Що таке нація? Випадкова, беззмістовна сукупність людей, якi з незбагненних для нас причин (може, була на те воля Творця?) виявилися зібраними разом у певному місці в певний час — або ж братство свідомих будівничих спільного майбутнього, об’єднаних певною метою? Що, власне, цементує націю — конкретний економічний інтерес, єдність історичної пам’яті чи залізна воля Вождя? Які неочевидні, проте, безперечно, вельми дієві соціальні закони могли б пояснити дивовижну стійкість одних народів, які не сходять з арени історії вже не одну тисячу років — і трагічну швидкоплинність земної долі інших етнічних спільнот, які неначе зникли з лиця Землі за якимось безжальним вищим вироком (де зараз сліди етрусків, хеттів, інків, та й наших прапрадавніх предків — первісних індоєвропейців?).
Усі ці запитання здавна хвилювали допитливі серця уславлених мислителів — від Арiстотеля до Гете, від Цицерона до Паскаля (та й у нашому столітті над цими проблемами розмірковували такі різні за інтересами, масштабами і фахом вчені, як Арнольд Тойнбі, Лев Гумільов, Хосе Ортега-і-Гассет; в України — Дмитро Донцов, В’ячеслав Липинський, Юрій Липа...). Проте сказати, що відповіді на всі неясні аспекти науки про зародження, розвиток та загибель націй вже дані, було б явним перебільшенням.
Ось чому нова грунтовна розвідка публіциста, історика, громадського діяча, активного учасника подій українського національно-державного відродження, народного депутата України четвертого скликання Сергія Жижка «Нація як спільнота» (Київ, видавництво «Дніпро», 2008 рік), можна заздалегідь стверджувати, не залишиться поза увагою вітчизняного читача. У цій книзі вперше під однією обкладинкою зібрано великий комплекс матеріалів, які ілюструють становлення різноманітних націй світу, національно-визвольні змагання українського народу, думки сотень авторів мало не всіх історичних епох розвитку людства (умовно кажучи, від Біблії до відозв УПА). І все це — ретельно систематизовано й упорядковано автором.
Пояснюючи задум твору, Сергій Жижко пише у передмові до читача: «Ще з кінця 80-х та початку 90-х у заново народжуваному українському політикумі з’явилися різночитання у термінах «нація», «народ», «патріотизм», «націоналізм», «національна демократія», «ліберальна демократія». Комуністи, відхрещуючись від диктатури пролетаріату і тоталітаризму, продовжують поширювати стереотипи, що «український буржуазний націоналізм — лютий ворог українського народу», що націоналізм — це обов’язково нацизм і фашизм, а ще й прислужник німецько-фашистських окупантів. Згідно з їхньою концепцією, національно-визвольна боротьба могла вестись тільки у Південно-Східній Азії, Африці чи в Центральній Америці проти американського імперіалізму за приєднання до табору соціалізму. А щодо Росії — тюрми народів — можлива тільки класова боротьба трудящих різних народів імперії за соціалістичну державу з центром у Москві. У СРСР, згідно з комуністичними концепціями, національно-визвольна боротьба неможлива, бо за наявності політичних свобод немає ні соціального, ні національного гноблення».
Отже, є підстави стверджувати, що метою книги є, окрім іншого, обгрунтоване «зняття» оцих саркастично згаданих автором тоталітарних міфів, а з іншого боку — ознайомлення читача з багатствами (їхні масштаби нам нерідко важко буває навіть уявити!), котрі виробила світова гуманітарна думка, вивчаючи складні проблеми історії розвитку націй та міжнаціональних стосунків. У структурі праці Сергія Жижка є певна логіка та внутрішня єдність: розділи книги («Бог», «Світ», «Людина і світ», «Нація», «Національна свідомість», «Національна ідентичність», «Національна ідея», «Національний інтерес» тощо) відповідають цілісному задуму автора, який прагне охопити всі аспекти теорії націотворення та національного існування, від «вищої сфери» (Бог, Світ, Доля) до конкретної соціальної практики.
Сергій Жижко ставить за мету відобразити гранично широкий спектр думок як іноземних вчених — філософів, істориків, соціологів, так і людей, котрі залишили помітний слід у історії нашої Батьківщини. При цьому — і це цікаво — виникає своєрідний «ефект зіставлення», коли те або інше суспільно-історичне явище аналізується не одновимірно, спрощено, на догоду поточній політичній кон’юнктурі, а з урахуванням того, що соціум, як правило, ніколи не рухається прямими, торованими шляхами. Отже, з одного боку, читач може зустріти висловлювання іспанського філософа Ортеги-і-Гассета, який стверджував, що «цивілізація — це передусім бажання співжиття. Люди є нецивілізовані й варварські в міру того, як вони не рахуються з ближнім. Варварство — нахил до відокремлення. І тому всі варварські епохи були часами людського розпорошення, коли кишіло від маленьких групок, окремішних та ворожих», а з іншого боку — стислі й пружні, наче заклик до бою, тези українських націоналістів: «1. Існуючий світ — світ націй. Ми знаємо це. Така Воля Божа. 2. Бог дає тим, хто любить, хто йде, хто не боїться помилитись, скутий своєю гординею». Виникає запитання: де ж істина між цими двома поглядами, настільки різними? Як казали мудрі філософи, посередині поміж двома полюсами знаходиться не істина, а проблема...
Процеси історичного розвитку східнослов’янських народів, зокрема, генези й співвідношення їхніх політичних систем, як відомо, і досі є темою гострих дискусій. Тим більш доречним виглядає використання С. Жижком думок та висловлювань шанованих в Європі й світі російських істориків (наприклад, С. Соловйова, котрий вважав, що «південні (тобто українські. — І. С. ) князі у своїй більшості були надзвичайно хоробрі, вміли і в себе вдома, і в чужих краях честь свою взяти; дружини були подібні своїм вождям... У поведінці ж князів Північної Русі ми не помічаємо того блиску, який бачимо у поведінці князів — витязів Півдня. Північні князі-власники не люблять вирішувати суперечок зброєю, удаються до неї в крайньому випадку, коли успіх безсумнівний... Усі вони схожі один до одного». А ось концепція М. С. Грушевського, що відіграла особливу, може, виняткову роль в процесі українського націотворення: «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської; Володимиро-Московська — другої, великоруської... київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII віку... Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємицею, ані наступницею Київської, вона виросла на своєму корені... Общеруської історії не може бути, як немає общеруської народності». Таким чином, питання націогенези українців вирішується так, як розглядав його таємничий автор «Истории русов»: «Відомо ж бо, що раніше були ми те, що тепер Московці: уряд, першість і сама назва Русі від нас до них перейшли».
Пояснюючи «надзавдання» твору, С. Жижко пише: «Я хотів би, щоб книга стала свого роду підручником українського патріотизму для загалу активістів політичних партій і громадських організацій, з цікавістю читалася студентами, широкими колами українських патріотів... Проблем, тем, аспектів у книзі піднято багато. Тільки окремі розділи можна розгорнути у окремі видання. Проте не можна обняти безкінечне, та і не слід». Найважливішим, вважає автор, є те, що «Україні слід швидше ставати нацією. Українці потребують національної ідентичності, національної свідомості, національного діяння. Щоб не повторити історію ХХ століття». Цей імператив є тим більш очевидним, що, як вказує С. Жижко, «українці набагато випередили інші народи у соціалістичному змаганні зречення від своєї нації. У силу тривалої бездержавної історії та національного виживання в умовах колонізації ми значною мірою втратили національну ідентичність та будь-яку відмінну від інших політичну культуру. В умовах тиску НКВД—КГБ і компартійних органів відходили від власної мови, культури, історії і складали значний відсоток масиву «радянських людей».
Це — до питання, яка спадщина дісталася незалежній Україні — і досі, будьмо відверті, тяжіє над нами. А щодо того, як цю спадщину долати, то про це розповідає якраз найцікавіша книга С. Жижка, увесь її зміст, взятий в цілому.
