«L’Ukraine a toujours aspire a etre libre» — Україна завжди прагнула свободи. Ці слова належать Франсуа Марі Вольтеру (1694—1778). Високо цінуючи реформи Петра I, він вважав, що в України має бути інша доля.
Звісно, є причини, з яких роль Шевченка у здобутті цієї «іншої долі» не може бути розрита відразу і повністю. Але буде доречним підкреслити, що саме у світлі сьогоднішніх проблем значить слово поета. Отже, Шевченко це:
— Відданість свободі в її найбільш гуманістичній, завершеній формі, що впритул приводить до питання пошуку істини, смислу життя, але не переходить границю абсолютного людиноцентризму.
Для усіх часів, особливо після епохи Відродження, а в Росії — для ХIХ ст., ми знаємо багато мислителів, що вважали свободу особистості головною цінністю, проте, коли йшлося про «менших братів» — на Кавказі, в Африці чи деінде (в залежності з якої метрополії дивитись), свобода обмежувалась саме для тих менших. Із отриманням (не виборенням!) незалежності «братських радянських республік» (одне від одного) певну частину слов’ян почала знову дратувати свобода найближчих родичів по етногенетичній лінії. При цьому ревно відстоювалась свобода далеких і маловідомих племен. У Шевченка: «Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, — і оживе добра слава, слава України...» («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє», 1845 рік). Відмітимо, що сьогодні багато є праць із етнотолерантності, ролі громадянського суспільства чи держави політичної нації, відповідного вітчизняного досвіду в цьому, але саме Шевченко, мабуть, перший на наших теренах, поставив у прямий взаємозв’язок можливість побудови вільної держави та піклування про свободу життєдіяльності саме для «найменших». Розмірковуючи сьогодні про можливі зміни до нашої Конституції, мусили би, «не кривлячи душею», як писав поет, зробити те, до чого рано чи пізно прийдуть усі державні народи, а саме записати в Основному законі, що тим етносам, які історично проживають на території України та не мають власної держави, гарантується право будувати свою національну державність у рамках України. Це проблематично і конфліктно? Так. Але саме конфлікти та їх вирішення і продукують етнорозвиток. Саме етнічні проблеми треба вирішувати, не вигадуючи кожен раз нову «Концепцію етнонаціонального розвитку України», яка в усіх своїх варіантах дозволяє усім «найменшим» фольклорний розвиток у рамках «держави політичної нації». Треба вирішувати, задекларувавши як принцип нової держави можливість розвитку кожної етнічної спільноти від сім’ї до елементів державності. Тільки в реальній дії, йдучи назустріч один одному, можна знайти основи реальної, а не книжної, етнотолерантності.
— Отже, йдеться про розуміння значення кожної етнічної культури. Сучасна цивілізація це лише декларує, але не пов’язує зі збереженням життя на планеті в цілому. Якщо цінність усіх природних видів уже не підлягає сумніву (бо від цього, вже очевидно, залежить нині життя людства), то щодо етносів такий взаємозв’язок, передбачуваний Шевченком, тільки настає. Лише поступово приходить розуміння того, що кожна етнічна культура, яка вижила в наш час неприродної глобалізації, має право на повноцінний, не фольклорний розвиток. Для тих, хто вважає такий підхід марною тратою зусиль (а таких багато), нагадаємо що в економіці саме «закопування грошей у пісок» за виразом фундатора однієї з сучасних економічних течій Джона Кейнса продукує часто розвиток, протилежне приведе до деградації найрозвинутіші, найнезалежніші суспільства.
— Далі, розуміння можливості краху розвитку кожного етносу, включно українського. Критичне ставлення до потенцій і негативних сторін характеру власного етносу — це також Шевченко. Що такий крах у принципі можливий із погляду економіки та демографії, можна прочитати у відповідній літературі (О. Кислий. «Демографічний вимір історії», К.: Арістей, 2005).
— Розуміння такої історичної, духовної спільності слов’янських культур, коли вони самодостатні як ріки, зливаються в «одно море», але злиття не означає самознищення. А отже, самоцінністю можуть протистояти західним культурам (до вченого-славіста Павла Йосефа Шафарика (1795—1861): «Слава тобі, любомудре, /Чеху-слов’янине! /Що не дав ти потонути /В німецькій пучині /Нашій правді.» — Поема «Єретик»).
Росіянам-«патріотам» завжди здавалось, що українська свобода — їхній ворог. Неприйняття інших східнослов’янських культур крім російської має глибокі коріння. Це там, у євроатлантичній культурі кожна складова самоцінна, й дивно було би ставити питання, що якась із них нерозвинена. Жодну не можна вважати непотрібною. Феодальний, традиціоналістський характер російської економічної культури потребує розвитку «в ширину». Але поки не буде поцінована можливість самодостатнього розвитку не тільки кожної зі східнослов’янських культур, але й тих неслов’янських культур, що захоплені їхнім впливом, ні про яку позитивну конкуренцію з євроатлантичною спільнотою не може бути й мови. Якщо ми це не зробимо, всі слов’янофільські чесноти дуже скоро можна буде вивчати вже не в натурі, а в музеях, створених західними європейцями, разом із західними слов’янами. Отже, перший ворог усіх східних слов’ян — це тисячолітня можливість екстенсивного розвитку. Саме проти цього виступає українська свобода, саме проти цих тисячолітніх порядків виступав Шевченко в ХIХ ст. та Майдан у 2004-му році. З цими порядками пов’язано безвідповідальне ставлення до ресурсів, до власного народу й особистості, до науки; далі — крадіжки як соціальна норма, абсолютистські форми керівництва, хизування своєю обмеженістю, зневага до тих чеснот, що виробляють провідні країни. Від цього, задля ковтка повітря свободи у Європу втікав Петро I, але штучно прищепити свободу, яка б увесь час розвивалася сама по собі, на російському ґрунті не вдалося досі. Характерно, що А. Солженіцин, повернувшись із Заходу, спочатку закликав віддати всі зайві території, але потім це в нього минулося. Fatum non inveniunt.
— Продовження ранньохристиянських ідеалів щодо принижених та гноблених. Шевченко непримиримий до зла, від кого б воно не виходило. Святість визначається істиною та правдою, а не навпаки (про страждання декабристів: «А ти, всевидящее око! /Чи ти дивилося звисока, /Як сотнями в кайданах гнали /В Сибір невільників святих...» («Юродивий»).
— Розуміння ролі жінки в суспільстві рівноправної з чоловіком. Розуміння любові між чоловіком і жінкою як цінності, що відмітає усі псевдоморальні установи: «Ти матір Божію гнівиш /Своїм смиреніем лукавим. /Прокинься, кумо, пробудись /Та кругом себе подивись, /Начхай на ту дівочу славу /Та щирим серцем, нелукаво /Хоть раз, сердего, соблуди.» (вірш до «Н.Т», 1860 р.).
— Відношення до держави та її функцій із позицій потреб людини-особистості, власне, з позицій сучасного громадянського суспільства: «...Нащо здалися вам царі? /Нащо здалися вам псарі? /Ви ж таки люди — не собаки!» (від 3 листопада 1860 р.). Чітка диференціація ролі держави, церкви, політики та кращих їхніх представників (пієтет перед російськими та ін. діячами культури-демократами; чи: «Отак-то, ляше, друже брате! /Неситії ксьондзи, магнати /Нас розрізнили розвели...», 1847 р.). Орієнтація на кращі світові зразки державотворення: «О роде суєтний, проклятий, /Коли ти видохнеш? Коли /Ми діждемося Вашінгтона /З новим і праведним законом?» («Юродивий»).
— Розуміння релігії тільки як форми, що може варіюватись і в кожному даному моменті може й не мати ніякого відношення до Бога як Абсолюта у найповнішому визначенні. Непримиримість і безкомпромісність до тих, хто під знаком церкви та віри творить неправду («Кругом неправда і неволя..., /І на апостольськім престолі /Чернець годований сидить. /Людською кровію шинкує /І рай у найми оддає! /Небесний царю! Суд твій всує, /І всує царствіє твоє.» («Єретик», 1845 р.). Звідси: у служителів культу немає ніякої переваги перед простими смертними, крім розуміння власних та корпоративних гріхів, вони тільки мусять іще більш самовіддано шукати Істину та служити їй задля прикладу. У зв’язку з останнім, відмітимо, що наша революція шукала й буде шукати ті моральні основи, на яких можливо будувати нове суспільство. На сьогодні у світовій практиці державотворення це надзавдання. Проте не можна забувати, що Україна не є державою тільки православних слов’ян-українців. Коли в деяких телевізійних програмах вперто та регулярно проповідують, що православ’я то єдиний шлях духовності для людини, постає питання, навіщо таким віруючим взагалі Бог і національна спадщина включно із Шевченком.
— Розуміння ролі моральних принципів, еліти, творчості та науки для тих часів, у які довелося жити поету, та в майбутньому. Крім численних закликів «учiтеся», відмітимо: унікальне, написане за лічені місяці до смерті: «І ніч іде, і день іде, /І, голову схопивши в руки, / Дивуєшся, чому не йде /Апостол правди і науки?»
Отже, «правди і науки»... Дивне словосполучення. Проте написане саме для нас. Тільки наука дасть сьогодні можливість перейти до ресурсів нового рівня, покінчити з тисячолітнім зачарованим колом екстенсивного розвитку в економіці й неправди щодо самих себе. Є думка, що в Шевченка, як у поета-творця, майже найголовнішим є антропоцентризм або постанова людини в центрі його світогляду. На перший погляд — воно так, бо саме любов до людини мала вивести поета на таку вірну, несхибну путь до істини. За Дмитром Чижевським (1894—1977), всесвітньовідомим філософом, істориком літератури «для Шевченка природа є щось підрядне людині, є резонатор, або зеркало людських переживань» (Там само). Але це не так. Останнє твердження більш легко спростувати. Ось споглядач, змальований поетом, бачить саморозвиток природи, де він, власне, не потрібен — і ніколи не був потрібен: народження днини, що було завжди, незалежно ні від чого, природа, «повита красою», продукує красу, «І нема тому спочину, і краю немає...» Цінність цієї картини природи настільки висока, що навіть людська несправедливість, «сльози, горе» за сюжетом цитованої поеми «Сон» залишається поза межею сприйняття вічного. Звісно ж, Шевченко як майстер слова використовував картини природи для передачі настрою героїв і т. п.
Перше ж твердження про антропоцентризм Шевченка виросло з християнства, а найголовніше з того, що епоха Відродження, а далі європейський гуманізм мусив довести самоцінність кожної людини як втілення Бога і навіть у протиставленні Богу. Але Шевченко складніший. Ось вірш розпочинається як сатира: «Мені здається, я не знаю, /А люде справді не вмирають, /А перелізе ще живе /В свиню абощо та й живе, /Купається собі в калюжі, /Мов перш купалося в гріхах». Але у цьому ж вірші поет показує, коли він «Бога Богом назве». На цей раз Шевченко оспівує М. Лермонтова, бо він — «пророк Божий, бо «Жива /Душа поетова святая, /Жива в святих своїх речах, /І ми, читая, оживаєм /І чуєм Бога в небесах» («Мені здається...» 1850 р.).
Про що це свідчить? Що ми просто не завжди здатні сприйняти Шевченка як належне, ми тільки здатні приміряти його до звичної нам на сей час моралі та філософії. Тільки пророкам і геніям відкривається така міра розуміння Істини, що звільняє на мить їх від тенет Хроноса.
Особливо значні непорозуміння виникають щодо місця Бога у світосприйманні Шевченка. Нові наші національні герої сподобляють Шевченка до самих себе, отже договорилися до того, що він був ревний християнин, а відтак знову цураються його «богохульних» віршів. Тому Шевченко в них «розпадається», вони готові від нього закритися мурами нових християнських храмів «во славу» своїх ницих інтересів. Інші — як і за радянських часів — бачать його «войовничим атеїстом» і, здається, ніколи не аналізували з щирою зацікавленістю (як і Біблію) його твори. Це теж можна пояснити досить просто. Адже важко дослідникам допустити, що Шевченко в розуміннях Бога був вище багатьох релігійних та нерелігійних філософів. Просто не було в нього можливості й потреби творити як філософу. Але його поезії свідчать про надзвичайно цілісне розуміння людини, творення, істини. Таке розуміння, до якого ми тільки тепер наближаємося. В центрі Шевченківської ідеї Бога не просто людина, не «вічні, загальнолюдські якості», а вищі цінності, вищі за світ, що створений до цього моменту та який споглядає поет... Далі — не антропоцентризм (як ми вже побачили), і не Бог сам по собі, а те начало та кінець, та Істина, до якої прямує Бог і людина. Якби ми бачили саме в людині найвищу цінність, то відкинули б можливість трансформацій. Якщо уважно виписати ті місця поезії Шевченка, де він мислить (часто в гніві, отже, далеко від розміреного філософського споглядання) про роль Вищих Сил на Землі, і проаналізувати, то побачимо, що його Бог трансформується, що його рай — не місце відпочинку для вибраних (»...якогось раю на тім світі благаєте? Немає, немає!»), що пекло — це те, що діється на землі.
Таким чином, мало сказати, що в Шевченка немає й тіні догматизму, релігійності, поклоніння мертвим іконам (що у християнстві не зрозуміло представникам інших релігій), але й пустої, непідкріпленої вищими ідеалами, віри. Тут парадокс полягає в тому, що останній час пастирі різних ґатунків знову кличуть народи України до віри, не виробляючи ніяких самоцінних ідеалів, вищих за ті, що вже себе дискредитували (і неодноразово) в історії людства. Особливий брак таких ідеалів маємо на українських теренах із новітніми поводирями. Новітні поводирі, як і первісні в історії людства, не хочуть визнати, що релігії de-facto не можуть не бути різними, а тому вторинними, не важливими перед лицем Бога, але віра, духовність у кожного своя як особисте відношення до Нього, а тому — одна на всіх. Тільки особистий шлях до Бога робить людину вільною від непотрібних умовностей і найбільш залежною від головних цінностей, що й мусить бути розкрито елітою духу.
Звісно, тут подані лише поверхові нотатки. Тема Шевченківської віри дуже складна, й майбутнім її дослідникам потрібно мати таку ж віру — незалежну від плину часу та випадкових думок. Майбутнім же поколінням буде належати честь дослідити творчість Шевченка без обмеженості власної думки догматами класової ідеології чи релігійності, антропоцентризму чи голого прогресизму, етнічної псевдотолерантності чи будь чим. У кожного народу є час, коли Бог простирає над ним своє благословення. Для українського народу таким був день народження Шевченка, й будемо сподіватися, що котрийсь із днів теперішності.
