Можливість того, що ми можемо зазнати поразки в бою, не повинна заважати нам боротися за справу, яку ми вважаємо справедливою.
В американській армії є найвище військове звання — генерал армії, у флоті — адмірал флоту. Це звання приблизно відповідає маршалові в інших країнах. Проте у США існує ще особливе найвище звання «генерал армій Сполучених Штатів» (general of the Armies of the United States), що не має затверджених знаків відмінності, приблизно відповідає генералісимусу. 1976 року президент Джеральд Форд надав це звання першому президентові Джорджу Вашингтону, у списках армії його ім’я зазначатиметься назавжди як вищого воєначальника.
ПРОГРЕСИВНИЙ ПЛАНТАТОР
Хто б міг подумати, що нащадок давнього аристократичного роду, що бере свій початок із XII ст., очолить армію бунтівників проти його величності Георга III! У XVI ст. рід Вашингтонів розпався на декілька гілок. Родоначальником тієї, від якої походив вождь американської революції, був Лоуренс Вашингтон, мер міста Нортгемптона. Король Генріх VIII подарував йому маєток Сульгрев, а нащадки були наближені до дворів як Тюдорів, так і Стюартів. Полковник Джеймс Вашингтон командував кавалерією Карла I під час Англійської революції і склав голову за короля. Інший полковник, Генрі Вашингтон, прославився героїчним захистом Ворчестера і здобув собі пошану навіть своїх ворогів-революціонерів. Але залізнобокі і круглоголові під командуванням Олівера Кромвеля розгромили роялістів-кавалерів при Марстон Мурі і Несбі. І хоча прямий предок Джорджа Вашингтона преподобний батько Лоуренс Вашингтон у битвах участі не брав, був вигнаний переможцями з приходу. Апологетична історіографія пояснювала це ідеологічними розбіжностями, а в англійських памфлетах часів війни з колоніями писали, що сталося це через його неналежну поведінку та пристрасть до напоїв, із яких добрий англійський ель був найслабкішим. Так це чи ні, але сини преподобного Лоуренса в революційній Англії відчували себе не дуже затишно. Цілком можливо, що через liaison dangereuses — небезпечні зв’язки. Тож вони вирішили переїхати за океан — подалі від диктатури Кромвеля. 1657 року Джон Вашингтон і його брат ступили на землю Вірджинії.
Коли у Августина Вашингтона 22 лютого 1732 р. народився син Джордж, сім’я вже належала до верхівки місцевого суспільства. Дитинство майбутнього президента було цілком благополучним. Багаті плантатори були людьми практичними, необхідність об’їжджати великі володіння заставляла значну кількість часу проводити в сідлі. Синів рано привчали до цього важливого заняття. Юний Джордж уже в 14 років без зусиль об’їжджав найбільш норовливих коней і його вважали чудовим наїзником. Але справи вимагали наявності добре підготовлених адвокатів, лікарів, священиків і людей, які володіють знаннями в галузі сільського господарства. Тому освіта і вченість віталися. У коледжах зубрили латину, старогрецьку, іноземні мови. Цицерона, Теренція, Вергілія, Горація, Тацита, промови і трактати Демосфена й Аристотеля читали лише мовою оригіналу. Батьки-засновники США здобули прекрасну гуманітарну освіту. І лише вчений-енциклопедист Бенджамін Франклін усього досяг самоосвітою. Не випадково саме йому належить афоризм: time is money — час — гроші.
Освіта, отримана Вашингтоном, якщо її можна так назвати, мала винятково прикладний характер. Були успіхи в математиці, особливо в геометрії і навіть у тригонометрії. Але вже тоді він вступив у боротьбу із орфографією, яку вів усе життя, але так і не отримав остаточної перемоги. До речі, прогалини в англійській граматиці й орфографії характерні для багатьох американських президентів. Вашингтона не можна порівняти з блискуче освіченими земляками-вірджинцями, майбутніми президентами Томасом Джефферсоном і Джеймсом Медісоном. Він навіть віддалено не був схожий на Бенджаміна Франкліна. Але перевершував їх в одному — в умінні досягати поставленої мети, знаходити вихід, здавалося б, із безвиході. Двічі врятував Америку. Один раз від військової поразки у війні за незалежність і вдруге — від загрози розпаду молодої країни після перемоги. Батьки-засновники багато що зробили для своєї країни, але без практика Вашингтона ці блискучі адвокати, письменники та вчені своєї великої справи не зробили б.
Під час Семирічної війни (1756—1763) Джордж Вашингтон виконував ряд дипломатичних доручень губернатора, брав участь у битвах із французами, здобув певну популярність і чин полковника ополчення.
Одружившись після війни на вдові Марті Кестіс, народженої Дендрідж, він отримав придане — величезну суму в 23 тис. фунтів. Людина з річним доходом у 500 фунтів вважалася вже заможною. Зайнявшись сільським господарством, Вашингтон почав впроваджувати нові технології. Він винайшов більш продуктивний плуг, засівав нові сорти тютюну. Проте, дуже скоро переконався, що борги маєтку лише зростають. Продаж чергового врожаю приніс збиток у дві тис. фунтів. Справа полягала не в упущеннях Вашингтона, їх практично не було. Його проблеми мали системний характер і були викликані відносинами колоній з метрополією.
ГОЛОВНОКОМАНДУЮЧИЙ ПОВСТАЛИХ КОЛОНІЙ
Англія, що перемогла у Семирічній війні, вийшла з неї із розбалансованими фінансами. Виправити це вирішили за рахунок колоній, які від цієї війни сильно постраждали. Тютюн виснажував землю, тому необхідно було освоювати нові території за Аллеганськими горами, а саме це забороняв парламентський акт. Ухвалено це було не на зло колоніям. Просто англійські купці добре наживалися на торгівлі хутром із індійцями і були зацікавлені в збереженні їх мисливських угідь. Заборона викликала бурю протестів. Акт був скасований вже в ході війни за незалежність, але було надто пізно. 1774 року англійський парламент ухвалив Квебекський акт. Просування кордону канадської провінції Квебек на південь закрило для претензій Вірджинії територію на північ і захід від р. Огайо. Це був удар безпосередньо по Вашингтону, оскільки серйозно руйнував його плани з придбання нових земель. Таким чином Лондон своїми діями закріплював союз консервативних плантаторів півдня і революціонерів із північних штатів.
Опір свавіллю метрополії сприяв виникненню таємних товариств. Одним із найбільш відомих і радикальних стало «Сини свободи», очолюване одним із майбутніх батьків-засновників Самюелем Адамсом. Своєї популярності воно набуло завдяки легендарному Boston Tea Party —Бостонському чаюванню.
Монополістом на постачання чаю, одного з улюблених напоїв у колоніях, була англійська Ост-Індійська компанія. На початок 1770-х рр. вона опинилася на межі банкрутства. 1773 року було ухвалено «Чайний закон», що дозволив Ост-Індійській компанії продавати чай у колоніях за ціною вдвічі нижчою, ніж у Великій Британії. Це безпосередньо зачіпало інтереси місцевих чайних торговців. Самюель Адамс і його товариші закликали до бойкоту чаю. Розгорнулася широка пропаганда проти «цієї отрути, що підноситься Америці». Обов’язок патріота — пити каву! В крайньому випадку, настої з місцевих трав.
У грудні 1773 р. в Бостон прибув корабель «Дартмут» із вантажем чаю. Група «Синів свободи», перевдягнута індійцями, на чолі з Гриффіном Варфом проникла на борт. Бригада кваліфікованих портових вантажників швидко викинула за борт близько 45 т чаю. За сучасними цінами — приблизно на 1,87 млн. доларів. Хуліганська, на перший погляд, витівка мала політичний характер. Це відразу зрозуміли британські власті. Парламент прийняв ряд актів, які в колоніях отримали назву Intolerable Acts — Нестерпні закони. Такими діями Англія сподівалася ізолювати массачусетських радикалів, і змусити колонії визнати верховенство парламенту. Але все вийшло навпаки. Розрізнені колонії відчули необхідність єдності, що й привело до скликання Першого континентального конгресу 5 вересня 1774 р.
Вашингтон був у складі представників від Вірджинії. На конгресі радикали пропонували негайний розрив у торгівлі з Англією. Земляк Вашингтона Патрік Генрі переконував: «Уся Америка єдина. Більше немає відмінностей між вірджинцями, пенсильванцями, нью-йоркцями і мешканцями Нової Англії. Що ж до мене, то я не вірджинець, а американець!». А сказана ним раніше фраза: «Give me liberty or give me death!» — дайте мені свободу, або дайте мені померти! — стала крилатою. Але вірність королю на конгресі переважала. Всі проблеми від непридатних міністрів, а не від його величності — переконаність багатьох делегатів. Було складено «Декларацію прав і скарг», яка висловлювала протест проти митної та податкової політики метрополії. Поки що обмежилися забороною ввезення товарів із Англії.
Під час дебатів Вашингтон говорив дуже мало, але сильно впливав на всі постанови конгресу. Він був проти крайніх заходів і в одному листі писав: «Щодо незалежності, то її не бажає жодна розсудлива людина в усій Америці». Незалежність стукалася в двері, але майбутній Батько нації цього ще не усвідомлював. Діяльність Вашингтона на конгресі сучасники оцінили високо. Хтось запитав Патріка Генрі, кого з членів конгресу він вважає найбільш видатним. На що той відповів: «Якщо ви говорите про красномовство, то містер Рутледж із Південної Кароліни поза сумнівом найвидатніший оратор. Але якщо ви говорите про солідні відомості й здорові думки, то найвидатнішим слід вважати полковника Вашингтона з Вірджинії».
Маховик революції розкручувався. У кожному окрузі виникли озброєні загони munitemen — «минитменов» — бійців у «хвилинній готовності» взятися за зброю. Вашингтона, незалежно від його настроїв, втягує могутній вир подій. Англійський генерал Гейдж 18 квітня 1775 р. скерував 700 солдатів до Конкорда, містечка, яке лежить приблизно в 35 кілометрах на Північний Захід від Бостона. Він дізнався, що американці влаштували там склад зброї і пороху, та вирішив знищити його. У сутичці 19 квітня в Лексингтоні, на півдорозі між Бостоном і Конкордом, вісім ополченців загинули. Велику частину запасів патріоти встигли вивезти й заховати, а те, що залишилося, знищили королівські солдати. На дорозі назад на англійців чекала засідка. Розсипавшись за кущами та деревами, слідуючи тактиці індійців, ополченці поливали свинцем солдатів у червоних мундирах. З 1800 англійців було вбито або поранено 273 людини, патріоти втратили 95. Лексингтон і Конкорд прозвучали на всю країну.
У червні англійські генерали Вільям Гоу і Генрі Клінтон вирішили прорвати облогу. Вони планували завдати удару по позиціях американців на пагорбах Банкер-Гілл і Брідс-Гілл у околицях міста. У битві, яка розігралася, від влучних пострілів американських ополченців, серед яких було багато професійних мисливців, англійці втратили понад 1 тис. людей. Патріоти майже вдвічі менше. Після рукопашної сутички американці змушені були відійти, але перемога англійців виявилася пірровою. В день відкриття Другого континентального конгресу загін вермонтських ополченців захопив королівський форт Тікондерога. Навіть найзавзятішим прибічникам миру з Англією стало ясно, що війна на порозі, потрібна армія. А починається вона з головнокомандуючого. Делегат від Массачусетсу, майбутній перший віце-президент і другий президент США Джон Адамс офіційно запропонував кандидатуру Вашингтона, хоча вона зустріла певний опір. Для радикальних делегатів від північних колоній він був дуже консервативним. Крім того, багато штатських, начитавшись книг із тактики і стратегії, вважали себе знавцями військової справи. Делегати сперечалися цілий день. Але поступово всі зрозуміли, що альтернативи просто немає. І річ не в бойових заслугах кандидата, в них якраз багато хто сумнівався, а в тому, що він представляв Вірджинію, найважливіший південний штат. Вашингтон втілював єдність колоній, яким ще належало стати справжньою державою.
Як випливає з протоколу, вранці 15 червня 1775 р. на засіданні конгресу, «вирішили, що має бути призначений генерал для командування всіма континентальними силами, що вже є, або які буде створено для захисту Американської Свободи. Йому призначається 500 доларів на місяць жалування і на витрати. Конгрес потім розпочав вибори генерала, і есквайра Джорджа Вашингтона було одноголосно обрано». Справа йде до проголошення незалежності і слід було подумати про прапор нової країни. За легендою його за замовленням Вашингтона виготовила швачка-драпірувальниця Бетсі Росс у Філадельфії. За первинним проектом передбачалися на прапорі шестипроменеві зірки, але Бетсі запропонувала зобразити зірки п’ятикутними, хоча вони були складнішими для шиття. Немає жодних документальних доказів, що справа йшла саме так. Є відомості, що дизайн прапора розробив Френсіс Гопкінсон, чий підпис стоїть під Декларацією незалежності. Вперше прапор було піднято в битві при Брендівайні, в Пенсільванії у вересні 1777 р. Свою назву «Стара слава» він отримав 10 серпня 1831 р., але це вже — інша історія.
ПРЕЗИДЕНТ
Війна за незалежність була важким випробуванням. Армію Вашингтону довелося створювати на порожньому місці. На схилі віку він писав: «Мала відбутися тривала сувора боротьба із сумнівним результатом. Не будучи нацією, нікому не відомі як народ, ми не були готові. Грошей, нерва війни, не було. Довелося кувати меч на ковадлі необхідності...». Але, в той же час, він вірив у кінцеву перемогу: «Якщо в нас і були невідомі ворогові таємні ресурси, то вони полягали в непохитній рішучості наших громадян, усвідомленні правоти нашої справи та упевненості, що Бог не залишить нас».
Усього бракувало, в першу чергу уміння воювати й усвідомлення, що війна — це перш за все дисципліна. Адже Англія посилала в повсталі колонії першокласні, як на той час, війська. У них була одна вада — вони воювали за правилами, а революційні війська так, як підказувала обстановка. Основною перевагою армії Вашингтона була мобільність і уміння долати будь-які труднощі. У битві під Трентоном наприкінці 1776 р., коли дороги розвезло, англійці й думки не припускали, що американці зважаться напасти на них. Але Вашингтон думав інакше. Переправившись через р. Делавер, американці раптовим ударом обрушилися на супротивника, який нічого не підозрював. Бій тривав лише півгодини, а полонених виявилося понад 400 чоловік. Коли англійському генералові Гоу доповіли про взяття американцями Трентона, він не міг у це повірити. Легендарну переправу зображено на канонічній картині. У човні посеред бурхливої річки, серед криги стоїть Вашингтон, вдивляючись у протилежний берег. Американці люблять свого першого президента, але ставляться до нього з теплим гумором. У військово-морському училищі на іспиті курсантові поставили запитання: ким був Джордж Вашингтон: солдатом чи моряком? Звичайно, він був солдатом, адже у нас висить картина, на якій він перетинає р. Делавер, стоячи в човні. Кожен моряк знає, що цього не можна робити».
Є думка, що Вашингтон воював не так із англійцями, як із конгресом, який зривав військове постачання, і за дисципліну. Він забороняв лихослів’я і пияцтво, вимагав вчитися маневруванню під вогнем противника. Особливо його турбувала підготовка офіцерів, сам не соромився вчитися у європейців, які приїхали воювати за свободу його країни. З маркізом Лафаєтом він часто спав під однією ковдрою і прислухався до його стратегічних пропозицій.
Під Йорктауном об’єднана американсько-французька армія розгромила англійського генерала Корнвалліса. Але здаватися «неправильній» і бунтівній армії «обідранців» англійці не хотіли. Їхній генерал О’ Хара вважав за краще вручити свою шпагу командувачеві французькою армією графові Рошамбо, але англійця направили до Вашингтона. У тонкощах військового етикету той орієнтувався блискавично. Якщо Корнвалліс не захотів здаватися особисто, то й приймати капітуляцію він не буде. Вашингтон вказав О’Харі на свого заступника генерала Лінкольна, який і прийняв шпагу.
Незважаючи на звитяжне завершення визвольної війни, становище країни було дуже важким. Перша конституція, яка називалася «Статті конфедерації», виявила слабкість центральної влади. Дуже багатьом починало здаватися, що республіканська форма правління себе не виправдала, і монархія все-таки краща. Такі настрої охопили значну частину офіцерського корпусу. Вони знайшли віддзеркалення у меморандумі, врученому Вашингтону, де йому пропонувалося стати або диктатором, або королем. Хоча слабкість центральної влади також гнітила головнокомандуючого, пропозиція була рішуче знехтувана. Причина полягала не лише в його глибоких антимонархічних переконаннях. Республіканський устрій і демократичні норми глибоко проникли в суспільство, й переважна більшість населення ніколи не примирилася б із будь-якою формою диктатури або монархії. Вашингтон це добре розумів.
Економічна ситуація стрімко погіршувалася. Америка не виконувала умов Паризького миру, й Англія розпочала проти неї торгівельну війну. Північні штати вирішили знову вдатися до ембарго на англійські товари, однак південні їх не підтримували. Штати почали створювати митні бар’єри, перейшли до випуску власних паперових грошей — прямий шлях до сепаратизму. Восени 1786 р. спалахнуло повстання Шейса. Ветеран війни за незалежність, відставний капітан Даніел Шейс очолив невдоволених фермерів і ремісників Массачусетса. У думках багатьох массачусетців затвердилися великі принципи війни за незалежність, а дійсність виявилася зовсім інакшою. Повстанці нападали на суди, спалюючи справи про стягнення боргів і звільняючи боржників із в’язниць. Ополчення, викликане для розгону бунтівників, перейшло на їхній бік. Генералові Лінкольну заледве вдалося розсіяти повсталих. Керівників на чолі з Шейсом було засуджено до страти, проте незабаром амністовано.
Було цілком зрозуміло, що конституцію країни — «Статті конфедерації» — необхідно міняти. З цією метою у Філадельфії було скликано Конституційний конвент. Після сильних вагань, адже у прощальному листі до армії він декларував відхід у приватне життя, Вашингтон вирішив узяти участь у його роботі. На першому засіданні 25 травня 1787 р. його було обрано президентом конвенту. Постановили працювати у закритому режимі. Але Джеймс Медісон, один із авторів конституції та майбутній четвертий президент, упродовж усього конвенту вів нотатки, з яких сталі відомі подробиці засідань і виступів учасників. Чотири місяці тривали затяті дебати, але в цілому робота була конструктивною. Не в останню чергу завдяки вмінню президента конвенту вести справу. Сам Вашингтон виступав дуже рідко, та коли говорив, його думка завжди виявлялася вирішальною.
Основна суперечка розгорнулася між прибічниками двох конституційних моделей, які отримали назви «План Вірджинія» і «План Нью-Джерсі». У першому (його авторство належало здебільшого Медісону) наголошувалося на створенні системи федеральних органів зі значними повноваженнями. Достатньо сказати, що федеральний уряд наділявся правом у разі потреби застосовувати військову силу проти окремих штатів. Що й зробив 74 роки по тому президент Аврам Лінкольн для збереження єдності країни. На федеральному рівні мали бути створені двопалатний законодавчий орган, уряд і судова система, що ѓрунтувалася б на принципі незамінності суддів. Затверджувалася незалежність трьох гілок влади. Так політичні та правові ідеї Шарля Монтеск’є вперше були втілені у життя. «План Нью-Джерсі» відображав інтереси дрібних штатів. Пропонувалося внести деякі зміни до «Статей конфедерації», не змінюючи суті документа. Після триденних дебатів цей план було відхилено. Попри те, що «План Вірджинія» був узятий за основу майбутньої конституції, виникло принципове протиріччя щодо порядку формування законодавчого органу — конгресу. Делегати від великих штатів наполягали на пропорційному представництві, делегати від менших — на рівному. Компроміс було запропоновано делегатом від Коннектикуту. Палата представників обиралася за територіальним принципом, у сенаті штати були представлені на рівній основі. На Конституційному конвенті гостро стояло питання про рабство. У результаті прийнято рішення зберегти його на найближчі двадцять років, аби це питання вирішували майбутні покоління. Це відображало союз північних і південних штатів, що склався. Він проіснував майже 70 років.
Конституційний конвент завершив роботу 17 вересня 1787 р. Текст конституції надіслали в конгрес, який схвалив її. На святкуванні Дня незалежності 4 липня 1788 р. домінувало гасло: «Вашингтона — у президенти!». На урочистих зборах у штаті Делавер пишномовно закликали: «Нехай фермер Вашингтон, як другий Цинциннат (Цинциннат вважався у Стародавньому Римі взірцем доброчесності та простоти. — Авт.), кине плуг і піде управляти великим народом!». На початку січня 1789 р. в кожному штаті за своєю процедурою були обрані або призначені вибірники, а також обрано конгрес. За місяць обрано: президентом Джорджа Вашингтона, віце-президентом Джона Адамса — одноголосно. У Маунт-Вернон 14 квітня з’явився секретар конгресу Томсон, котрий офіційно повідомив Вашингтону, що його обрано президентом, а конгрес, що зібрався, чекає на главу держави. Перші півтора року на посаді президента Вашингтон провів у Нью-Йорку, а потім до 1800 р. столицею США була Філадельфія. Доводилося створювати новий державний апарат. Закон конгресу 1789 р. створив судову систему, яка без істотних змін існує й досі. Президент у цій системі вбачав запоруку стабільності нової держави.
Вашингтон зневажливо ставився до Адамса. Він відсував віце-президента на периферію влади, і там він залишається, хоча формально очолює сенат, де має право вирішального голосу. За пропозицією президента конгрес створив три міністерства — державний департамент, фінансів і військове, а згодом і юстиції. Так з’явився кабінет міністрів (назва ввійшла у вжиток 1793 року), відповідальний лише перед президентом. «Білль про права» (Bill of Rights) набрав чинності 15 грудня 1791 р., до союзу ввійшли Південна Кароліна та Род-Айленд — тепер зібралися всі тринадцять штатів. Федерація відбулася.
Запустивши державний апарат, Вашингтон зайнявся улюбленою справою — вибором місця для майбутньої федеральної столиці. Конгрес визначив, що федеральний округ Колумбія площею у 100 квадратних миль буде на Потомаку, передбачуваний кордон округу проходив приблизно за двадцять кілометрів від Маунт-Вернона. Президент вирушив до рідного штату й обстежував місцевість. Він же обрав і архітектора Л’Енфана, котрий воював добровольцем у континентальній армії. Вашингтон із ним розробляв план міста, проте навесні 1792 р. велів розрахувати архітектора, хоча його плани втілилися в життя.
Вашингтона дуже пригнічувала політична боротьба, що спалахнула між федералістами, прибічниками посилення центральної влади та республіканцями, які намагалися її обмежити. Він як міг заспокоював пристрасті, що розгорілися, та вдіяти нічого не міг. Хотів після закінчення терміну піти на спочинок, але не дали. Довелося погодитися на друге президентство. Проблеми не зменшувалися. Велика французька революція збіглася з першим терміном, якобінський терор — із другим. Стосунки з Англією ускладнювалися, британський флот перехоплював американські кораблі, що прямували до французьких портів. Наростало напруження, що, зрештою, вилилася у війну з колишньою метрополією в 1812 — 1914 рр. однак Вашингтон цього вже не побачив.
Коли дійшов кінця другий термін, він зустрів це з великим полегшенням. Здоров’я підводило, й повернення до улюбленого Маунт-Вернона здавалося благом. У вересні 1796 р. Вашингтон звернувся з «прощальним посланням» до країни, написаним Джефферсоном. «Основне правило для нас у стосунках з іншими державами полягає в тому, щоб розширювати з ними торгівельні стосунки, проте мати якомога менше політичних зв’язків». Ці положення були канонізовано й тривалий час слугували виправданням політики ізоляціонізму.
Морозного дня 13 грудня 1799 р. Вашингтон застудився. Лікарі виявили запалення легенів. Тоді прийнято було лікувати кровопусканням. Але воно не допомагало, а тільки погіршувало стан. Сучасні медики вважають, що таким чином вони просто вбили свого пацієнта. Наступного дня о десятій вечора Вашингтон — Батько нації — відійшов у вічність і історію. Своїм рабам він у заповіті дав свободу.
За легендою маленькому Вашингтону подарували іграшкову сокирку, і він, граючись, зрубав улюблену вишню батька. Розгніваний батько суворо запитав, хто зрубав вишню, і Джордж, усупереч страху покарання, сміливо відповів: «Я не вмію брехати. Це я зрубав її сокирою». На згадку про цей випадок у день народження Вашингтона на стіл подають традиційний десерт — торт у вигляді стовбура вишневого дерева, прикрашеного вишнями, а маленьких американців навчають наслідувати приклад Батька нації.
