Ксенофобія — це чорний скульптор, який віками ліпить російську ідентичність. У цьому плані ми маємо справу з унікальним історико-культурним феноменом. Нелюбов, а то й зненависть між народами — на жаль, невід’ємна частина людської історії. Однак ця зненависть завжди контекстуальна, прив’язана до конкретних подій та обставин. Гострі епізоди зненависті — етнічної, мовної, релігійної — були завжди джерелом, супутниками чи результатом династичних, територіальних, ідеологічних та інших конфліктів. Але після смуги божевілля наставала смуга прозріння, і народи, які вчора були ворогами, намагались повернутися до цивілізованого співжиття.
Врешті, унікальним прикладом цього процесу є створення ЄС. Історія Європи — це також історія не лише зовнішньо-, а й внутрішньоєвропейських війн, часто трагічно затяжних і неминуче руйнівних (згадаймо бодай Столітню війну між Англією та Францією в 1337 — 1453 рр. чи Тридцятилітню війну 1618 — 1648 рр. між католиками і протестантами). Історичні протистояння, які тривали упродовж віків, вивершилися двома світовими війнами. І ось тоді в європейській історії переміг концепт, який століттями розроблявся у філософській та правовій думці Європи: створити простір співдружності країн, де буде унеможливлена війна завдяки доктрині політичної рівноваги, яка має ґрунтуватися на принципах суворого дотримання механізмів представництва й рівноправності. Це дало змогу реально маргіналізувати і тримати під контролем будь-який вимір ксенофобії, концептуалізованої як спільна загроза для країн Європи.
Російська ксенофобія інакша — вона системна, поліморфна, еволютивна. Локальна та цивілізаційна, ареальна та світова. Водночас вона й парадоксальна, адже ця ксенофобія часто сусідить з різними формами екзальтованого, інфантильного або приниженого захоплення іноземним, притаманного здебільшого провінційній ментальності.
У цьому плані Україні «пощастило» чи не найбільше: на ній зійшлися всі форми зненависті Росії (1). Ця зненависть є індикатором еволюційних парадигм російської ідентичності. Росія тим паче ненавидить Україну, чим сильнішою стає Україна, але й чим слабшою стає Росія. Нині доходимо до певного піку, а апогей — ще в перспективі. Після першого Майдану почалося пришвидшення, а після другого українці вже змагаються з американцями за першість у списку «ворогів» Росії, залишивши позаду навіть традиційно «позаконкурентну» в цьому плані Польщу.
Але якщо поглянути на це явище під цивілізаційним кутом зору, то бачимо картину значно складнішу. Світ Першого Риму усистемнився у формі демократичного світу ЄС. Світ Другого Риму з ним більшою чи меншою мірою співпрацює. Світ, над яким Третій Рим хоче розкинути своє владарювання, — це простір, де панують війни, ворожість, відсталість, де відтворюються одні й ті самі анахронізми та перманентні небезпеки. Тож ідеться не лише про бінарні відносини, а про складні форми сучасної еволюції масштабних історико-культурних парадигм.
«СХІД КСЕРКСА» VS «СХІД ХРИСТА»
Євромайдан 2014-го став новою точкою відліку для перегляду смислів російської історії. «Киев Капут» — тріумфально називалась «яростная книга» російського письменника Едуарда Лімонова (2). Знаково звучало й німецьке слово «капут». На обкладинці полум’я палаючого Майдану підступно підкрадалось до статуї Володимира Святого і, так слід думати, готувалося її поглинути. Обгорілий в полум’ї Майдану Володимир Святий — це вже не був той Хреститель, який хрестив киян, а отже, й Русь 988 року. Через певний час, 2015 р. у Москві був зведений «справжній» Хреститель — «святой равноапостольный Владимир Красное Солнышко». Залишилося додати, що апостол Андрій Первозванний освятив не Київські гори, а Воробйові.
Попри всі драматичні події тих років, з точки зору культурологічної можна холодно констатувати: сталося щось таке, що вичерпно ілюструє, як пишеться ідеологічна історія — і твориться історична політика. Формули середньовічні перетинаються з сьогоднішніми, знаменуючи застиглість історичного часу Росії. Але конфлікт Росії з Україною не бінарний, а знову ж таки — цивілізаційний. Це конфлікт Росії з Європою, а в епіцентрі цього конфлікту опинилась Україна, як у ХІХ ст. — Польща.
Анексія Криму пояснена в Росії тим, що це в Корсуні-Херсонесі хрестився Володимир, а Херсонес — він же Севастополь — «город русской славы». А отже, й Путін — рятівник християнства. Середньовіччя імперативно увірвалося у ХХІ століття.
Зміна парадигми, однак, украй цікава. Київський Володимир тепер прив’язаний до Євромайдану, російський — до антитетичної російської традиції. Водночас Росія — внаслідок автокефалії української церкви — 2018 р. офіційно розірвала відносини з Константинопольським патріархатом, тобто єдиним спадкоємцем Другого Риму(3). Нині ідеолог Путіна В. Сурков оголосив президента Росії новим «Октавіаном Августом», який нібито поєднав імперську традицію з демократичною (4), тобто прив’язав президента РФ до традиції дохристиянського Давнього Риму. Крім усього, в Росії дискурс осуду стосовно «призвідників» «кольорових революцій» — від 2004 року і далі — торкається не лише Вашингтону, а й Ватикану. Позаяк християнство є одним із ідентитарних вимірів Європи, то Росія буцімто вивела російське православ’я поза межі європейської парадигми християнства, адже в той чи в інший спосіб протиставила себе і Першому Римові, і Другому.
Після Криму експансія «російської святості» торкнулася Близького Сходу, де Росія почала «рятувати» християнство і в Сирії, разом з Іраном та ліванською «Хезболла» (теж «партією Бога») — і за підтримки Китаю, — захищаючи режим Асада. Російська церква назвала бомбардування Сирії «священною боротьбою» Росії проти тероризму (5). Зрозуміло, цей тероризм, в російській оптиці, підтримує Захід. А російські добровольці, виявляється, рятують долю християнства, бо ж саме в Сирії з’явились перші християни, а «у русского человека во все времена было осознание того, что именно на нем и его стране лежит Божья миссия по защите мира» (6). «Байдужість» призвела до падіння і Римської, і Візантійської імперій, а ось Сирія, завдячуючи Росії, стоїть твердо.
Таке довільне жонглювання історичними фактами спричиняє проліферацію руйнівної еклектики російської ідентичності, перетворюючи її на абсолютно безрозмірний простір, що інтегрує в себе лише концепції насилля та омологації, відкидаючи ідеї закону і диференціації, які є непорушними моральними та юридичними координатами демократичного світу.
З огляду на це досить цікаво актуалізується сакраментальне запитання Владіміра Соловйова у вірші «Ex Oriente lux» (1890). Уявляючи «Світло зі Сходу», поет запитує:
«О, Русь! в предвиденье
высоком
Ты мыслью гордой занята;
Каким же хочешь быть
Востоком:
Востоком Ксеркса иль
Христа?»
Власне, з походу могутньої Персії Дарія, а потім його сина Ксеркса на Грецію постала Європа: у V ст. до н. е. маленька Греція, скелясті Афіни і Спарта перемогли всемогутнього східного ворога. Ця перемога дісталась завдяки не чисельності або технологічній перевазі греків, а завдяки волі до свободи, патріотизму та організації громадянського суспільства. Греція захищала не тирана, а Батьківщину. Так народився Захід — через почуття свободи, відповідальності громадянина, захисту здобутих прав грецької демократії (7). «Сходові Ксеркса» довелося визнати поразку. У трагедії «Перси» Есхіла тінь Дарія навідалась до своєї дружини цариці Атосси і скрушно відрадила надалі ходити походами на Грецію. Бо країни, які люблять свободу, неможливо перемогти.
Це те, чого ніколи не сталося в Росії: тінь Петра не порадила Катерині, а тінь Катерини не підказала Леніну, а тінь Леніна — Сталіну, а тінь Сталіна — Путіну не ходити загарбницькими чи то пак миротворчими походами на країни, які люблять свободу, а cаме: на Польщу чи Україну, Литву і Грузію, Фінляндію чи Угорщину... Росія ж пішла по всіх фронтах, з кожним «походом» зміцнюючи той кордон, що відмежовує Росію від Європи, і вражаючись при тому вимірам «русофобії». Не розуміючи, що греки були не персофоби, — вони просто любили свободу. І ці народи — не русофоби, вони просто люблять свободу.
А ось саме по цій лінії якраз відбувається поділ (а найчастіше і розрив) між Європою і Не-Європою. На цій лінії тектонічного зсуву перебуває насамперед Україна. Тому російська ксенофобія торкнулася України, можливо, у найскладніший — і найдраматичніший — спосіб.
Ця ксенофобія мала і має багато проявів. Але основним її модулем є заборона — від жорстко бюрократичної до месіанськи екзальтованої. Власне, цілеспрямовані упродовж століть заборони української культури — симптоматичний індикатор того поля конфлікту між Росією та Україною, де обидві ідентичності ставали антитетичними. А що більш антитетичними вони ставали, то більше зростав омологаційний пресинг (і потреба) Росії розчинити в собі Україну. Власне, тип і модальність заборон, які переживала Україна, — це свого роду механізм, який непохибно діагностує кризові моменти ідентичності самої Росії.
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
1 Див. на сьогодні найґрунтовніше дослідження цього питання: І. Дзюба. Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ до українофобів початку ХХІ ст. Київ: Києво-Могилянська академія, 2011. Див. також: Я. Гарасим та ін. (упорядн.). Українофобія як явище та політтехнологія. Вип. 1. Львів: ІУАД ім. М. Грушевського, Львівське відділення; Філологічний факультет ЛНУ імені Івана Франка, 2014.
2 Э. Лимонов. Киев. Капут. Москва: Центрополиграф, 2015.
3 A. Голубева, С. Хоменко. «РПЦ разорвала отношения с Константинопольским патриархатом», https://www.bbc.com/russian/news-45866288 (15/10/2018). Див. також: I. Kouskouvelis, P. Serafeim, «The Ecumenical Patriarchate and the Ukrainian Church Crisis», https://www.e-ir.info/2018/11/14/the-ecumenical-patriarchate-and-the-ukr... (14/11/2018).
4 «Vladislav Surkov. «An oversode of freedom is lethal to a state», https://www.ft.com/content/ 1324acbb-f475-47ab-a914-4a96a9d14bac (18/06/2021). Див. також: И. Ивлев. «Сурков сравнил Путина с императором Августом», https://www.gazeta.ru /politics/news/2021/06/ 18/n_16124402.shtml (18/06/2021).
5 Християни Сирії висловили протест, але їхній голос жодною мірою не був врахований: «Христиане в Сирии разгневаны словами РПЦ о «священной борьбе», https://www.bbc. com/russian/news/2015/10/151006_syria_christians_holy_war (6/10/2015).
6 «Спасая Сирию, российские добровольцы спасают христианство» / http://vg-news.ru/n/130962 (28/09/2017).
7 Див.: Ф. Шабо. Історія ідеї Європи / Пер. з італ. Я. Ф. Барб’єрі. Київ: Либідь, 2020.
