У газеті «День» було опубліковано статтю академіка Миколи Жулинського «О коротенька, наче смерть, дорого...», присвячену Євгенові Плужнику, його страдницькій кончині. Стаття містить важливу інформацію, але потребує доповнень і деяких уточнень. Зокрема уточнити необхідно дату смерті Євгена Павловича у Соловецькому таборі особливого призначення.
Те, що його буде знищено в певний спосіб, Євген Плужник усвідомив давно, а після вбивства Сергія Кірова в Ленінграді йшлося тільки про конкретний день арешту, що його він передбачив у власній поезії:
Прийшов до мене чорт о другій ночі
(Звичайний чорт, яким він завше є)
І, в свіжий вірш свої втопивши очі,
Спитав: «Твоє?»
Сталося це в ніч з 4 на 5 грудня 1934 р. Поет саме вичитував верстку третього тому шолохівського «Тихого Дону». До речі, переклад цей було видрукувано 1935 р. (видавництво ЛІМ), щоправда, без прізвища перекладача.
З вулиці Прорізної Плужника автомобілем повезли на вулицю Рози Люксембург — в обласне управління НКВС України. (Нині тут розміщено кілька поважних установ, зокрема й очолюваний Борисом Олійником Фонд культури.) Тут він дочекався, коли проведуть спецремонт колишнього Інституту шляхетних панянок, спішно переобладнаного на республіканський Наркомат внутрішніх справ. Тут він пережив страшні години, коли в тамтешніх підвалах московські чекісти розстрілювали українців, звинувачених московськими суддями в міфічному замаху на Сергія Кірова (серед них були Дмитро Фальківський, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Олекса Влизько). До наших днів дожили свідки, які пам’ятали, як, дивлячись невидющими чорними очима, Євген Плужник перепитував: «Як ви гадаєте, нас вони теж розстріляють?» І взагалі — поводився він на слідстві зовсім не героїчно: слухняно підписував геть усі вигадки про терористичну організацію, що їх йому підсовував слідчий IV відділу УДБ НКВС УРСР Мойше Ізраїльович Хаєт, який представлявся ув’язненим як «гражданин Иванов». Він, до речі, один з небагатьох чекістів, спеціально направлених до Києва, які пережили чистки 1930-х років. Помер він уже після XX з’їзду КПРС 1956 р. Але тут є своя загадка. І вже в наш час об’явилися люди, рекомі патріотами, які називали Євгена Плужника колаборантом, зрадником тощо. На їхню патріотичну думку, було б значно краще, зрозуміліше, прийнятніше, коли б ув’язнений оголосив себе ворогом радянської влади і сконав би, «по-русски рубаху рванув на груди».
Але річ у тім, що Євген Плужник не відчував себе ворогом радянської влади чи комуністичної партії, а головним своїм завданням вважав будь-яку, щонайменшу спробу працювати на благо українського народу, української культури. Не слід забувати, що Євген Павлович був людиною тяжко, невиліковно хворою. В родині Плужників туберкульоз — майже спадкова недуга: від нього померла Євгенова мати, а згодом — брати й сестри. У самого письменника ще влітку 1926 р. почалися кровотечі, ще коли він «від доби до доби» мешкав «на поверсі шостому» Михайлівського провулку, 36, кв. 42. Відтоді Євген Плужник перебував під постійним лікарським наглядом, періодично лягав до тубдиспансеру, що на Лук’янівці. Йому робили піддування (штучний пневмоторакс), вивозили на Кавказ і до Криму, тож, незважаючи на критичний стан здоров’я, Євген Плужник продовжував жити завдяки турботам дружини Галини та її сестер. У листопаді 1934 р., щойно повернувшись із кавказького курорту, він почувався добре, майже здоровим, але посидівши у «затишних» чекістських підвальчиках, знову почав харкати кров’ю. Так, у нього був туберкульоз третьої стадії, тож ув’язнювати безнадійно хворого поета не було державної необхідності: він і без табору навряд чи довго протягнув би.
Натомість виїзна Військова колегія Найвищого суду СРСР під головуванням армвоєнюриста 1-го рангу Василя Васильовича Ульріха в ніч з 27 по 28 березня 1935 р. винесла вирок групі «контрреволюціонерів-боротьбистів» — Євген Плужник дістав 10 років таборів суворого режиму. Наступного дня дружина поета Галина Коваленко з рук слідчого Мойше Хаєта («гражданина Иванова») отримала чоловікового листа:
«Галча моє!
Це дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом із тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все твоє і моє життя зберігся цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі, Галю. Ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди велике почуття радости, — так це значить, що сталося у моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життьова сила і в м’язах, і в серці, і в думках.
Я пишу тобі, а надворі за вікном сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на те майбутнє має право.
Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам’ятай дату цього листа як дату найкращого з моїх днів.
Твій Євген.
28.III.35».
Дату він аж двічі, щоб привернути більшу увагу, підкреслив.
А що ж відбувалось далі?
Євгена Плужника привезли з Києва ешелоном у Белбалтлаг НКВС на станцію Ведмежа гора Кіровської залізниці 28 травня 1935 р.
На великий Соловецький острів, себто в самий табір, Євген Плужник потрапив 15 червня 1935 р.
З 23 липня 1935 р. він перебуває на острові Анзер, в одній із найстрашніших соловецьких «командировок». З давніх-давен болото було тут висушено та обернено на поля, де буяли трави (конюшина, вівсянка, тимофіївка тощо). Так само сіяли на тих полях жито й ячмінь, а позаяк вони вчасно не достигали, їх ще недозрілими косили й силосували. На Анзері утримували корів, коней і табун оленів. На городах вирощували для потреб начальства і в’язнів картоплю, капусту, моркву та ріпу.
На одному з пагорбів, що звався Голготою, ченці ще у XVIII ст. збудували дерев’яну церкву. Саме тут оселено було 275 жінок-людоїдок, жертв українського канібалізму 1932 — 1933 рр. Серед них були як старі баби, так і неповнолітні (від 10 до 15 років) дівчатка. Жіночий контингент утримували не лише як робочу силу, а й для розваг табірних начальників та вохрівців. Звісно ж, після того, як вони відпрацьовували свій прожитковий мінімум, вони підлягали обов’язковій ліквідації. Отже, на той час, коли туди запровадили Євгена Плужника, українських людоїдок уже там не було: їх у повному складі перевезли на острів Муксульму.
Ясна річ, далеко не всі в’язні сталінських таборів погоджувалися сконати, як безсловесна худоба. Неодноразово зафіксовано спалахи організованого опору, непоодинокі були спроби втеч. Найгучнішою була масова втеча під Новий 1933 рік, коли замерзла 30-кілометрова протока між Літнім берегом і Анзером, групи, яка нараховувала 46 душ (переважно учасників антибільшовицьких повстань), 31 з яких були українці. Очолив цих одчайдухів колишній петлюрівський отаман Гресь. Вони несподівано атакували приміщення ВОХРу, відрубали голову начальникові острова Селезньову, пов’язали решту охоронців і, озброївшись ручними й важкими кулеметами, гвинтівками, а також запасом набоїв і харчів, вирушили на лижвах у бік материка. Втім на втікачів уже пішли в наступ регулярні частини ДПУ, озброєні гарматами й мінометами.
Цікавий факт: із трьох, що залишилися живими, бунтівників, не розстріляли нікого, тільки додали кожному по десять років. З-поміж них один (Петро Нестеренко з Миколаєва), який втратив ногу в бою, повернувся на Анзер і шив чоботи місцевим владоможцям. Цілком імовірно, що Євген Павлович міг би зустрітися й порозмовляти з отим Петром Нестеренком.
Але з царини припущень повернімося на грунт офіційних документів.
В особистій справі Євгена Плужника зберігаються карточки з «Рабочими сведениями». Цитуємо:
• «Трудколония Анзер. Личное дело П-18165. Категория трудоспособности — 3. Отделение — 8. Специальность — писатель. Постановлением ПВТК отделения установлена пониженная норма выработки».
Професія Євгена Павловича визначалася на Анзері як «с/х рабочий». Табірної фотографії у справі немає, є лише відбиток великого пальця правої руки.
У вересні, приміром, він був використаний як сільськогосподарський працівник: «вел уход за служебными помещениями», сторожував. Усього працював 18 днів, відпочивав три дні, хворів дев’ять днів.
• «Особые приметы»: «Рост выше среднего. Телосложение плотное, волосы темно-русые, глаза карие, нос прямой. Из прочих примет — родинка над левой ключицей».
• Медичний висновок: «Туберкулез легких и гортани. Инвалид, не может работать».
Короткими словами: Євген Плужник був приречений. Якоїсь потреби, повторимо, утримувати його в ув’язненні не існувало, використовувати як «рабсилу» можливості не було: це просто виглядало як більш-менш цивілізована форма вбивства.
4 жовтня 1935 р. Євгена Плужника повернули до Соловецького Кремля, точніше в табірний лазарет, як на ті обставини — майже взірцевий медичний заклад. Непогане харчування, високопрофесійний персонал: було з кого обирати. Головним лікарем був Леонід Тимофійович Титов, колись відомий на всю Москву педіатр.
Хоч як дивно, маємо надійні відомості про перебування поета в Соловецькому лазареті. Саме в той час перебував тут і працював санітаром п’ятнадцятирічний хлопчик Юрій Чирков. Він згадує розмови з Євгеном Плужником. «Не біда, що ви потрапили в тюрму та ще в такому ранньому віці, — говорив йому Євген Павлович. — Це також життєвий досвід, і він вам ще знадобиться». Отже, поет не лише сам тримався, а ще й намагався підбадьорити товаришів по нещастю.
На другому поверсі було впритул розташовано дві палати для невиліковних хворих. Опалювалися вони спільною грубкою, дрова заготовляв літній селянин-українець.
Палата № 1 призначалася для інфекційних хворих, у палаті № 2 лежали туберкульозники (вісім душ). Мені поталанило її розшукати. Сухо, тепло, високі вікна виходять на Корьожну башту. Світло: колись у цьому корпусі було розміщено іконописну майстерню. Плужникове ліжко стояло зразу під вікном (звісно, заґратованим).
Ми досить багато знаємо про ці останні дні Євгенового життя, і дякувати за це мусимо санітарові Миколі Тайзі родом із Чигиринщини. Під час колективізації родину його розкуркулили, батьків разом із чотирма дітьми запроторили в Сибір. Там він уперше побачив тайгові ліси, був приголомшений — ось звідки це прибране прізвище: Тайга. Після смерті батьків, братів і сестри Микола втік на батьківщину. В рідних краях добрі люди його прихистили: він випасав череду, ходив до школи. Закінчив у Києві фельдшерські курси, і це врятувало Миколу після повторного арешту. Опинившись на Соловках, як фахівець постарався пролізти санітаром у лазарет. Головної причини Микола Тайга не приховує: постійне відчуття голоду.
• «Робота моя в лікарні була важка, але я добровільно зголосився до неї, щоб мати трохи більше їсти: лікарня мала свою окрему кухню. За тих часів варили там — порівняно до харчового режиму соловецьких в’язнів — розкішно, і я завжди мав змогу вертатися по роботі до своєї камери з повним котелком — на превелику приємність своїх приятелів».
Офіційно Микола числився за 1-ю (інфекційною) палатою, втім, побачивши відомого поета, удався з проханням до лікарняного начальства, щоб йому дозволили ходити за Плужником персонально. І про такий дозвіл його повідомили — не звільняючи, звичайно, від обслуговування інфекційної палати.
• «Стан здоров’я Є. Плужника був безнадійний... він уже не вставав із ліжка. Весь час коло нього була подушка з киснем. Апетит мав дуже поганий... Говорив важко, тихим голосом, мова йому раз-у-раз спинялась, і він тоді ривком втягав повітря; але вимовляв слова чітко і виразно».
• «Євген Плужник, лежачи в лікарні, писав. Писав і ночами, бо я, прийшовши вранці до палати, іноді заставав його з папером у руках, або бачив на тумбочці коло його ліжка свіжо записані аркушики, а поет, вичерпаний безсонням, лежав нерухомо, з примкнутими очима, нагадуючи мерця. Я ще й тепер бачу на коцах (Плужник укривався трьома коцами, а часом поверх них клав ще власне своє пальто) його білі, вихудлі, але гарні руки з голубіючими жилами і довгими пальцями і глибоко запалі очі».
• «Він читав інколи мені свої вірші. Тематики їх уже не пригадую: в одному з них було звернення до друзів. Пам’ятаю лише загальну емоційну атмосферу їх — песимістичну і похмуру».
• «При всьому своєму бажанні, — кається Микола, — я не міг би взяти з собою і винести з лікарні писання Євгена Плужника: кожного вечора дозорці, забираючи мене з роботи, робили мені трус у вартівничій кімнаті штрафізолятора, де я за тих часів перебував; іноді наказували навіть роздягатись і заглядали в усі закутки і заглибини, що є на людському тілі».
Оті аркушики паперу, що їх поет помережив уночі, ранком забирала з собою пильна варта для вивчення. Принаймні можна припустити, що це чинилося з подібною метою, чи не так? Через що маємо слабку надію, що ті аркушики зберігаються в «Наглядовій справі» Євгена Плужника! А зберігаються вони в Петрозаводському чи Архангельському архіві ФСБ, дожидаються певного часу. І, дасть Бог, їх не пустять димом, і ми ще прочитаємо передсмертні, заповітні поезії Євгена Плужника...
Все може статися, тим паче, як відомо з російської літератури, «рукописи не горять!»
Воістину безцінними відомостями збагатив наше літературознавство санітар з Чигиринщини Микола Тайга!
• «Момент наближення смерті Євген Плужник відчув точно і непомильно. Одного зимового дня на початку 1936 року він цілком спокійно, тінню голосу, слабо ворушачи своїми тонкими губами, сказав мені: «Миколо, принеси мені холодненької води; я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру».
Трохи підвівши письменникові горішню частину тіла, я поставив миску з водою на животі. Плужник повільно вмочив праву руку, підніс до чола і так тримав її якийсь час, закривши очі — як людина, що пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук у воду і слабо потер їх одна об одну. Потім обтерся рушником, що його я подав, — так само повільно, мляво. Я поміг йому лягти і закритися коцами до підборіддя; взяв миску і відійшов із нею. По якійсь хвилині-двох я знову був коло ліжка. Письменник уже не дихав...»
• «Старший санітар і я занесли тіло покійного до трупарні, що стояла поблизу — похмурої будови підвального типу, слабо освітленої двома, хоч і великими, вікнами, грат на них не було: в арештантських приміщеннях цього типу вони були вже непотрібні... Я ніс небіжчика за ноги, вони, пригадую, були попухлі. В трупарні було вже двоє німотних гостей. Ми поклали нерухоме тіло поруч них на дерев’яний, подібний до нар, стіл, що стояв посередині, й вийшли.
Я спитав санітара (це був солідний віком чоловік, українець, селянин із Чернігівщини), коли поховають Плужника. Він, як старий санітар, знав більше про дотичні порядки. «Не зразу, мабуть, за днів три, — була відповідь, — його, як і всіх, будуть ще анатомувати».
Це дуже суттєва обставина. В усіх енциклопедіях і довідниках кончина Плужникова датується 2 лютого 1936 р. Тим часом у табірній справі знаходимо офіційний «Акт о кончине»:
• «Составлен 1936 года января 31 дня. Отдел. ББалт. 1, пункт Кремль. Мы, нижеподписавшиеся заведующий лазаретом — на пункте Кремль врач Титов Л. Т., палатный ординатор Тюрк Г. А. и дежурный палаты Гарбуз составили настоящий акт в том, что сего числа января месяца 1936 года в 12 часов 15 минут умер находившийся на излечении в упомянутом уже лазарете заключенный Плужник Евгений Павлович, поступивший на излечение 4 октября 1935 года.
• Заключенный Плужник имел 37 лет от роду. Женат. Прибыл в ББлаг 15 июня 1935 года, как осужденный В/с В. к. Верхсуда СССР по 548-11 ст. УК 10 лет.
• Место рождения: слобода Кантемировка Ц.Ч.О. (Центральна чорноземна область. — Л.Ч.)
• Семья его находится: Киев, Михайловский переулок, 36, кв. 42.
• При наружном осмотре трупа умершего найдены следующие приметы:
• Рост в/средн., цвет глаз карий, цвет волос на голове т/русый.
• Смерть последовала от туберкулеза легких.
• Бывшие при Плужнике вещи при поступлении в лазарет взяты на хранение в кладовую по квитанции № 711 от 4.10.1935 г.
Настоящий акт составлен в 3 экз.
Три подписи...»
І нарешті все стає на своє місце, всі дані узгоджуються між собою. Григорій Майфет, засуджений по тій самій справі, що й Євген Плужник, і сидів одночасно з ним на Соловках, твердить, що Євгена Плужника поховали на Соловецькому кладовищі 2 лютого 1936 р.: оце і є дата, коли Євгена Плужника вивели зі списків Соловецького табору. Ще одна деталь: Григорій Майфет розповідав, що серед друзів, які супроводили Євгена Павловича в останню путь, був його друг Валер’ян Підмогильний, і це відбулося точно в день його народження: 2 лютого.
Таким чином, можна вважати абсолютно доведеним, що Євген Плужник помер 31 січня 1936 р. о 12 годині 15 хвилин.
Останній лист, що надійшов дружині з Соловків, датовано було 26 січня 1936 р. Написано листа чужим почерком, але одне речення Євген Павлович дописав своєю рукою: «Присягаюся тобі: я все одно виживу».
Приятелі й земляки Євгена Плужника, які зійшлися 2 лютого на сумному Соловецькому гробовищі, не мали можливості встановити ні пам’ятника, ба навіть православного хреста. Хіба що встромили в невеличкий могильний пагорб дерев’яного патика, до якого прицвяхували диктову дощечку, на якій Валер’ян Петрович суриком вивів напис: ЄВГЕН.
Миколі Тайзі довелося побувати на цьому кладовищі 1938 р.: «Коло багатьох могилок стриміли лише патики з цвяхом на горішньому кінці — диктових дощечок уже не було. Отже, легко припустити, що могила Є. Плужника могла незабаром після його смерти затратитися серед безлічі інших, уже безіменних горбків».
* * *
Зате місце його в українській літературі залишається й досі вакантним, унікальним. Справді, як тут не здивуватися: поет, народжений за межами України, який пропрацював у поезії десять років (усього лише!) — і такий неповторний (знаковий) голос! Ні, не був Євген Плужник контрреволюціонером, терористом, українським буржуазним націоналістом — так само як не був пасіонарієм, радикалом, глашатаєм свободи і незалежності. Мабуть, не варто накидати йому невластиві гріхи й достойності.
Євген Плужник був тим, ким він був: oрганом — нерозгаданим і незбагненним, з допомогою якого український народ висловив, виразив усю трагедійність, рокованість власного буття в трагічному ХХ столітті.
Пригадую, як навесні 1989 р. поспішно, гарячково готувалось організаційне засідання Українського «Меморіалу». Гарячково, хапливо дошукувалися тексти, які могли б стати гаслом новоутвореної структури. Ми перегорнули десятки збірок, перечитали сотні віршових рядків. І все-таки зупинилися на болючих строфах Плужникового «Галілея»:
Ой упали ж, впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля...
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім!
Їм —
Осанна!
Такі слова не пишуться чорнилом, — виливаються несподівано з самого серця. Мовлено це за всіх, але й про себе також — тихенького, сіренького, загубленого в світах, закоханого в рідну землю:
А в серці біль самотній — о, якби
Бодай на мить узріти
шлях широкий,
В далечині такі прекрасні роки,
Віків прийдешніх відблиск голубий!
Де на сторожі правди — «не убий!»
Поставлять люди —
примус одинокий,
Й лише в казках залишаться
морлоки —
За хліб черствий ошукані раби...
ПРО АВТОРА. Наприкінці січня книжка поезій Леоніда Череватенка «Закляте залізо» здобула премію Президента України «Українська книжка року».
