Павла Оникійовича Христюка офіційна комуністична історіографія викреслила з контексту важливих подій політичної історії України XX століття. Не могли дійти до читача також його праці, в тому числі найповажніша з них «Замітки й матеріали до історії української революції, 1917— 1920 рр.». На десятиріччя вони були заховані в «спецфондах» бібліотек. Тим часом і сам Христюк, і його публікації варті уваги.
Він народився 1890 року в станиці Єлизаветська на Кубані. Походив із родини кубанського козака. До 1912 року жив на Кубані, згодом учився в Київському політехнічному інституті. Уже тоді прилучився до політичного життя. Так червня 1913 року він серед інших ставить підпис у листі на ім’я члена Держдуми більшовика Григорія Петровського у зв’язку з передбачуваним виступом останнього в Думі з українського питання. Лист містив прохання «щодо нагальної необхідності націоналізації освіти в інтересах культурного розвитку українського народу».
Христюк почав співпрацювати в газеті «Рада», редагував кооперативний журнал «Комашня». Взагалі, він брав активну участь у кооперативному русі, до якого, за власним висловом Христюка, через слабо розвинене політичне життя в самодержавній Росії «йшли в дореволюційні часи (особливо під час реакції) найбільш свідомі національно й політично сили української демократії, які хотіли за тих часів працювати на громадському ґрунті для українських трудових мас».
Березня 1917-го в Києві відбувся Перший вільний кооперативний з’їзд Київщини, що працював у будинку Педагогічного музею й став подією всеукраїнського значення. Висловившись за те, що «тільки демократично- федеративна республіка в Росії з національно-територіальною автономією України, із забезпеченням прав національних меншостей забезпечить права (українського) народу», з’їзд висунув вимогу негайно запровадити українську мову в школі, суді та в усіх громадських і державних установах, у церкві. Серед керівників цього з’їзду був Христюк.
До речі, він був одним із тих молодих есерівських діячів, які взяли політичну опіку над Михайлом Грушевським, щойно він повернувся до Києва. Ось що писав у зв’язку з цим історик Дмитро Дорошенко: «Прибувши до Києва, проф. Грушевський дуже скоро зорієнтувався в обставинах, й ось за дуже короткий час, коли минулися перші дні радісних зустрічей, поцілунків, привітань, ми, старі «тупівці», співробітники Михайла Сергійовича, його вірна стара гвардія, з немалим здивуванням почали помічати, що він — не з нами. Він більше перебував у товаристві молодих есерів (соціалістів-революціонерів), радився з ними, оточував себе ними, а з нами балакав і радився дуже мало. Коли дехто з старих українських діячів, що стояли в особисто близьких стосунках до Михайла Сергійовича, спробував запитувати його, що сталося, чому він так поводиться, М.С., ухиляючись, заявляв, що реальна сила за цими «молодиками», що за ними скоро підуть маси, через те лучше відразу стати на їх чолі, щоб не допустити цілий рух до крайностей і великих помилок».
На початку квітня 1917 року в Києві відбувається I Кооперативний з’їзд союзів України, за рішенням якого Христюк разом із М. Ковалевським починають редагувати непартійну газету «Народна воля», що швидко завоювала симпатії українського селянства. Тоді ж, на початку квітня, відбувся Установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), одним із фундаторів якої (поряд з М. Грушевським, М. Ковалевським, В. Голубовичем, М. Шрагом, М. Шаповалом та ін.) був і Христюк.
З-поміж інших українських соціалістичних партій УПСР вирізнялася тим, що була найбільш масовою. За даними, що містились у матеріалах III з’їзду УПСР (листопад 1917 року), до неї входили 75 тисяч членів, пізніші есерівські джерела подають цифру 350 тисяч. УПСР набула досить широкого впливу серед українського селянства, висунувши, зокрема, вимогу знищення приватної власності на землю й передання її народові в «Український земельний фонд», з якого вона мала розподілятися через громадські організації між селянством.
Улітку 1917-го Українська Центральна Рада (УЦР) створює свої органи — Малу Раду, а в червні уряд — Генеральний секретаріат на чолі з Володимиром Винниченком. Цікаво, що саме Христюк незадовго до цього одним із перших запропонував ідею створення органу, який би вів, за його словами, «виконавчо-технічну роботу» УЦР. Христюк увійшов до Генерального секретаріату, зайнявши посаду генерального писаря. Відтак, мав унікальну можливість опрацювати численні документи, які потім використав для написання книги «Замітки й матеріали...»
УПСР не була монолітною. Уже на червневій конференції позначилися розходження в її лавах, під час IV з’їзду (травень 1918 року) відбувся її розкол. Христюк дотримувався центристської позиції й увійшов до «Центральної фракції українських соціалістів-революціонерів», яка наприкінці січня 1919 року виділилася в окрему партію — УПСР (центральної течії), а в квітні 1919-го повернулася до старої назви — УПСР.
Після появи IV Універсалу Центральної Ради (січень. 1918 го),яким проголошувалася самостійна Українська Народна Республіка, вибухнула урядова криза. Головою Ради Народних Міністрів став Всеволод Голубович. У його уряді Христюк був міністром внутрішніх справ (з кінця лютого 1918 року — державний секретар). «Цей кабінет, — напише згодом Христюк, — і переніс на своїх плечах увесь тягар розпочатої правительством В. Винниченка війни з Совітською Росією, а також довів до кінця справу миру з Центральними Державами».
Христюк був причетний ще до однієї важливої справи. Він виступав одним із співавторів земельного закону Центральної Ради, який був поставлений на обговорення наприкінці грудня 1917-го. На сесії селяни — члени УЦР — заявили, що норма вільної від конфіскації землі — 40 десятин — дуже висока. Був підготовлений новий проект земельного закону, значно радикальніший. Закон затвердили наприкінці січня 1918 року, але запізно: більшовики ще в перший день жовтневого перевороту видали «Декрет про землю». Ним проголошувалося скасування земельної власності, передача всіх поміщицьких, церковних, державних та інших земель земельним комітетам, створеним безземельними й малоземельними селянами. Фактично це був сигнал для переділу землі. За тих обставин було помилкою відкладати розв’язання земельної справи. Тільки закон, який би забезпечив селянам володіння землею, міг подекуди паралізувати вплив більшовицької пропаганди серед українського селянства. Однак земельний закон приймали вже тоді, коли більшовицькі гармати обстрілювали Київ.
28 квітня 1918 року, в день гетьманського перевороту, Христюк разом з іншими членами уряду був присутній на засіданні УЦР у Великій залі на третьому поверсі Київського педагогічного музею. На тому ж засіданні, яке було перерване появою німців. «Паршивенький лейтенант, — писав Христюк, — помахуючи револьвером перед президією Ради й міністрами, вимагав видати йому міністрів... З лайкою й погрозами найбрутальнішим способом було потрушено й переписано всіх присутніх на засіданні Ради депутатів, міністрів і публіку. Канцелярії парламенту були перериті німецькими солдатами. 29 квітня Рада ще раз зібралась і, між іншим, ухвалила наспіх Конституцію УНР. Та вже існування її було скінчено».
У добу гетьманщини Христюк, як й інші діячі УПСР, перебував в опозиції до режиму Павла Скоропадського. Есери разом із деякими іншими політичними партіями створили Український Національний Союз, який, зокрема, вимагав формування демократичного уряду, негайної ліквідації великої земельної власності, забезпечення землею селян, демократичних виборів до парламенту тощо. Після падіння режиму гетьмана УПСР стала однією з партій Директорії УНР, а Христюк мав посаду товариша (заступника) міністра внутрішніх справ в уряді, який у серпні 1919-го очолив Ісак Мазепа. Це була остання державна посада Христюка в Україні: невдовзі він емігрував до Австрії. У Відні він входить до «Закордонної делегації УПСР» (разом із М. Грушевським, М. Шрагом, М. Чечелем та ін.), стає співредактором журналу «Борітеся — поборете», який видавався 1920— 1922 років, входить до «Спілки українських письменників і журналістів». Період еміграції був для Христюка часом ґрунтовного переосмислення подій 1917—1920 років. Бажання зафіксувати побачене й пережите матеріалізувалося в чотири томи «Заміток і матеріалів до історії української революції» (над ними він почав працювати ще в Україні, в Кам’янці, 1919 року).
Ця праця, поряд із такими, як «Відродження нації» Володимира Винниченка, «Україна в огні й бурі революції, 1917— 1921 рр.» Ісака Мазепи та деякими іншими, належить до своєрідного історико-документального й водночас мемуарного жанру. Книжка може слугувати довідником для з’ясування позиції багатьох історичних діячів. Це вкрай важливо, оскільки офіційна історіографія в СРСР прискіпливо «фільтрувала» діячів 1917—1920 років, подаючи про них ту «потрібну» інформацію. Особливо унікальний матеріал міститься в додатках до кожного тому (документи, заборонені до друку в УРСР, та ін.). Працю Христюка не варто ідеалізувати. Це — один із поглядів на історію української революції. Але це погляд людини, яка була свідком подій.
Книжка Христюка побачила світ під егідою Українського Соціалістичного Інституту (УСІ), який був створений з ініціативи Грушевського наприкінці 1919 року й став першим українським науковим закладом в еміграції. Він стежив за подіями в Україні. На прикладі своїх колег із партії він бачив, який режим там панував. Ліві українські соціалісти-революціонери, фракція УПСР (боротьбистів), 1920 року влилися в КП(б)У. Навколо цього більшовики зчинили пропагандистський галас, хоча невдовзі практично всі, хто вступив до КП(б)У, були виключені. Травня того ж року над групою членів ЦК УПСР відбувся судовий процес. Серед підсудних були В. Голубович, Н. Петренко, І. Лизанівський, Ю. Ярослав та ін. Основна мета процесу полягала в політичній дискредитації цієї партії. Було зрозуміло, як більшовицька влада ставиться до «колишніх». Можна було здогадатися, що, зміцнившись, «диктатура пролетаріату» неодмінно посилить репресії. Однак у «віденців», зокрема й у Христюка, дедалі більше визрівало бажання повернутися в Україну.
Чому? На це запитання більшовики мали свою відповідь. Ось що, наприклад, говорив секретар ЦК КП(б)У Микола Попов (на початку 1933-го він приїхав в Україну в складі «команди» П. Постишева й займався ідеологічним забезпеченням розгрому «національного ухилу» Миколи Скрипника) в доповіді на зборах Харківського партактиву 9 липня 1933 року: «І в російських, і в українських емігрантів мова йшла, власне кажучи, про зміну віх боротьби проти радянської влади, про певний маневрений перехід від одкритої боротьби до прихованої. І ось цей маневр 1923— 1924 рр. захоплює дуже широкі кола української контрреволюційної еміграції. В Україну приїжджає тоді група видатних членів ЦК УПСР — найважливішої партії Центральної Ради на чолі з Грушевським — Чечель, Шраг, Христюк та інші; приїжджає Ніковський, який був і прем’єром при польській окупації в Києві 1920 року, ряд професорів із Галичини. Усе це робиться під виглядом визнання радянської України, хоч справді люди мають на меті її буржуазне переродження».
Тепер звернуся до оцінки, висловленої Володимиром Винниченком у «Заповіті борцям за визволення» (написаний 1949 року, надрукований в Україні 1991 го): «Михайло Грушевськийі його близькі товариші Шраг, Христюк, Чечель та інші (які з еміграції вернулись на Україну) їхали на великий самокритичний подвиг, на тяжку боротьбу за здобутки нашої революції...»
А ось як кваліфікували це повернення «шаповалівці», тобто прибічники члена ЦК УПСР Микити Шаповала (непримиренного критика Грушевського): «Грушевський, Шраги, Христюки, Чечелі, Мазуренки, Ніковські спокійнісінько пішли на службу найлютішому ворогові, пішли ганебно, без жодних уступок з його боку».
Напевно, рацію мав усе-таки Винниченко. Христюк і його колеги, як і чимало інших представників української еміграції, поверталися не зі злочинними намірами. Вони сприйняли прийняту більшовиками під тиском «націонал-комуністів» політику «коренізації», а відтак, й «українізації», прагнучи в її рамках (а ці рамки 1920-х років були досить широкими) зробити якомога більше для українського відродження.
У більшовицькому керівництві визначилися різні підходи щодо повернення Грушевського та його групи, але всі сходилися на тому, що ці реемігранти не повинні займатися політичною діяльністю. А тепер — пояснення самого Христюка: «Наша група — «віденців» — стала на становищі нової програми... Нова програма визнавала радянську систему влади, де в чому наближалась до комуністичної програми, але в основному була не комуністична. Програма не визнавала принципу пролетарської диктатури, обстоювала принцип так званої робітничо-селянської демократії, загострювала національне питання тощо... У травні 1924-го в газетах було опубліковано документ, відомий під назвою «Декларація 66-ти» (за кількістю осіб, які його підписали). Це був заклик до української інтелігенції співпрацювати з більшовицькою владою, використовувати наявні можливості для національно-культурного будівництва. У його підготовці брали участь О. Попов, В. Мазуренко, М. Чечель, В. Баланін, М. Шраг, а також Христюк. Він був і серед учасників наради в школі імені К. Маркса, на якій ухвалили цю декларацію.
З весни 1923-го до 1925 року Христюк працював інспектором Українського банку. Його переходу на іншу роботу посприяла випадкова зустріч у Харкові з Олександром Шумським, тодішнім наркомом освіти України. «Шумський, — згадував Христюк, — попитав, де я працюю, й, довідавшись, що в Укрінбанку, сказав, що мені, власне, нічого сидіти в банку й що доцільніше було би піти на науково-педагогічну роботу». Нарком посприяв призначенню Христюка членом правління Державного видавництва України (ДВУ). Тут знову доречно звернутися до свідчення самого Христюка: «Шумський сказав мені, що я, як член правління ДВУ, повинен буду уважно ставитись до української інтелігенції, яка матиме справи з ДВУ, й вживати разом із правлінням ДВУ заходів до того, щоб зібрати коло ДВУ українські письменницькі кадри».
Під час роботи в ДВУ він налагодив тісні контакти з багатьма письменниками, зокрема з Остапом Вишнею, Іваном Дніпровським, Павлом Тичиною, Петром Панчем, Миколою Кулішем та іншими членами ВАПЛІТЕ, до якої входив Микола Хвильовий і яка була заснована в Харкові в листопаді 1925 року. Цьому зближенню значною мірою сприяло те, що сам Христюк не полишав пера. 1925 року вийшли друком його розвідки «1905 рік на Україні» й «Соціальні мотиви творчості М. Хвильового», кілька видань витримала його праця «Нарис історії класової боротьби та соціалізму» (в трьох частинах). Він був також автором розвідок «Селянські виступи та війни», «Письменницька творчість Винниченка» («Рух», 1928), «Домарксистське освітлення творчості Квітки» (1928), «Дві книжки» (1929), «Про літературознавчий метод Єфремова» (1929), «Літературознавчий метод професора Дорошкевича» (1931), «Образ нової жінки в сучасній літературі» (1931) та чимало інших, частина з яких були підписані псевдонімом П. Костенко.
Між Христюком, автором «Заміток і матеріалів до історії української революції», й автором названих вище праць є велика різниця. Останній постає дослідником, який змушений постійно співвідносити свої думки й висновки з панівною політико-ідеологічною парадигмою. Та все ж частина праць, підготовлених в умовах УРСР, не побачили світу, залишилися в рукописах. Це сталося ще й тому, що Христюк написав кілька позитивних рецензій про творчість «ваплітянців» (зокрема Миколи Хвильового та Григорія Епіка). Гучний скандал вибухнув після публікації в журналі «Вапліте» (1927, №5) його статті «Розпеченим пером». Авторові пригадали його «націоналістичне минуле», почали стверджувати, що ніби він ідеологічно спрямовує ВАПЛІТЕ.
12 січня 1928 року відбулися загальні збори ВАПЛІТЕ, які ухвалили надіслати листа до «Комуніста». Проте жодні листи вже не могли допомогти. 14 січня 1928 року загальні збори ВАПЛІТЕ прийняли резолюцію про розпуск своєї організації. Ось що згадував про це сам Христюк: «Після цього ваплітовці почали уникати зустрічей зі мною... Пізніше мої зв’язки з ваплітовцями, коли вони утворили «Літературний Ярмарок», а відтак «Пролітфронт», були лише принагідними».
Інцидент навколо статті Христюка вплинув і на його подальшу долю, йому довелося піти з ДВУ. З грудня 1928 року до 1931-го працював у Народному комісаріаті фінансів, спочатку заступником начальника Управління державними прибутками, а з 1930 року — заступником керівника сектору економічного планування. 1931 року Христюк перейшов на роботу в Інститут Т. Шевченка на посаду наукового співробітника. Одночасно був секретарем журналу «Літературний архів». Та попрацювати йому тут довго не вдалося: березня 1931 року він був заарештований за обвинуваченням в участі в «контрреволюційній організації», яка згодом буде названа «Український національний центр» («УНЦ»).
Задум «драматургів» із ГПУ насправді був грандіозним, адже йшлося про справу організації, яка не тільки прагнула до «консолідації антирадянських українських сил», але й діяла «за директивами урядових кіл капіталістичних держав, які очолюють підготовку інтервенції (Франції й Польщі) й керівних сил II Інтернаціоналу», і до того ж мала зв’язок з іншими контрреволюційними організаціями (до яких належали «Трудова селянська партія», «Промпартія», «Союзне бюро РСДРП», «Російська офіцерська організація» та ін.).
Мені довелося бачити виготовлену в ГПУ УСРР 1931 року схему устрою «УНЦ» та його зв’язків. Схема ця, якщо її прийняти на віру, й справді справляє неабияке враження. А в центрі її можна побачити прізвище Грушевського, якого оголосили керівником «УНЦ». В обвинувальному висновку — список притягнутих у цій справі. Під номером шостим — ім’я Христюка.
Ще в 1950-ті — 1960-ті роки, в період відлиги, почали виявлятися факти, що переконливо засвідчили: справа «УНЦ» була інспірована. Наприклад, Микола Шраг, який постановою ОГПУ СРСР від 7 лютого 1932 року був позбавлений волі на шість років і вижив після багаторічних поневірянь, 11 березня 1965 року дав такі свідчення: «1931 року до мене застосовувалися заборонені методи слідства. Часті допити в нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики й образи слідчих Пустовойтова, а інколи Когана фізично й морально змучили мене й деморалізували... Ні про яку організацію я нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчого я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих... Відвідування та зустрічі в домашніх умовах із приводу різних сімейних урочистостей зі своїми товаришами... я видавав як наради учасників контрреволюційної організації. Тобто я писав усе, що від мене вимагали, аби лише мене не викликали вночі та не кричали».
Безперечно, що так поводилися також з Христюком, чиє ім’я, до речі, часто зустрічається у свідченнях осіб, яким пощастило вижити. Ось що, зокрема, заявив один із засуджених: «Христюка Павла я знав у Харкові як літератора... Знаю, Христюк написав цінну книгу «Філософські та громадсько-політичні погляди І. Франка», але невдовзі був заарештований, і цю книгу під своїм ім’ям видав Біленький-Березинський (йдеться про Антона Біленького-Березинського, який був директором видавництва «Рух» і головою правління Української радянської енциклопедії. — Ю.Ш. ), колишній член Політбюро ЦК КПЗУ. Христюк був дуже стриманою й скромною людиною. Більше про нього сказати нічого не можу».
Удаючись до індивідуальних методів шантажу, слідчі в справі «УНЦ» досягли успіху. Усі ті особи, яких «вписали» в цю сфабриковану справу, дали необхідні свідчення. Дав їх і Христюк. Його «каяття» в нескоєних злочинах складає два томи щільно написаного тексту, як правило, з обох боків кожного аркуша. Важко читати ці власноруч написані свідчення, в яких правдиві факти з життя самого Христюка, історії УНР, УПСР уплетені в необхідну слідчим «шкідницьку» лінію. Прикметно й те, що Христюку хтось постійно підказував, що говорити далі, що деталізувати. Цей «диригент» (імовірно, хтось із начальства ГПУ) залишив зауваження, зроблені олівцем на полях деяких сторінок.
31 липня 1931 року уповноважений секретно-політичного відділу ДПУ УСРР С. Пустовойтов підписав (й ознайомив Христюка) постанову про ув’язнення його в корпусі №2 Будинку попереднього ув’язнення (БУПР) №1. 7 лютого 1932 року постановою Колегії ОГПУ СРСР Христюк був засуджений на п’ять років позбавлення волі. Постановою Особливої наради НКВС СРСР від 21 січня 1935 року йому визначено три роки заслання в північний край. Згодом він був звільнений, але волі так і не побачив. 3 листопада 1936 року Особлива нарада НКВС СРСР засуджує Христюка до восьми років позбавлення волі. Як свідчать документи, він помер 29 вересня 1941 року в «Севвостлаге» Архангельської області.
Лише 1989 року всі особи, яким інкримінувалась участь в «УНЦ», були реабілітовані. Серед них і Павло Христюк. Нині він повертається в політичну історію України, а своєю книгою «Замітки й матеріали до історії української революції» сприяє розумінню непростих подій доби 1917—1920 років.
