Закінчення.
Початок див. у №157 від 02.09.2000 р.
ГЕНІЙ МАНЕВРУ В ПОЛІТИЦІ ТА ВІЙНІ
1631 року шведські війська крок за кроком стали буквально
видавлювати війська Католицької Ліги (де провідну роль відігравала Баварія
на чолі з курфюрстом Максиміліаном) і Габсбургської імперії з Північної
та Середньої Німеччини.
Першим наважився порвати з імператором і вступити в союз
зі шведським королем ландграф Вільгельм Гессенський, один iз лідерів кальвіністської
течії в протестантстві. Саксонський курфюрст Йоганн Георг — ортодоксальний
протестант-лютеранин, але государ, схильний до компромісів iз католиками,
був змушений після довгих вагань стати союзником шведів. Так само вчинили
й курфюрст Бранденбурзький Георг Вільгельм та герцог Померанський Богуслав
XIV. Проте основним силам шведів не вдалося вчасно прийти на допомогу багатому
протестантському місту Магдебургу, що взяла у облогу армія Тіллі. Але перемога
католиків стала справді «пірровою» — винищивши до 30 тисяч жителів і пограбувавши
місто 20 травня 1631 року, вони остаточно розсіяли сумніви протестантських
князів, чи підтримувати їм «Північного лева».
1 вересня 1631 року відразу після укладення воєнного договору
між Швецією і Саксонією почалися складні маневри союзної армії та армії
Тіллі. Нарешті 17 вересня під Брейтенфельдом поблизу Лейпцига відбулася
одна з вирішальних битв Тридцятирічної війни. Шведсько-саксонська армія
мала мінімальну перевагу над армією імператора та Ліги — 39 тисяч проти
36 тисяч осіб і значну в гарматах — 75 гармат проти 26. Але ці переваги,
як мінімум, зрівнювалися тим, що 15 тисяч саксонців значно поступалися
за бойовими якостями імперцям.
Розрізненість сил союзників (саксонський курфюрст не хотів
визнавати верховенства шведського короля) відіграла, хоч як це дивно, позитивну
роль. Імперці на правому фланзі за годину буквально змели саксонців, а
Готфрід Паппенгейм зі своєю кіннотою спробував охопити й правий фланг шведів.
Гінці, відіслані Тіллі, вже вирушили у Відень до імператора з переможною
реляцією. Але шведи відкинули лівий фланг противника, а пізніше й центр,
яким керував сам імперський генералісимус. Його загони, які повернулися
після переслідування саксонців, були атаковані шведами й витіснені з поля
бою. Шведам допомогла надзвичайна рухливість їхніх бойових порядків. Усі
маневри армія протестантів здійснила ще до того, як неповороткі ударні
колони католиків зуміли приготуватися до нового наступу. «... Різні роди
військ, що не об’єдналися для спільних дій, були переможені комбінованими
діями військ противника — спочатку кавалерія, а потім піхота» (Ганс Дельбрюк.
«История военного искусства», т. 4). Розгром імперців був повним. Вони
втратили 7 тисяч солдат убитими і пораненими, а до 6 тисяч осіб потрапили
в полон і відразу ж влилися в армію переможців (для воєн цього періоду
така ситуація була недивною). Втрати союзників становили 4,5 тисячі осіб,
із них тільки третина шведів.
Надалі план союзників полягав у тому, що саксонці мали
напасти на спадкові землі імператора — Сілезію та Богемію (Чехію), а шведи,
через Тюрінгію і Франконію — рушити на південь Німеччини. Цей план, по
суті дуже ризикований, було вельми скоро втілено в життя. Саксонці 11 листопада
1631 року вступили в Прагу, а армія Густава II Адольфа захопила Галле,
Ерфурт, Франкфурт і наприкінці грудня 1631 року імперську фортецю Майнц.
І тут шведський король несподівано зробив оберт на 360
0 і форсованим маршем попрямував у серце Південної Німеччини
— до Нюрнберга.
15 квітня 1632 року поблизу річки Лех відбулася битва,
яка, проте складалася із сутичок кавалеристів і артилерійської дуелі, під
час якої було смертельно поранено Тіллі, але імперці, які зберегли боєздатність,
відступили. Баварський курфюрст Максиміліан, ярий прихильник католицизму,
ховався в міцній фортеці Інгольдштадт, яку безуспішно штурмували шведи.
17 травня 1632 року вони безперешкодно захопили столицю Баварії — Мюнхен.
Становище Густава II Адольфа досягло найвищого ступеня
популярності та могутності. Населення бачило в ньому справжнього лицаря-героя,
який розумно й хоробро бився і, головне, хотів захистити своїх єдиновірців-протестантів,
не допускаючи, проте, й актів насильства щодо католиків.
НЕБЕЗПЕЧНОГО СУПЕРНИКА ПЕРЕМОЖЕНО ЦІНОЮ ЖИТТЯ КОРОЛЯ
Імператор Фердинанд II, який два роки тому відправив у
відставку удачливого полководця-кондотьєра, генералісимуса Альбрехта фон
Валленштейна, змушений був 23 березня 1632 року призвати його на службу
знову й надати полководцеві, що мав безліч заздрісників в Імперії, необмежені
повноваження. Впродовж усього декількох тижнів Валленштейн вигнав iз Чехії
саксонців і попрямував до Нюрнберга, де вже перебував Густав II Адольф.
Король зазнав відносної поразки під час штурму укріпленого табору армії
генералісимуса. Втрати шведів були значнішими, але головне — ця битва показала
ілюзорність надій короля на швидку перемогу.
Війська «Північного лева» прямують до Відня, але Валленштейн
ігнорує маневр Густава II Адольфа й нападає на союзників шведів — саксонців
в їхній вотчині. Цей маневр генералісимус запозичав зі стратегії Другої
Пунічної війни. Нове зіткнення двох великих полководців стало неминучим.
І Валленштейн припускається фатальної помилки — відправляє потужний корпус
під командуванням графа Готфріда Генріха фон Паппенгейма на допомогу Кельну,
який знаходився у облозi голландців. По дорозi імперці пограбували саксонське
місто Галле, забувши про мету свого походу.
У цих несприятливих для імперців умовах 6 листопада 1632
року відбулася одна з вирішальних битв всієї Тридцятирічної війни. Біля
невеличкого саксонського містечка Лютцен зійшлися армії Густава II Адольфа
і Альбрехта фон Валленштейна. Шведи мали у своєму розпорядженні такі сили:
16300 осіб і 60 гармат. Валленштейн помітно поступався противнику — лише
12000 осіб і 21 гармата.
Вранішній туман незабаром майже зрівняв сили сторін, оскільки
до полудня до імперців приєдналися два полки підкріплення (2900 осіб).
Валленштейн відмовився від важких квадратних форм (іспанські терції) й
вишикував піхоту в 10 шеренг у глибину. Але Густав II Адольф і його армія
все ж якісно мала перевагу перед армією противника. Шведи були озброєні
легшими мушкетами (без сошок), вишикувалися в глибину лише шістьма, й навіть
трьома шеренгами. Протестанти мали важливу перевагу — їхня армія була загартована
в багатомісячних боях, тоді як імперську армію лише нещодавно сформували.
Сукупність цих чинників і стала причиною перемоги шведів, незважаючи на
сильну позицію військ Валленштейна й те, що його центр, що складався з
піхоти, не було розбито. На флангах кіннота (рейтари) шведів розгромила
імперську кінноту, спроба полку легкої кавалерії хорватів атакувати позиції
протестантів з тилу закінчилася невдачею. Поява 4000 піхоти імперців Паппенгейма
вже надвечір могла внести корективи в перебіг битви, але шведи чекали підходу
ще численнішого (до 6000 осіб) люнебург-саксонського корпусу. Тому Валленштейн
поступився полем битви й визнав перемогу протестантів.
Ще о першій годині Густав II Адольф, перебуваючи на лівому
фланзі, на жаль, натрапив на загін ворожої кавалерії й був смертельно поранений
у голову. Кавалеристи імперців пострілами впритул та ударами добили короля.
Однак вони не знали ким був вмираючий, хоча й здогадувалися, що перед ними
важлива персона. Цей страшний удар не викликав паніки в шведській армії.
Командування прийняв Бернгард Саксен-Веймарский, а шведи з люттю відновили
натиск. «...Мов розлютовані леви, кинулися уперед упландські, смаландські,
фінські та готські полки... Здавалося, що дух Густава Адольфа невидимо
носився й вів полки в битву...» (К. Абаза. «Герои и битвы»). Імперці втратили
знаменитого Паппенгейма, «який відзначився» в розгромі Магдебурга, до 6000
убитих і поранених на полі бою та всю артилерію. Втрати шведів теж були
значними — до 5000 осіб.
ПІДСУМКИ
Незважаючи на героїчну смерть короля-полководця справу
його життя продовжували учні — Бернгард Саксен-Веймарський, найкращий артилерист
того часу Леннарт Торстенссон, Густав Горн. Але, на жаль, не всі вони на
полі бою були вдачливими, як Густав II Адольф. Можна з великою часткою
впевненості сказати, що він зміг би «приборкати злу волю католиків, зумів
би впоратися з розрізненістю, недоумством й слабкістю євангелічної (протестантської.
— С.М. ) партії — цими головними перешкодами встановлення міцного
миру...» (О. Егер. «Всемирная история», т. 3, «Новая история»).
Війна тривала зі змінним успіхом ще майже 16 років, але
великі перемоги Густава II Адольфа дозволили Швеції після Вестфальського
миру (1648 р.) затвердити своє панування на берегах Балтійського моря,
яке понад півстоліття називалося не інакше, як «шведським». Війна закінчилася
там, де вона тридцять років тому розпочалася, — біля стін Праги, в Чехії:
ця процвітаюча країна була спустошена, а її населення поменшало з 3 млн.
до 800 тис. осіб. Німеччина була абсолютно спустошена Тридцятилiтньою війною,
значна частина (до 40%) її населення була перебита або вмерла; сотні тисяч
німців емігрували. Прагнення до імперської централізації були паралізовані,
на довгі два з половиною століття Німеччина залишилася роздробленою.
Про плани Густава II Адольфа, котрий загинув у самому розквіті
життя (йому було лише 38 років), ми можемо тільки здогадуватися. Твердження
імперців і папістів про те, що свобода Німеччини була під загрозою через
вторгнення військ шведського короля, не більше ніж риторика. Так, звичайно,
можна лише передбачити, що Густав II Адольф вигнав би єзуїтів, знищив би
такий ненависний протестантам Реституційний едикт 1629 року (за ним всі
секуляризовані землі римської церкви — з 1552 року — підлягали поверненню
власниками), було б відновлено свободу віросповідань і status quo в Чехії,
Моравії, Пфальці. Можливо, шведський король претендував би й на корону
римського короля. Проте, на думку славнозвісного Фрідріха Шиллера, якого
важко запідозрити в уподобаннях до католицької партії, Густав II Адольф
«...народжений в чужій землі, вихований в ідеях необмеженого самодержавства,
фанатик і запеклий ненависник папістів, він не був створений для ролі охоронця
святині німецьких законів і не міг достатньо поважати свободу чинів». Але
все ж важко повірити в те, що Густав II Адольф вів би свою політику в тому
ключі, з тією мірою жорсткості, що й найзатятіші прихильники католицької
партії. Але одне можна сказати напевно — Густав II Адольф, що вирізнявся,
крім своїх військових талантів, ще й незвичайною обачністю у веденні війни,
крок за кроком йшов до своєї мети й зумів би консолідувати протестантів
не лише в Німеччині.
Смерть Густава II Адольфа стала саме тим поштовхом, який
призвів до розпаду досить стрункої системи, що її успішно впроваджував
у Німеччині шведський король. Бідній північній країні, якою на той час
була Швеція, і за нього було важко зберігати своє панування в Німеччині.
Значній частині протестантських володарів, що боялися помсти імператора,
аж ніяк не хотілося стати підданими «Північного лева». Франція також не
хотіла віддавати «на відкуп» шведам Німеччину.
Саме надбання Густава II Адольфа та канцлера Оксеншерна,
який взяв на себе всю відповідальність за долю Швеції та дочки короля Крістіни
після його загибелі (до Швеції відійшли Західна Померанія, Вісмар, Бремен
і Гамбург), втратив представник молодшої гілки династії Ваза Карл ХII.
Але до цієї катастрофи майже 60 років Швеція залишалася державою, без якої
не вирішувалися найважливіші питання європейської політики.
Сергій МАХУН,
«День»
Телефон ведучих сторінки «ІСТОРІЯ ТА «Я»:
414-90-00 — Сергій МАХУН, «День», Ігор СЮНДЮКОВ
Адреса
електронної пошти (e-mail): sport@day.kiev.ua
