З піонерського віку всі радянські люди знали, що 30 серпня 1918 р. після виступу на московському заводі Міхельсона (потім завод імені Сталіна, потім Лихачова) есерка Фанні Каплан стріляла у вождя світового пролетаріату отруєними кулями й важко поранила його. Після замаху Володимир Ілліч важко хворів, і це спричинило його передчасну смерть у січні 1924 р. В кінофільмі «Ленін у 1918 році» режисера Михайла Ромма, який вийшов на радянські екрани у 1939 р., події того серпневого дня були зображені досить докладно. Від частого повторення версія стала звичною, тим більше, що зовні події виглядали саме так.
ЧАС І МІСЦЕ
У справі про замах на Леніна 30 серпня 1918 р. безперечним є лише місце, на якому стріляли у вождя більшовиків. Сталося це в невеликому дворику між гранатним і снарядним цехами. А ось із часом усе набагато складніше. Донині точно невідомо, коли, власне, стався замах. Але ж фактор часу є одним із найважливіших, і це відомо всім, навіть малодосвідченим, криміналістам. Слідством у справі про замах на Леніна займалися кращі сили ВЧК. Проте ніхто навіть не поцікавився точним часом події. Як виявилося, це зовсім не випадково.
Офіційний час замаху — 19 годин 30 хвилин. Він зазначений у багатотомній «Історії громадянської війни у СРСР» та інших джерелах. Цей час зазначено у зверненні Мосради, опублікованому в газеті «Правда». Але в цьому ж числі газети в хроніці новин міститься повідомлення, що замах мав місце близько 21-шої години. Можна припустити, що в гарячці могли виникнути неточності, але надалі природним було б їх усунути, однак протиріч дедалі більшало. Безпосередній учасник подій — шофер Леніна Степан Гіль дав свідчення, що в день замаху він привіз Леніна на завод Міхельсона близько десятої години вечора. Відповідно до його розповіді та слів інших свідків, виступ Леніна на заводі тривав понад годину. Отже, постріли пролунали не раніше 11-тої години вечора. А в цей час уже темно. До того ж, Каплан затримали з парасолькою, що свідчить про хмарну погоду. Та й Володимир Ілліч, вирушаючи на завод, прихопив із собою пальто. Отже, можна говорити про те, що 30 серпня сутінки наступили раніше, ніж зазвичай, через хмари й дощ. До того ж, в умовах енергетичної кризи Москва практично не освітлювалася. Легко зрозуміти, що у дворику, куди вийшов Ленін, щоб виїхати із заводу, було досить темно.
Причини такої неясності в досить важливому питанні, звісно, не випадкові. Офіційна версія, що зараховує замах до світлого часу, працює на головний висновок слідства — замах здійснила Фанні Каплан. Було щось, що змушувало слідчих всупереч дійсності перенести час події на кілька годин назад.
НАПІВСЛІПА ТЕРОРИСТКА
Подробиці біографії Фанні Каплан стали відомі лише відносно недавно. За радянських часів усі документи про неї були цілком засекречені. Вона народилася 1890 р. у Волинській губернії. Її справжні ім’я та прізвище — Фейга Ройдман, під цим прізвищем вона жила до 16-ти років. Під час революції 1905 р. Ф. Каплан приєдналася до анархістів, у революційних колах її знали під ім’ям Дора. Втягнув її в революційний рух Віктор Гарський, відомий під прізвиськами Реаліст і Міка. Разом з 16-річною Фанні в номері київського готелю 22 грудня 1906 р. вони готували бомбу для замаху на київського генерал-губернатора. Чи то від невмілого поводження, чи то з якоїсь іншої причини, але бомба вибухнула передчасно в готельному номері. Під час вибуху сама Каплан була поранена й частково втратила зір і слух. Реаліст-Міка вчинив як справжній революціонер — просто кинув її, не забувши підкинути в її сумочку свій браунінг.
Військово-польовий суд у Києві засудив її того ж 1906 р. до страти, яку (через неповноліття Каплан) замінили вічною каторгою. В Акатуйській каторжній в’язниці в Нерчинському гірському окрузі Забайкалля Фанні Каплан перебувала до Лютневої революції 1917 р.
Особисте життя Ф.Каплан не склалося, кохана людина її кинула. Чи не в цьому таїлося таке наполегливе бажання показати чоловіку, котрий її кинув, що він втратив? За всіх часів екзальтовані панянки часто вибирали для своєї помсти або доказу своєї значимості якусь велику політичну або суспільну фігуру. «Невдовзі ти побачиш, що таїлося в моєму серці! — сказала в липні 1793 р. інша кинута жінка — Шарлотта Корде жирондистові Франсуа Бозо, який втік від якобінського терору. — І ти зрозумієш, яке серце ти відкинув!». Через короткий час вона встромила ніж у серце лідерові якобінців Полю Марату. Чи не те саме бажала показати коханому й Фанні Каплан — Немезида 1918 р.?
У Москві, куди вона приїхала навесні 1918 р., її хвороба стала прогресувати, зір катастрофічно падав. Ось тепер і поставимо запитання: як могла напівсліпа жінка в темний час із відстані 10—12 кроків досить точно вистрілити кілька разів і поцілити в людину, оточену іншими людьми? До того ж, інші практично не постраждали, тільки кастелянша Попова була поранена в руку. Тут і людині з дуже гарним зором стріляти досить складно. Чи не тому так важливо було слідчим і пропагандистам зсунути час замаху на кілька годин — на більш світлий час? Інакше версія про замах, виконавицею якого була напівсліпа жінка, могла викликати лише сміх.
СКІЛЬКИ ЇХ БУЛО?
При уважному розгляді матеріалів справи про замах на Леніна другою нестиковкою є кількість тих, хто стріляв, і те, чи була серед них Каплан. У відозві ВЦВК від 30 серпня 1918 року йдеться: «Кілька годин тому скоєно злочинний замах на тов. Леніна... Двоє (виділено нами. — Авт.) стрільців затримано. Їхні особи з’ясовуються...» Підписав відозву голова ВЦВК Яків Свердлов. Ця версія прожила лише один день. Уже 31 серпня про двох стрільців не згадували.
Не менше незрозумілого і зі зброєю, з якої стріляли в Леніна. У свідченнях Гіля зафіксовано, що після пострілів та, що скоїла замах, кинула йому під ноги, на землю, «револьвер». Як це могло бути, якщо ленінський водій сидів у кабіні автомобіля й уже завів його, чекаючи швидкого закінчення розмови пасажира з робітниками? В іншому місці допиту він засвідчив, що, кинувшись до Леніна, який впав, він побачив «револьвер» і штовхнув його під автомобіль. Проте зброю одразу не знайшли. Лише після оголошення в газеті свідомий робітник О. Кузнєцов передав слідству браунінг №150489, про що в слідчій справі є протокол від 2 вересня 1918 р. Як показав Кузнєцов, він зберігав браунінг у себе на грудях, як реліквію. В обоймі семизарядного пістолета залишалося ще чотири патрони. А на місці замаху було знайдено чотири стріляні гільзи. Неясність так і впадає у вічі, якщо навіть прийняти на віру лубочну історію про робітника, який проявив пролетарську свідомість тільки після оголошення в газеті. То, можливо, стріляли із двох пістолетів? Або стріляли не з цієї зброї? Відповідей на ці елементарні для будь-якого криміналіста запитання слідство не дає.
Досить показово, що не було здійснено ідентифікації знайдених зброї та гільз. Про кулі і не йдеться. Вони залишалися в тілі Леніна, хоча тут теж багато неясного. Не було зроблено ані балістичної, ані дактилоскопічної експертиз, хоча для цього були всі можливості. Проте раптово виявлений браунінг було визнано зброєю теракту. Про що негайно повідомили наступного дня «Известия ВЦИК».
Але на цьому проблеми з гільзами й кулями з невідомо якої зброї не закінчуються. Знайдені гільзи не збігалися з гільзами патронів браунінга. Понад те, коли 1922 р. Леніну зробили операцію й витягли одну з куль із його тіла, а потім при бальзамуванні знайшли останню, то калібр їх виявився різним. І, нарешті, ще одна неясність, що межує із безглуздістю. Як виявилося, сліди куль на піджаці не збігалися з пораненнями на тілі. Про це було написано в «Известиях ВЦИК» від 3 вересня 1918 р.
ЧИЯ РУКА?
У фільмі «Ленін у 1918 році» барвисто показується, як важко пораненого отруєними кулями вождя доставляють у Кремль. Однак уже на початку 20-х рр. минулого століття з’явилися свідчення, що події відбувалися зовсім не так. Досить сказати, що Ленін самостійно піднявся крутими сходами на третій поверх, майже без чужої допомоги роздягнувся й ліг у постіль. Через день, 1 вересня, лікарі визнали його стан задовільним, а ще через день вождь піднявся з постелі. І це при важкому пораненні отруєними кулями!
Взагалі справа про замах на Леніна велася в страшенному поспіху й геть погано. Але ще більш примітно, що в ній відсутні цілі сторінки. Зокрема, аркуші 11, 84, 87, 90 й 94. Їхнє зникнення наводить на певні думки, і вони не на користь офіційної версії.
Сучасні дослідники схиляються до думки, що замах здійснила група есерів (у її складі була й Ф.Каплан) на чолі із заступником командира загону ЧК Протопоповим. Його, до речі, розстріляли буквально по гарячих слідах, 31 серпня. Далі темп розстрілів прискорюється. На вимогу Свердлова головну підозрювану Ф. Каплан переводять до Кремля й 3 вересня за усним(!) наказом того ж Свердлова розстрілюють без суду й задовго до закінчення слідства. Як пише у своїх спогадах комендант Кремля Павло Мальков, він розстріляв Каплан, а потім разом із пролетарським поетом Юхимом Придворовим, більш відомим під псевдонімом Дем’ян Бєдний, спалив її тіло в залізній бочці у дворі Кремля під шум працюючого автомобільного мотора. Хтось зовсім не хотів, щоб слідство проникнуло у таємницю замаху. Перешкоджати його роботі могли тільки дуже високопоставлені люди.
Як імовірну кандидатуру виконавця теракту сучасні дослідники називають Конопльову. Після замаху на Леніна в жовтні 1918 р. Конопльову заарештувала ЧК. У в’язниці вона стала агентом чекістів. 1921 р. вступила в партію за рекомендацією видатних більшовиків — «розумника партії» Миколи Бухаріна, Матвія Шкірятова й Олександра Смирнова. При цьому Шкірятов був членом комісії партійного контролю, покликаної убезпечувати партію від небажаних елементів і зберігати чистоту її рядів.
1922 р. у Москві проходив процес над керівництвом партії правих есерів. Їх звинувачували в підготовці й здійсненні замаху на Леніна. Конопльова виступала на процесі як свідок. Саме з її легкої руки отримала підтвердження версія про причетність правих есерів до замаху на Леніна. Звинувачуваним, поряд з іншими, був і керівник її групи Семенов. Список висунутих йому звинувачень тягнув на розстріл. Але через рік перебування у в’язниці він виходить звідти, будучи... членом ВКП(б). Як і Конопльовій, рекомендації йому дають видатні більшовики: Авель Єнукідзе, Леонід Серебряков і Микола Крестинський. Надалі Семенов працював у Розвідуправлінні Червоної Армії, брав участь в операціях проти Савінкова, вів агентурну роботу в Польщі. Очевидно, до певного часу користувався довірою, але 1937 р. його й Конопльову все одно розстріляли.
CUI PRODEST? КОМУ ВИГІДНО?
Можна навести численні приклади, як люди з найближчого оточення Леніна в день замаху проявляли незвичайний дар передбачення. Так, лікар В. Обух, якого викликали до Леніна й не пояснили, у чому справа, раптом взяв із собою хірургічні інструменти. Він пояснював це тим, що «інстинктивно відчув, що сталося щось серйозне». Як писали у своїх спогадах багато більшовицьких лідерів, у день 30 серпня 1918 р. багато хто чекав чогось страшного. Виключити інтуїцію не можна, особливо якщо вона спирається на знання можливого розвитку подій.
Це в короткому курсі історії ВКП(б) початок 1918 р. названо тріумфальною ходою радянської влади. Насправді країна вступила в перманентну кризу. Для початку стали відпадати окраїни. Фінляндія, Польща, Україна, країни Південного Кавказу й Середньої Азії. У Самарі діяв осколок Тимчасового уряду, у Сибіру й на Дону набирав силу білий рух. Країна вступила в період найважчої громадянської війни. До того ж, були великі проблеми з учорашніми союзниками — німцями. Ленін і його оточення сподівалися на швидку революцію в Німеччині, на прихід до влади товаришів Карла Лібкнехта й Рози Люксембург. А вона — довгоочікувана революція — ніяк не наставала. Понад те, почали проявлятися розбіжності з німецькими товаришами, які не приймали ексцесів Жовтневого перевороту.
У березні 1918 р. у питанні про Брестський мир Ленін залишився в меншості. Проти нього виступили не лише ліві комуністи на чолі з Бухаріним, а й також Дзержинський, Куйбишев, Урицький, Бубнов, Рязанов та інші видатні діячі партії. Без особливого шуму їх також підтримував і Сталін. Принаймні, на історичному засіданні Політбюро він голосував проти Леніна. І лише загроза останнього вийти з політбюро й «почати власну роботу в партії» змусила його противників відступити. У березні здавалося, як сказав Бухарін, що без Леніна ніяк не можна. Але через певний час деяким соратникам здалося, що цілком можна.
У липні загострилися відносини із союзниками — лівими есерами. Ті навіть підняли заколот, сподіваючись на підтримку незадоволених політикою Леніна більшовиків. Заколот було придушено, але ситуація ще більше ускладнилася. Білі й інтервенти наступали в усіх напрямках, спільниця Німеччина також зазнавала поразок на всіх фронтах, справа наближалася до її повного розгрому. Допомоги чекати не було звідки. «Власне, ми вже мертві, але ще немає нікого, хто міг би нас поховати», — поділилася друга людина в партії Лев Троцький своїми настроями в розмові з германським послом Вільгельмом Мірбахом напередодні заколоту лівих есерів.
Наприкінці літа 1918 р. на тлі кризи в партії більшовиків і зростання недовіри до них з боку населення посилюється вплив Свердлова й одночасно падає авторитет Леніна. Дійсно, саме влітку 1918 року більшовики рішуче ліквідують політичну опозицію: у червні — заборона на участь меншовиків і правих есерів у роботі рад, у липні — розгром і вигнання з керівних посад лівих есерів, закриття небільшовистських газет...
На цей час у руках Свердлова зосередилася вся партійна й радянська влада: він очолював ВЦВК і був секретарем ЦК РКП(б)... Дзержинський був заодно з Бухаріним під час обговорення мирного договору з Німеччиною, неодноразово підтримував позицію Троцького проти Леніна, пізніше разом зі Сталіним виступав проти ленінської позиції щодо Грузії. Цілком імовірно його об’єднання зі Свердловим у перерозподілі влади, що окреслилося влітку 1918 р.
З огляду на це стає зрозуміло, навіщо в сейфі у Свердлова зберігалися коштовності, гроші й закордонні паспорти, чому він наказав доставити Каплан із ВЧК до нього й розстріляти її без суду й слідства. Адже могло з’ясуватися, що стріляла не вона. Вимушена відсутність Леніна в Кремлі надавала впевненості Свердлову. «Ось, Володимир Дмитрович, і без Володимира Ілліча все ж таки справляємося», — проказував він з гордістю керуючому справами Раднаркому Бонч-Бруєвичу.
Технічно організувати тоді замах на Леніна було просто. Досить лише уявити собі, що керівники бойової есерівської організації Семенов і Конопльова почали співробітничати із Дзержинським не з жовтня 1918 р., коли їх заарештували, а з весни 1918-го. Тоді стануть зрозумілими й легкість, з якою в потрібному місці пролунали постріли, безрезультатна робота слідства та швидка страта Протопопова і Каплан, не зафіксована навіть у протоколах судової колегії ВЧК. Також зрозуміло, чому Семенов і Конопльова під поручительство відомих більшовицьких діячів були відпущені на волю й ніяк не постраждали в період червоного терору. Семенов, цей есерівський Азеф 1918 р., швидше за все діяв за вказівкою чекістського керівництва, тісного пов’язаного з партійно-радянськими вождями. Лівому есерові бойовикові Протопопову за постріли у вождя обіцяли зберегти життя, але... розстріляли одразу ж. Якихось слідчих справ про нього виявити поки не вдалося.
Можлива змова надалі не була реалізована. Леніна було лише поранено. Восени воєнні справи більшовиків почали покращуватися, роз’єднаність у діях Денікіна й Колчака дозволила сконцентрувати сили на сході, де Фрунзе завдав білим поразки. Поволжя перейшло знову до червоних, і безпосередня загроза Москві відпала. А навесні 1919 р. Свердлов захворів на важку форму грипу і в березні помер. Характерно, що Ленін наполіг, щоб не надто здоровий Свердлов поїхав на фронт, а коли він, хворий, повернувся до Москви, жодного разу не провідав його. Ленін прийшов до вмираючого соратника лише за годину до його смерті. Про що вони говорили протягом 20-ти хвилин, залишилося таємницею. Ясно, що особливо теплих почуттів ці два лідери більшовиків один до одного не мали. Можлива змова втратила свого натхненника. Тим більше, що в більшовицькій еліті відбулися перестановки. Посилилася роль Троцького, Каменєва й Зинов’єва, швидко висувався Бухарін. У колишньому вигляді змова не могла бути здійснена, обставини змінилися.
Версія кремлівської змови має чимало підстав, тому із сенсації вона перетворилася на гіпотезу, хоча й у ній, природно, багато що неясно й потребує подальших досліджень. Безсумнівно одне: кримінальне захоплення влади в жовтні 1917 року визначило й кримінальні стосунки серед більшовицьких лідерів. Не дивно, що зять Свердлова Ягода довгі роки фактично управляв при Дзержинському і Менжинському, а з 1930 до 1936 р. — очолював ОГПУ-НКВД, син Свердлова Юрій був одним із найстрашніших слідчих цієї установи. Як тут не згадати епізод, коли один матрос розстрілював усіх, хто був проти щастя всіх трудових людей. Адже й герой роману Михайла Шолохова «Піднята цілина» Макар Нагульнов вивчав англійську мову, щоб допомогти британським пролетарям ставити до стінки їхніх ворогів. На щастя для них, англійці уникнули такої долі. Світле майбутнє в Країні Рад так і не настало, а тріумфальна хода радянської влади проходила тілами безневинних жертв, які не розуміли свого щастя.
