Незважаючи на своїх неодмінних супутників — туман, сльоту і хмарність, один із найнепривітніших, сирих і сірих місяців року — листопад — є найгарячішим і найяскравішим у новітній політичній історії Закарпаття. Саме цього місяця було ухвалено низку політичних і правових рішень, яким судилося стати визначальними, більше того — доленосними в подальшому розвитку краю. Про головні віхи листопадових подій бесідуємо з Романом Офіцинським — доктором історичних наук, професором Ужгородського національного університету.
— Перша світова війна стала потужним каталізатором національно-визвольних змагань народів, котрі входили до складу ворогуючих імперій, що байдуже кидали на вівтар власної величі мільйони життів пригнічених народів. Зрештою, розв’язана ними війна обернулася проти них самих. Після перемоги 1 листопада 1918 року національного повстання у Львові громадяни інших регіонів колишньої Австро-Угорщини також стали до боротьби за волю. 8 листопада 1918 року на теренах сучасного Закарпаття утворилася Гуцульська Республіка з центром у селі Ясіня. Розкажіть про цю маловідому сторінку нашої історії.
— Локальна держава в селі Ясіня (нинішнього Рахівського району) та його околицях існувала майже сім місяців (із 8 листопада 1918-го по 11 червня 1919 року). Вона була утворена недавніми австро-угорськими вояками на чолі з поручиком Степаном Клочураком. Гуцульська Республіка постала внаслідок самоорганізації місцевого населення в умовах безладу, спричиненого розпадом Австро-Угорської монархії та паралічем центральної влади.
Перспектива опинитися у складі незалежної Угорщини не приваблювала місцевих українців-гуцулів, зокрема й через попередній мадяризаційний пресинг. Тож 8 листопада велелюдне Ясінянське віче обрало представницький орган із законодавчими функціями — Українську Народну Раду (42 особи). Виконавчою владою стала Головна Управа (12 осіб), а збройними силами — Гуцульська Народна Самооборона (200 осіб). Гуцульська Республіка відразу налагодила контакти із теж щойно заснованою Західноукраїнською Народною Республікою, котра вела обережну й помірковану політику, оскільки підтримувала з Угорщиною життєво важливі для себе відносини. Тому майже на два тижні (22 грудня 1918-го — 6 січня 1919 року) Ясіню фактично безперешкодно окупував угорський батальйон у складі 620 осіб.
Гуцульську Республіку відновили 8 січня 1919 року після безкровного Різдвяного повстання та інтернування угорських солдатів. Степан Клочурак дістав президентські повноваження. Сформоване військо (1,1 тисячі осіб) швидко опанувало всю закарпатську Гуцульщину, але 17 січня зазнало поразки поблизу міста Сигіт від нового противника — румунського. Утім, Гуцульська Республіка проіснувала ще майже півроку — до 11 червня 1919-го, коли в Ясіню нарешті ввійшли румунські війська.
Узагалі Закарпаття опинилося тоді між трьох вогнів. Із січня 1919 року румуни окупували східну частину аж до міста Берегове, де залишалися до серпня 1920 року. Центральну частину разом із містом Мукачеве контролювали угорці, а західну, зокрема й Ужгород, — чехословацькі підрозділи. Останні протягом весни 1919-го — літа 1920 року поступово оволоділи краєм, де в наступні неповні два десятиліття встановилася стабільна влада. Для Ясіні — п’ята за короткий час від листопада 1918-го: австро-угорська, угорська, власна гуцульсько-українська, румунська, чехословацька.
— У цей час — 12 листопада 1918 року — на протилежному кінці світу Американська рада угро-русинів одноголосно ухвалила резолюцію про входження краю до Чехословаччини на правах автономії. Наступного дня Г. Жаткович, який згодом став першим губернатором краю, передав цей документ президентові щойно утвореної Чехословаччини — Т-Г. Масарику. Удвох вони вирішили організувати голосування щодо цього серед представників русинів-емігрантів, які мали вибрати долю Батьківщини з двох варіантів — чехословацького та українського. Як далі розгорталися ці події?
— Символічне дорадче голосування 1102 делегатів греко-католицьких громад відбулося 19 листопада в місті Скрентон, штат Пенсильванія. Голоси розділилися так: 66% — за злуку з Чехословаччиною, 28% — із Україною, де якраз розпочалася згубна боротьба лівих опозиціонерів (Директорії) із правими, що мали владу (гетьманат Павла Скоропадського). Версальські перемовники використали Скрентонський «плебісцит» як формальний привід для передання Закарпаття до складу Чехословаччини. За інших обставин переконливішим для міжнародної спільноти аргументом слугувало б рішення більш представницького зібрання — у Хусті 21 січня 1919 року (1200 осіб), яке проголосувало за возз’єднання з Українською Народною Республікою.
— Рівно через 20 років, 2 листопада 1938-го, відбувся перший Віденський арбітраж, який присудив передати Угорщині південно-західні райони краю з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове. Чим це було зумовлено і які мало наслідки для нашого регіону?
— Під час арбітражу спочатку міністр закордонних справ Німеччини Йоахим фон Ріббентроп виступив проти претензій Угорщини на Підкарпатську Русь і Словаччину. Але зять Беніто Муссоліні граф Галеаццо Чиано, міністр закордонних справ Італії, переконав німецького колегу погодитися хоча б на часткову територіальну ревізію Чехословаччини. Тож від автономної Підкарпатської Русі відрізали 1,5 тисячі квадратних кілометрів і 173 тисячі осіб, серед яких угорці були в меншості. Якраз за день до передання Ужгорода й Мукачева представникам Угорщини (10 листопада) у Хусті заснували «Карпатську Січ». Паралельно з’явилася нова назва автономії — Карпатська Україна.
У 1938 — 1939 роках у Центральній та Східній Європі домінували багатоходові комбінації. Те, що прем’єр автономної Карпатської України Августин Волошин часто контактував із представниками Німеччини, можна пояснити відсутністю вибору. Найбільшими противниками вже самого факту існування Карпатської України в будь-якій державно-правовій формі були три країни — Угорщина, Польща та Радянський Союз. Через віддаленість у Москві обмежилися саркастичними заявами, а Будапешт і Варшава заслали диверсантів й утримували «п’яту колону», планомірно нищили Чехословаччину разом із Карпатською Україною.
Із весни 1939 року ведуть відлік масових репресій у межах нинішньої Закарпатської області. За роки угорської окупації було репресовано понад 183 тисячі закарпатців, із яких 115 тисяч загинули здебільшого в нацистських концтаборах у межах сучасної Польщі, куди їх переправила тодішня влада Угорщини на чолі з Міклошем Горті. Всього ж перед Віденським арбітражем у краї проживало майже 725 тисяч осіб. Одночасно Закарпаття перетворилося на велетенський переселенський табір. Якщо в листопаді 1938 року близько 20 тисяч осіб покинули Ужгород, Мукачеве, Берегове з прилеглими на південь місцевостями і перебралися в Карпатську Україну, то в березні 1939 року край безповоротно знелюднів на понад 40 тисяч мешканців. Вони евакуювалися під прикриттям чехословацького війська двома масивними колонами — через Румунію та Словаччину.
У ході наступу 40-тисячної угорської армії та терористичних дій місцевих угрофілів 15—18 березня 1939 року загинуло більше півтори тисячі оборонців і симпатиків Карпатської України. Відтак на карпатських перевалах угорські та польські солдати розстріляли декілька груп полонених «січовиків» (близько шестисот осіб молодого віку). Частину з них Румунія передала Угорщині, а та начебто депортувала у Польщу. Протягом кількох місяців через угорські в’язниці та концтабори пройшли майже дві тисячі українських патріотів, які залишилися в краї.
Ось такі виміри трагедії, під час якої бачимо чисельні злочини проти людяності, здійснені військовими Угорщини. На жаль, вони досі не досліджені та не мають достатнього розголосу, хоча є відповідні фото- і кінодокументи.
— Повоєнна сторінка історії Закарпаття також міцним вузлом пов’язана саме з цим місяцем. Після визволення краю від окупантів військами Радянської армії 12 листопада 1944 року в міському Народному комітеті Мукачева приступив до роботи І.Туряниця, а 26 листопада у Мукачеві відбувся організований ним І з’їзд Народних комітетів Закарпатської України.
— ...І народилося унікальне перехідне державне утворення Закарпатська Україна (26 листопада 1944 — 22 січня 1946). До речі, вийти за Карпати і отримати стратегічний вплив на Дунайський басейн і Балкани було давньою мрією і Російської імперії, і Радянського Союзу. Принагідно розгорнулося неприховане змагання за громадську думку. Масштабні акції кінця 1944 — початку 1945 років — І з’їзд народних комітетів, маніфест возз’єднання (300 тисяч підписів), з’їзди і конференції комуністів, учителів, молоді, жінок, профспілок, масові мітинги — стали агітаційно-пропагандистським оформленням невідворотного факту радянізації Закарпаття.
У Закарпатській Україні представники СРСР невідкладно вжили декілька воєнно-політичних заходів:
Перше. Обмежили діяльність чехословацької урядової місії на чолі з міністром економіки і відбудови Франтішком Нємєцом тільки слабкорозвинутою гірською південно-західною частиною Закарпаття. Канцелярію урядового уповноваженого Чехословацької Республіки розмістили у місті Хуст. Решта території з містами Ужгород, Мукачево, Берегово оголосили прифронтовою зоною, котрою управляло радянське командування спільно з Народною Радою Закарпатської України.
Друге. Провели набір добровольців у Радянську армію, мобілізувавши до кінця 1944 року понад 15 тисяч осіб. Після короткотривалої підготовки вони воювали у Польщі, Словаччині та Чехії. Формально мобілізація належала до компетенції відомства чехословацького генерала Антоніна Гасала, діяльність якого командування 4-го Українського фронту фактично паралізувало. Проте з 8 листопада 1944-го до 15 лютого 1945 року до чехословацької армії вступило 6 735 закарпатців. Після війни значна частина з них залишилася в Чехословаччині: 240 стали офіцерами, у тому числі полковниками (71 особа) і генералами (8), а генерал-полковник Василь Вальо, родом із села Приборжавське Іршавського району, в 1971 — 1979 роках навіть займав посаду першого заступника міністра оборони Чехословаччини.
Третє. Здійснили «очищення тилу від ворожих елементів». Репресії проти угорців і німців, яких віднесли до ворожих націй, почались одразу, як тільки у Закарпаття увійшли радянські війська. Лише протягом місяця (18 листопада — 16 грудня 1944) війська НКВС з охорони тилу 4-го Українського фронту направили на збірні пункти військовополонених понад 23 тисячі угорців і німців чоловічої статі віком від 18 до 50 років. Найбільше інтернованих німців направили у робітничий батальйон на коксохімічний комбінат міста Нова Горлівка (Донбас).
Превентивна радянізація Закарпаття значно випередила формальну зміну його державно-правового статусу. Цей процес став символічним початком визначального впливу СРСР на всю післявоєнну Центральну Європу. Ось чому 26 листопада 1944 року в Мукачеві відбувся І з’їзд народних комітетів Закарпатської України. Між іншим — перший та останній, більше таких форумів не проводили. Ключові доповіді виголосили голова Ужгородського народного комітету запеклий русофіл Петро Сова і секретар центрального комітету Комуністичної партії Закарпатської України Іван Туряниця, котрий вважав себе українцем.
Наприкінці засідання делегати з’їзду прийняли маніфест про возз’єднання з Радянською Україною. За це рішення одностайно проголосували всі 663 делегати, присутні на з’їзді. Примітно, з них лише трохи більше третини були комуністами.
— І, нарешті, події помаранчевого листопада 2004-го...
— У Закарпатті йому передувала фальсифікація виборів Мукачівського міського голови 18 квітня 2004 року. Саме тоді зарубіжні спостерігачі побачили всі види порушень, про які доти читали тільки у підручнику. Це підготовчі маніпуляції (заміна складу всіх виборчих комісій), використання мас-медіа для одного кандидата, тиск влади, правоохоронців і бандитів. Коли ж результати не відповідали очікуванням владної вертикалі, комісія оголосила переможцем того, хто програв. Проте сповнений насилля «кризовий менеджмент» викликав спротив. Отож у листопаді Закарпаття підтримало помаранчеву революцію. Зокрема, магістралями Ужгорода уперше від часів радянських травневих і листопадових маніфестацій пройшлися мирною ходою десятки тисяч людей, котрі стали на захист демократії під знаменитим гаслом — «Разом нас багато, нас не подолати».
— Чи має шанси цьогорічний листопад увійти до «гарячої» історії краю?
— Ні. Нема високої суспільної напруги. Попри очевидну присутність усіх сьогочасних різновидів виборчих махінацій, які, безумовно, вплинули на кінцеві результати волевиявлення, ніяка політична сила не вдалася до масових загальнонаціональних протестних акцій. Листопад 2012 року на Закарпатті запам’ятається хіба що виборами ректора Ужгородського національного університету — найбільшої в області установи, де працює 2,5 тисячі осіб і навчається близько 12 тисячі студентів.
