоялісти могли протестувати, коли вони бачили, що парламент запроваджує закони, які збиралися застосовувати лише в Англії, і законно протидіяли спробам парламенту створювати закони у Шотландії.
Відповідно, шотландські інституції ніколи не ототожнювалися з опозиційною чи екстремістською політикою, і завдяки ним шотландська національна ідентичність не мусила залежати від радикалів, мови або народної культури. Оскільки унія 1707 р. дозволила лояльній еліті зберегти шотландські установи і використовувати їх для підтримки шотландських інтересів, навіть коли вони формально стали частиною центрального уряду, лояльність була цілком сумісною із модерною шотландською національною ідентичністю, яка постала попри англізацію, залізницю, міграції, торгівлю, політичну залежність і розпад кланової системи. Культурні націоналісти, які ніколи не знали цензури, обмежень і репресій, проклинали Англію й нарікали на долю своєї нації. Притаманне їм викривлене театральне бачення шотландців як горян, яке стало символізувати шотландців у популярній уяві, зараз висміяне політичними націоналістами як кітч. Коли британські монархи почали демонстративно вдягати вбрання горян, вони показали, що на жодному елементі шотландської культури більше немає тавра нелояльності, попри історію повстання проти англійського панування.
Царі не визнавали існування незмінних прав у своїй державі й дозволяли збереження юридичних та інституційних особливостей лише як привілеїв, які надаються з монаршої волі. Українська еліта не мала законодавчо визначених прав, які були б закріплені в угоді як обов’язкові. Вона також не мала центрального представницького зібрання і після 1709 року мусила впоратися з колективною пам’яттю про терор, як і з байдужістю чи ворожістю лоялістської більшості, кількість якої зростала після зникнення установ гетьманщини. Умовні лоялісти, які опиралися адміністративній централізації, стали меншістю, яка на середину XVIII ст. була здатна лише намагатися переконати монарха не слухати тих, хто протидіяв делегуванню на місця певних прав і захистити або відновити автономію, у якій були зацікавлені усе менше їхніх співвітчизників у кожному новому поколінні. Тією мірою, якою ці дії підтримували місцеві установи, вони створили громадянську/установчу основу для української національної ідентичності. Тією мірою, якою їхні зусилля зазнали невдачі, зростала імовірність розвитку в Україні етнічного націоналізму.
Звісно, мужність тих, хто наважився кинути виклик уряду у ХІХ ст., допомогла створити спільноту, здатну чинити опір. Але, за відсутності особливих установ, таких, які були у шотландців, самі заклики до свободи й протидії утискам не могли створити зважену взаємодію між суспільством і урядом, яка була опорою модерним демократичним національним державам. Нарешті, малоросійські лоялістськи налаштовані кар’єристи у Петербурзі та їхні бідніші двоюрідні брати, пов’язані з маєтками, однаково схильні до абсентеїзму, відрізнялися від англізованих шотландських кар’єристів та їхніх місцевих агентів, які могли отримувати особисту користь від того, що вони були частиною Об’єднаного королівства, водночас зберігаючи шотландські установи і сприяючи економічній модернізації.
Хоча з 1860 рр. зростав вплив противників українських культурних націоналістів, що наполягали на жорстких заходах, поміркованіші кола до 1880 років включно пропонували уряду як альтернативу підтримувати лоялістський український культурний націоналізм. Однак заборони, які розпочалися з 1847 року, наклали на українську мову і культуру тавро нелояльності та обмежили її до приватного життя. Жоден цар не легітимізував зовнішні символи української ідентичності, використавши їх свідомо у своєму вбранні. Водночас свавільні утиски, ініційовані міністрами, які вважали лояльність і українську національну ідентичність несумісними, створили сприятливий грунт для радикальних політичних націоналістів і підірвали довіру до прибічників поміркованої позиції, які за відсутності відповідних законів і місцевих установ не мали іншого вибору, окрім побудови модерної української національності виключно на козацькому романтизмі й селянській культурі. Мірою того, як позиції ставали дедалі жорсткішими, «серединна лінія» ставала неможливою. Під час і після революції 1905 року навіть російські ліберали вважали надмірними українські вимоги територіальної автономії в ім’я національного самовизначення. Жоден із царських міністрів не відповів на вимоги українців лояльною заявою, подібною до вислову Черчилля 1911 року про шотландську політичну автономію (Home rule).
