Болгарський цар Фердинанд І (представник Саксен-Кобург-Готської династії, 1861—1948, перебував на престолі у 1908—1918 роках, у 1887—1908 роках йменувався «князем Болгарії»), хоч як це прикро, не належав до числа видатних державних діячів. Жорстким, суворим випробуванням для цього засновника Третього Болгарського Царства (1908—1946) стала Перша світова війна та участь у ній Болгарії. Оскільки Фердинанд не був, по суті, конституційно обмеженим, парламентським, монархом (його влада далеко виходила за ці рамки), то саме від його особистих рішень значною мірою залежало, чи залишиться Болгарія нейтральною у Великій війні (так до 1939 року називали Першу світову) або ж приєднається до однієї з двох ворогуючих союзів: Антанти чи коаліції так званих центральних держав (Німеччина, Австро-Угорщина, з листопада 1914 року — також Туреччина). Звісно, на царя Болгарії жорстоко тиснули дипломати й уряди обох протиборчих таборів; і все ж вплив Фердинанда на ухвалення доленосного рішення — як саме належить визначитися країні в умовах небаченого досі в історії глобального воєнного конфлікту — цей вплив був більш ніж суттєвим.
Безперечно, рішення розроблялось і ухвалювалось урядом Фердинанда не в «безповітряному просторі», не у вакуумі, а під впливом конкретних історичних обставин, у вельми несприятливому внутрішньо- й зовнішньополітичному контексті. А саме: після проголошення 22 вересня 1908 року Фердинанда вже не князем, а царем Болгарії, що означало звільнення від будь-якої, хай навіть суто номінальної, залежності від Османської імперії, Болгарська держава поставила собі за мету максимально розширити свої кордони й стати найбільшою потугою на Балканах. Саме з цією метою 1912 року Болгарія разом з іншими країнами Балканського союзу (Сербією, Грецією та Чорногорією) розпочала війну проти Туреччини (так звана Перша Балканська війна). У перебігу бойових дій усі ці названі союзники здобули блискучу перемогу над Османською імперією (точніше, над тим, що від неї ще залишилося). Проте територіальні виграші Болгарії (за мирним договором вона отримала провінцію Фракія з виходом до Егейського моря й частину Македонії) спричинили, і то дуже швидко, гострий конфлікт з її недавніми партнерами по Балканському союзу. Вже наступного, 1913, року спалахнула Друга Балканська війна, коли Туреччина, Греція, Сербія, Румунія та Чорногорія єдиним фронтом виступили проти Болгарії й завдали їй болісної поразки. Країна позбавлялася всіх територіальних здобутків (Македонію було поділено між Грецією та Сербією, Фракія переходила до Греції, а Південна Добруджа — до Румунії). Патріотична (а може, й реваншистська) частина болгарського суспільства не змирилася з такими підсумками війни; особисто ж цар Фердинанд заявив буквально таке: «Відплата моя буде жахливою».
СІЧЕНЬ 1916 р. НІМЕЧЧИНА. КАЙЗЕР ВІЛЬГЕЛЬМ ІІ ТА ЦАР БОЛГАРІЇ ФЕРДИНАНД. ЗУСТРІЧ ДВОХ СОЮЗНИКІВ / ФОТО З САЙТА GRANITSI.ALLE.BG
Поразку в Другій Балканській війні розцінили як «Першу національну катастрофу», яка спричинила доволі гостру політичну кризу в Болгарії. Врешті новим главою уряду став Васил Радославов, який орієнтувався в зовнішній політиці на Німеччину та Австро-Угорщину (та й особисто цар, як уже говорилося, німець за походженням, значною мірою поділяв такі погляди). Фердинанд розраховував у «зручний момент» повернути Македонію, Фракію та Добруджу, і питання полягало лише в тому, на допомогу яких потужних держав Болгарія може цього разу спиратися. Початок Першої світової війни (28 липня 1914 року Австро-Угорщина оголосила війну Сербії, за лічені дні у війну вступили Німеччина, Росія, Франція, Британія з домініонами) неймовірно загострив цю проблему.
Болгарія, навіть після поразки в Другій Балканській війні, посідала важливі стратегічні позиції на Балканах. Тому після початку Великої Війни дипломати, фінансисти та урядовці як німецько-австрійського блоку, так і британо-франко-російського почали наввипередки робити вигідні пропозиції Фердинандові, обіцяючи й великі грошові позики на вигідних умовах, і, головне, повернення втрачених територій (зрозуміло, якщо Болгарія «зробить правильний вибір у війні»). Емісари з Берліна, Парижа, Відня, Лондона постійно відвідували Софію. Тим часом (а кредитори були потрібні як повітря!) цар Фердинанд офіційно проголосив суворий нейтралітет своєї країни у війні; проте він чудово розумів, що такий стан є тимчасовим, бо обирати таки доведеться, а стати треба на бік того блоку, який запропонує вигідніші умови і, головне, який буде брати гору в цій жахливій бійні.
Для Болгарії особливо чутливим були питання Фракії та Македонії. Представники Антанти запевняли, що в разі приєднання Софії до них «велика частина» цих земель (без конкретики) буде повернута Болгарії. Натомість дипломати Центрального, німецько-австро-турецького блоку начебто давали «конкретні гарантії». Та й кредити обіцяли суттєво більші. Добре поміркувавши і дійшовши висновку, що гаяти час уже не можна, цар 21 вересня 1915 року оголосив загальну мобілізацію, а 14 жовтня — війну Сербії. Так Болгарія вступила в Першу світову війну на боці Центральних держав. Перебіг подій показав, що то був фатальний крок. Фердинанд вважав, що Німеччина та її союзники будуть переможцями й допоможуть повернути втрачене...
Про конкретний хід бойових дій (для Болгарії вони тривали три роки, до вересня 1918-го). У перебігу кампанії проти Сербії (кінець 1915 — початок 1916 р р.) болгарські війська, попри відчутні втрати, досягли певних успіхів. Так, у битві біля містечка Криволак (Македонія) вони стійко стримували атаки з’єднань Антанти (англо-французьких дивізій), котрі втратили до 6000 бійців, і перешкодили подальшому просуванню союзних військ. Невдовзі операції проти Сербії можна було вважати завершеними; сербські війська були розбиті німецько-австро-болгарськими арміями; практично вся територія країни була окупована військами Центральних держав. Проте повністю знищити сербську армію не вдалося; її значна частина була евакуйована союзниками — Антантою — на острів Корфу (Адриатика).
Під час кампанії проти Греції (або ж Салоніцької кампанії) в серпні 1916 року чотири англо-французькі дивізії після потужної артпідготовки спробували прорвати болгарський фронт біля озера Дойран. П’ять атак Антанти провалилися, болгари жорстко захищались, а союзні війська зазнали потужних втрат. Натомість наступ болгарських з’єднань вглиб Греції, в напрямку Салонік (район ріки Струма), був доволі результативним: вони вийшли на узбережжя Егейського моря, просунувшись на 80 — 90 кілометрів та інтернувавши 464-х офіцерів, 6700 солдатів та 15 гармат грецької армії, союзної Антанті. Проте після контрнаступу Антанти у вересні 1916-го фронт стабілізувався, й настало відносне затишшя.
І, нарешті, Румунська кампанія. Ця країна вступила у війну (після тривалих вагань) 27 серпня 1916 року на боці держав Антанти. Найближчим часом об’єднана німецько-болгарська Дунайська армія під проводом генерал-фельдмаршала Макензена перейшла болгаро-румунський кордон і вторглася на територію Румунії. Румунську Добруджу захищали 15 місцевих дивізій та 47-й корпус російської армії (отут і вступили в пряме бойове зіткнення російські та болгарські війська). Болгарська 3-тя армія генерала Тошева завдала низку відчутних поразок румунам і росіянам, оволодівши стратегічно важливою фортецею Тутракан. 8 вересня 1916 року Дунайська армія зайняла Сілістрію, згодом частини 3-ї болгарської армії завдали поразки російсько-румунським частинам біля Добрича, а 23 листопада було форсовано Дунай. 7 грудня німецько-болгарські війська увійшли в столицю Румунії Бухарест. Значна частина території країни була окупована частинами Центральних держав. Повертаючись до бойових дій на Салонікському (Грецькому) фронті, слід зазначити, що в квітні — травні 1917 року болгарські частини небезуспішно протистояли там, біля озера Дойран, британським військам. Обидві сторони зазнали важких втрат.
І все ж таки вже влітку 1918 року стало дедалі очевиднішим, що Німеччина та всі її союзники, зокрема Болгарія, програють війну. Ресурси Антанти, особливо після приєднання США, були явно більшими. До того ж, в міру поглиблення економічної кризи (дефіцит продуктів, інфляція, зубожіння), та ще й на тлі жорсткої цензури та обмеження свобод, в болгарському суспільстві посилювалося невдоволення «братовбивчою війною». Ці настрої повною мірою далися взнаки після наступу військ Антанти при Добро Поле (вересень 1918 р.). Вимоги завершити війну переросли в повстання армійських частин проти уряду. Був оголошений похід військових на Софію з вимогою зміни влади. Цей виступ був придушений за допомогою німецьких солдатів, але це нічого вже не змінило. Розуміючи безвихідь ситуації, цар Фердинанд 30 вересня 1918 р. зрікся престолу на користь 24-річного сина Бориса і виїхав до Німеччини. Болгарія капітулювала, першою з країн Центрального блоку вийшовши з війни (до капітуляції Німеччини і кінця цієї світової бійні залишалося 40 днів). Територія держави була фактично окупована військами Антанти. Втрати країни складали п’яту частину чоловічого населення від 20 до 50 років (155 000 загиблих, 400 поранених на фронтах, 155 000 померлих від тифу, холери та грипу). Країна втратила третину свого національного багатства. За умовами мирного договору з Антантою, підписаного 27 листопада 1919 року в містечку Нейї біля Парижа, Болгарія не лише не повертала собі омріяні землі, а й втрачала 11 000 квадратних кілометрів власної території. Було накладено жорстокі контрибуції, чисельність армії беззастережно обмежувалась (20 тис. солдатів). Упродовж 37 років Болгарія мала сплатити союзникам-переможцям 2,25 млрд золотих франків. Прем’єр Болгарії Стамболійський, підписуючи цей договір, був такий розгніваний, що зламав свою ручку. Ось такою буває ціна грубих зовнішньополітичних прорахунків...
