Будь-який замок, палац чи храм — це не просто архітектурні споруди, а німі свідки нашої історії. Вони досі зберігають пам’ять про минувшину в очікуванні на нові століття та допитливі покоління. І варто лише доторкнутися до них, як вони розгортають сторінки власних спогадів для того, щоб повідати нам про події попередніх століть.
Покровська церква у Сутківцях накопичувала свої знання і була місцем прихистку та зцілення протягом шести століть. Церква-воїн пережила монголо-татар, війни, Голодомор, радянське забуття; знала три родини шляхтичів-власників та бачила навіть графа Каліостро. Ба більше, вона є унікальною за своєю архітектурою не тільки для України, а й для всієї Європи(!). Погодьтеся, поважний список для середньовічної пам’ятки, що знаходиться у невеличкому селі.
Розташовані Сутківці на крутих берегах річки Ушиці за шість кілометрів від районного центру Ярмолинці Хмельницької області. Сьогодні вони зазнають нападів тільки від туристів, а колись містечко лежало на горезвісному маршруті — Кучманському шляху. Саме тут татари здійснювали свої набіги на українські землі: грабували, ґвалтували жінок та забирали людей у ясир. Очевидно, що за таких умов життєва необхідність змушувала наших предків будувати фортифікаційні споруди.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці — один із найдавніших в Україні оборонних храмів і єдиний середньовічний оборонний храм тетраконхового типу. Характерними прикметами для цього типу є квадратний центральний зал із прилеглими до нього, наче пелюстки, чотирма напівкруглими апсидами. Це церква-донжон. У середні віки такі храми набули популярності у Візантії, Грузії та Вірменії. Найближчий аналог подібної будівлі розташований у місті Етамп (Франція) у вигляді вежі, що залишилася від замку Людовіка VI (XIII ст.). Практичні французи з повагою ставляться до пам’яток давнини, тож цей донжон є найголовнішою туристичною атракцією міста та його символом.
Безумовно, прославилася сутківецька церква завдяки своєму зовнішньому вигляду. Вона дійсно схожа на мініатюрний замок, в якому домінують ознаки фортифікаційної споруди, і лише хрести вказують на приналежність до сакральної архітектури. Церква має два поверхи: на нижньому розташований власне храм, на другому — захисні вежі з бійницями. Особливістю також є стовп-колона посеред церковної зали, що підпирає склепіння. Подібне явище оригінальне в цій споруді і не притаманне храмовій архітектурі України.
Точно відоме ім’я першого власника села — Ходько Кроат. Сутківці як околиця Ярмолинців дісталися йому в 1407 році від Владислава Ягайла — польського короля, який роздавав подільські землі своїм наближеним за довготривалу службу при дворі. Отримавши спадщину, його внуки — Дахно і Федір — розділили землі між собою. Першому дісталися Ярмолинці, й він почав називати себе Ярмолинським, а другому, відповідно, — Сутківці. Так від Федора почався рід Сутківецьких (Сутковецьких) або Сутківських, які володіли селом до кінця XVI століття. Офіційною датою перебудови фортеці у церкву вважається 1476 рік, що засвідчував напис на одному із дзвонів, який, на жаль, не зберігся до наших днів. У церкві досі можна побачити надгробок Івана Дахновича — останнього нащадка по чоловічій лінії з роду Сутківських.
Згодом доля села складається доволі романтично. Сутківці переходять до Олександра Балабана як придане після його одруження з Варварою Сутківською. Другий володар села походив зі знатної православної родини і був небожем відомого церковного діяча — Гедеона Балабана. У 1623 році Олександр збудував фортецю-замок на горі, напівзруйнована башта якої стоїть у Сутківцях і нині. Церква і замок були об’єднані між собою підземним ходом. Зазвичай у давнину такі тунелі були неодмінною складовою будь-якого міста, бо сполучали оборонні укріплення або вели у прилеглі ліси. Місцеві подейкують, що ці таємні шляхи вели аж до Кам’янця-Подільського. І хоча такі легенди додають містичного присмаку історичним місцям, зрозуміло, що це не більше, ніж вигадка.
З кінця XVII століття у Сутківцях хазяйнують Грабянки. Один із представників цього давнього роду заслуговує на особливу увагу, а саме — Тадеуш Грабянка. Цей шляхтич був людиною виняткової вдачі й мав специфічний погляд на світ. Вражає різноманіття його занять — алхімік, ілюмінат, масон, мартиніст. Напевно, це визначає велику кількість псевдонімів Грабянки — «Граф Сутківський», «Граф Остап», «Польський Граф» та «Король Нового Ізраїлю». Він захоплювався езотерикою й магією, тому часто приймав у своїх подільських володіннях різних філософів, чаклунів і... шахраїв. Найбільш відомий авантюрист усіх часів — сам граф Каліостро (Джузеппе Бальзамо) — гостював у пана Тадеуша в 1789 — 1790 роках. Перебував він у найближчому оточенні Грабянки не просто так, а виготовляв для нього «філософський камінь». Хоча секрет вічної молодості Каліостро так і не віднайшов, та встиг написати конституцію для майбутньої «Республіки Світла» (польсько-української федеративної держави) та створив для українських масонських лож ритуал «Непереможного Скіфського сонця» («Великий Царський Ритуал Атагарзіса — Великого Скіфа»).
Масонознавець Володимир Єшкілєв коментує ці події у своїй праці «Масонський проект «Україна»» так: «З певних історичних натяків ми дізнаємося, що до ритуалу Великого Скіфа мали відношення дві видатні персони Російської імперії — друг родини гетьмана Розумовського дипломат В. Томара і Микола Васильович Рєпнін, нащадок Рюриковичів Чернігівської лінії, державний діяч і кандидат у гетьмани України у перші (досить ліберальні й багатообіцяючі) роки царювання Алєксандра І... Тепер неважко зрозуміти політичні цілі «великоскифів». Судячи з усього, вони сподівалися на відновлення автономного Українського Гетьманату в складі Імперії як першого кроку до Каліострової Республіки світла. Є підстави вважати, що «проект Каліостро» став першим окультно-політичним проектом української незалежности і, на відміну від проектів масонів-мазепинців середини вісімнадцятого століття, не згинув у віках. Не забувся, не загубився, не виродився у забавки самозванців і дурисвітів».
Тепер важко сказати, ким насправді були Грабянка та Каліостро — дивакуватими мрійниками чи борцями за нашу незалежність, але вони однозначно були яскравими та неординарними постатями своєї епохи.
Варто зазначити, що свої найгірші часи Покровська церква переживала за радянської влади (як і багато інших церков) та була закрита двічі: з 1939 по 1942 та з 1946 по 1989 роки. У цей період у приміщенні зробили склад для різного мотлоху, а церковні цінності зникли (козацькі хрести, ікони). Кажуть, що з храму було вивезено близько ста машин сміття під час реставрації.
Щоправда, церква зазнала безліч реконструкцій, деякі з них не тільки не допомогли, а й виявилися фатальними. В 1960-ті роки храм хотіли виключити з реєстру нерухомих пам’яток України. Історики й архітектори пам’ятку відстояли. Проте у 1990-х рр. жителі села взялися ремонтувати церкву власноруч і зробили цементну «шубу», через яку стіни просякли вологою, і саме це призвело до аварійного стану будівлі. Крім того, під цим шаром назавжди загубилися фрески XVI століття. Якої тільки шкоди ще не зазнавала церква під час перебудов: то будівельники заліплювали вентиляційні отвори, то баню переробляли у російському стилі. Але під час так званих ремонтів іноді траплялися й археологічні знахідки. «Під самим храмом були підвали, де виявлено багато людських решток. Тепер вони поховані на подвір’ї. Точно невідомо, що то були за люди. Є декілька версій: або це були священики, які служили у храмі, або люди, які обороняли церкву. Я думаю, що найімовірніше, це були ті, хто помер у часи Голодомору. Але говорити напевно можливо тільки після наукових досліджень та експертиз», — розповідає отець Володимир, настоятель церкви Покрови Пресвятої Богородиці.
У 2000 рр. держава виділила гроші на реставрацію храму-фортеці. За проектом архітекторів Олени Пламеницької та її доньки Ольги Пламеницької були відновлені старі форми даху. Але реставраційні роботи були занадто довгими і непевними. Тож і сьогодні церква виглядає занедбаною та потребує фінансування. Здається, вона так і не знайшла свого архітектора, який би з розумом та небайдужістю поставився до її відновлення.
Попри поважний вік і недбале піклування, церква продовжує жити повноцінним життям. У ній проводяться богослужіння два рази на місяць та на великі свята, приїжджають туристи не тільки з України, а і з-за кордону. Отець Володимир із гостинністю проводить їм екскурсії, розповідаючи лише про частину таємниць, що приховує ця унікальна фортеця Поділля. А решту секретів залишається розгадувати нам...
