Закінчення. Початок читайте «День», №90
ПРОПОВІДНИК
1884 року М. Ге познайомився зі Львом Толстим. І то був початок духовного перевороту в його житті. У «толстовстві» Микола Миколайович, якого мучило питання про сенс життя й сутність віри, знайшов для себе духовну опору. Господар Ясної Поляни проповідував філософію опрощення й непротивлення злу насильством. Павло Скоропадський згадував: «Николай Николаевич Ге, кроме художества, был толстовец или чем-то в этом роде. Помню его бесконечные споры об писаниях Толстого, в то время только что перестраивавшегося с беллетристики на духовно-нравственное свое учение». Миколу Миколайовича зачепила за живе стаття Л. Толстого «О переписи в Москве», в якій говорилося про убогих і сірих. Л. Толстой писав, що причина їхнього нещастя — «наша нелюбов до нижчих». М. Ге швидко зібрався в дорогу й вирушив у Ясну Поляну. Тетяна Львівна, дочка письменника, вважала, що під впливом статті М. Ге з язичника перетворився на християнина, що Л. Толстой і М. Ге — двоє великих людей, наситившись славою, побачили, що вона не може дати сенс життя й щастя.
Вважаю, що Микола Ге виходив на дорогу «толстовства» ще раніше за самого Л. Толстого, тільки виходив стихійно, інтуїтивно. Як тут не згадати ще раз його листи до майбутньої дружини в Монастирище: в них уже звучала альтруїстична ідея опрощення як принципу власного життя! Уже тоді духовний компонент для молодого М. Ге важив більше за матеріальний, бо інакше, чого б йому, подібно до Григорія Сковороди, втікати від світу, відмовлятися від посади в Академії, болісно дошукуватися моральних істин і цінностей, забиватися, зрештою, в хутірську глушину?
У Ясній Поляні М. Ге написав портрет Л. Толстого. Лев Миколайович працює за робочим столом (який і досі можна побачити в яснополянському музеї). Його погляд спрямований униз — художник, портретуючи автора «Війни й миру», не став писати його очі! Світло падає на обличчя, стіл і на руку, яка пише, міцно по-селянськи тримаючи перо. Руки самі по собі — хіба це не портрет людини? — риторично запитував художник.
Коли портрет привезли до Москви й виставили в невеликому приміщенні, то бажаючих побачити його виявилося так багато, що в залі щодня була тиснява.
Л. Толстого М. Ге обожнював. Катерина Іванівна, невістка, нотувала в щоденнику, що це було майже релігійне почуття. Микола Миколайович ставав схожим на фанатичного, «запеклого сектанта», який не дозволяв нікому в його присутності обговорювати твори Л. Толстого. У ньому прокинувся проповідник, який не терпів заперечень і навіть видавався зверхнім. Як і Лев Миколайович, М. Ге взявся за фізичну роботу, швидко опанувавши ремесло пічника. Охоче займався пасікою. У харчуванні перейшов на вегетаріанство. Є фотографії, на яких він — невисокий, із білою бородою, в білій полотняній сорочці, підперезаний поясом, тобто зовнішнім виглядом дуже нагадує Л. Толстого. Той, хто бачив художника вперше, часом приймав його за «юродивого дивака».
11 жовтня того ж таки 1884 р. на хутір Іванівський до М. Ге приїхав Лев Толстой і провів тут чотири дні. Своєрідний репортаж про цю подію знаходимо в листі М. Ге до «любої Каті»: «День был чудесный, теплый, хороший, ясный, я работал картину, а затем позвали обедать. Как вдруг вижу: Александра Федоровна, ключница, ведет через парадную дверь Льва Николаевича с котомкой на плечах. Мы все побежали целовать и обнимать этого удивительного человека. Потащил я его к Коле, который лежал в постели с больной ногой. Затем дали сейчас умываться и переодеваться Л.Н. А потом — за стол, и началась у нас самая дорогая — искренняя беседа... Л.Н. каждый день после утреннего кофе шел пешком в Ивангород, к четырем возвращался. Мы ждали его с обедом и тут опять хорошо говорили, а больше его слушали — все, все безусловно, что он говорил, все у меня давно уже сидит в голове, и в душе и ни самомалейшей розни я ни разу не почувствовал... И так пролетело это время быстро, незаметно и настала разлука».
В Івангороді Толстого зацікавила робота земської лікарні. Приміщення лікарні стоїть і донині, хоча воно й старіше за сільський будинок культури, від якого залишилися руїни.
1886 року М. Ге відмовився від власності, вважаючи, що цим він спокутує свої гріхи. Усе майно віддав дружині й дітям. Однак жити Микола Миколайович залишився на хуторі («я живу у них потому, что они этого желают»). Відтепер він намагався не розрізняти своїх і чужих.
Прикладів радикального опрощення серед «толстовців» було не так і мало. Якось Микола Миколайович поїхав у гості до князя Дмитра Хілкова в його маєток Павлівка (тепер Сумщина). Д. Хілков — духовний учень Л. Толстого — «чудив»: армійський підполковник, він 1886 р. безкоштовно передав селянам 400 десятин своєї землі, мав зв’язки з марксистом Г. Плєхановим, анархістом П. Кропоткіним, згодом друкувався в більшовицькій газеті «Іскра»...
Після екстравагантного рішення М. Ге його родина розкололася (подібна драма згодом станеться також в Ясній Поляні). Батькові принципи поділяв старший син Микола. Молодший, Петро, був на боці матері. Ганна Петрівна якийсь час навіть жила в нього в Москві. На хуторі ж поступово влаштувалася ціла «комуна». Микола Миколайович-молодший, закінчивши юридичний факультет Київського університету, повернувся на батьківський хутір, де займався господарством. Він був у цивільному шлюбі з місцевою селянкою, мав від неї доньку Парасю. В Іванівському знайшли притулок і племінниця Зоя Григорівна Рубан із чоловіком, теж «толстовцем». За участь у «Народній волі» їй загрожувало заслання, яке після втручання Л. Толстого замінили хутором. Тут же поселився відставний офіцер Теплов, ще один «толстовець». На хуторі мешкав брат художника Осип, що з’явився тут після заслання, яким його покарали за причетність до польського повстання 1863 р.
Зрештою, домашні бурі вщухли. Проте це не означало, що Миколи Миколайович відмовився від своїх переконань. Ні, він залишався тим же «проповідником», який своєю зовсім неканонічною інтерпретацією євангельських сюжетів не раз шокував сучасників. Його картини нерідко знімали з виставок. Обер-прокурор К. Побєдоносцев писав царю, що М. Ге «употребляет свой талант на вульгаризацию евангельськой истории». Сам же Микола Ге мріяв завершити й видати серію із семи картин під спільною назвою «Страждання Христа». Починатися вона мала з «Таємної вечері». А далі, згідно з авторським переліком, мали йти такі полотна, як «Вихід із вечері», «Гетсиманський сад», «Суд», «Що є істина?», «Іуда», «Розп’яття». Лев Толстой вважав, що деякі з них є «епохою в християнському мистецтві». З яким запалом він захищав картину «Що є істина?», як завзято переконував П. Третьякова, що це й є новаторське мистецтво! Самовдоволений Пілат на ній демонструє Ісусу свою зверхність, але який незвичний сам Ісус! Художник і цього разу не став писати Христа традиційно, у всій його божественності. Саме так має виглядати людина, коментував Л. Толстой, «яку мучили цілу ніч і ведуть мучити». Але вогонь істини, духу, любові робить Ісуса внутрішньо прекрасним. У ньому «немає нічого від вождя», дивувалися критики. Проте художник якраз і не збирався писати «вождя» — його цікавив «Божественний страждалець». Перед нами гострий конфлікт грубо матеріального, ситого, тілесного — й напружено-духовного, майже аскетичного самозречення.
Не менше суперечок спалахувало й навколо картини М. Ге «Розп’яття», задуманої ним ще за десять років до смерті, 1884 р. Київський художник Степан Яремич, який тривалий час мешкав на хуторі М. Ге, зафіксував у щоденнику художника в момент роботи над «Розп’яттям»: «Очень ясно его вижу, как он в блузе, сшитой Марией Львовной, с засученными по локоть рукавами, стоит у мольберта. Уверенная рука напряженно вытянута во всю длину. Послушная кисть стремительно бегает по холсту, то еле касаясь его, то усиливая удары. Крупные капли пота покрывают его великолепный сократовский череп, а он, совершенно отрешившись от окружающего, весь целиком находится во власти нахлынувших на него образов. Порой он доходил до галлюцинаций. Был один момент, когда он, подпав под влияние преследовавших его видений, оторвался от реальной основы: тогда ему начинал грезиться призрак прилетающего в воздухе Христа, лобызающего измученного разбойника, блаженно в ответ улыбающегося в предсмертном забытьи» (Яремич С. Тостой и Ге //Л.Н. Толстой и Н.Н. Ге. Переписка. — М.— Л., 1929. — С.35).
Микола Ге багато разів переробляв «Розп’яття» — йому було добре знайоме болісне почуття творчого невдоволення. Коли ж картину нарешті виставили, то президент Академії мистецтв, великий князь Володимир не втримався від вигуку: «Да ведь это бойня!»
М. Ге й справді змушував глядачів здригнутися. Він хотів струснути їхню свідомість і совість картиною страждань Ісуса. Поруч з Ісусом, на іншому хресті, художник зобразив розбійника, на обличчі якого крізь жах пробивається світло прозріння й каяття. Крик фарб мав посилити експресію сцени розп’яття...
Згадують, що Лев Толстой, приїхавши в Москву, щоб побачити виставлену в приватній майстерні картину свого друга, довго роздивлявся її, а потім обняв М. Ге — й вони розплакались, як діти. «В первый раз все увидели, что распятие — казнь, и ужасная казнь», — сказав Л. Толстой.
НАОДИНЦІ З ВІЧНІСТЮ
Очевидно, мистецьке бунтарство Миколи Ге стало причиною того, що його не залучили до роботи над внутрішнім оздобленням Володимирського собору в Києві, яке почалося ще 1885 року, а завершилося вже після смерті художника. Центральну наву собору розписував Віктор Васнецов. Мистецтвознавець Ф. Ернст вважав, що схему розпису собору В. Васнецов запозичив від давніх церков візантійської доби, проте стиль самого малювання фактично майже нічого спільного з візантійським чи давньокиївським мистецтвом не має: «Шукання національно-російського й тенденційне змішування давньої київської держави з пізнішою московською призвели — сюжетно — до малювання на стінах собору численних святих Північної Росії, що нічого спільного з Києвом та добою Володимира не мали — між ними й «святого» Андрія Боголюбського, що сплюндрував Київ року 1169-го, та до представлення київських князів і «святих»... — у вигляді північноросійських бояр чи купців із довжелезними бородами, сентиментально ідеалізованих бояришень тощо» (Див.: Київ. Довідник. — К., 1930. — С.267 — 268).
Оцінка Миколи Ге роботи В. Васнецова була безжальною. Якось він зауважив, що у святих, зображених Рафаелем, є щось дитяче. А ось у В. Васнецова Божа Матір тримає на руках дитя, а в нього, дитяти, вражає відсутність якраз дитинності («ребенка в ребенке»)!
Михайло Нестеров, який також розписував Володимирський собор, згадував, що одного разу, коли вони з В. Васнецовим, відпочиваючи, стояли на балконі, Володимирською вулицею проїхала коляска, в якій сидів Микола Ге, поруч з ним сидів молодий чоловік, з вигляду — художник. Обидва вони дивилися в бік В. Васнецова й М. Нестерова. Проте коляска проїхала — і ніхто з чотирьох художників не привітався бодай кивком голови. М. Нестеров пише, що пізніше він не міг собі пробачити цього епізоду. А суть у тім, що вони були надто різні, ці великі художники...
До Києва М. Ге приїздив досить часто. Його приваблювала тут малювальна школа Миколи Мурашка, молодь, перед якою він охоче виступав з лекціями-бесідами про мистецтво. Багатьох молодих художників він запрошував до себе на хутір, і вони приїздили й довго там жили. Найближче зійшовся М. Ге зі Степаном Яремичем. Бували в Іванівському й О. Курінний, С. Костенко, Г. Дядченко, В. Замирайло, Л. Ковальський. Дехто з них залишив спогади про майстра. А завдяки Л. Ковальському маємо кілька безцінних фотографій: ось М. Ге на пасіці; ось його будинок; ось майстерня, обставлена картинами, серед яких легко впізнати «Совість», «Портрет Петрункевич», «Голгофу»...
Сергій Іванович Шестопал, один з останніх мешканців нинішнього хутора Шевченкового, розповідає мені, що колись він завідував сільським клубом, який розміщувався в будинку Миколи Ге. Пам’ятає, що на стінах було намальовано ліс, що частина стелі була засклена й звідти лилося світло (все правильно: червня 1891 року Микола Миколайович писав Л. Толстому: «...проламываю окно в потолке в студии...»). Дід Сергія Івановича, ще коли був хлопцем, допомагав художнику класти печі. «Одного разу цеглина випала з руки художника й забила пальця на дідовій нозі», — додав, усміхаючись, Сергій Іванович (мені здалося, що навіть із тінню гордості в голосі).
А взагалі-то час виявився безжальним до хутора Миколи Ге. Залишилися тільки дві могили. Ганна Петрівна померла на три роки раніше за чоловіка, й поховали її в саду. Останніми днями весни 1894-го не стало й Миколи Миколайовича. Помер він раптово. Гостював у Ніжині в молодшого сина; додому повернувся пізно ввечері. Скликав рідню, щоб сісти за стіл, а далі сталося те, про що в одному з листів Микола Миколайович написав так: «Пора домой, т. е. умирать».
Коли я запитав жінку, яка поралася по господарству на одній із хутірських садиб, де могила М. Ге, вона кивнула кудись убік: «Там, за хлівом». Виявилося, що за хлівом є стежка, яка веде в тихий, мальовничий куточок, який колись був краєм саду художника. Тепер тут ростуть берези й ялини. Брат М. Ге, Григорій, який також навчався в Академії мистецтв, намалював цю місцину, — я бачив репродукцію в журналі «Артист» за 1894 рік. Два горбики землі. Неподалік — дерев’яна лавка. Мені це відразу нагадало Ясну Поляну, скромну могилу Льва Миколайовича...
Але минув час, і нині на хуторі М. Ге серед порожніх хат стоїть гарний пам’ятник художнику, якого професор Юрій Шевельов, нагадаю, вважав чи не центральною постаттю в українському мистецтві другої половини ХІХ ст. Цікаво, що кілька десятків картин М. Ге до 1934 р. зберігалися у фондах Всеукраїнського історичного музею (нині Національний художній музей України), аж поки вольовим рішенням не були передані картинній галереї (тепер — Київський музей російського мистецтва). Там вони й експонуються. Серед робіт художника ви можете побачити й «Портрет хлопчика Соломки», який так зацікавив Юрія Шевельова, що він присвятив йому кілька сторінок у своїй статті «Париж і Київ» (1990 р.), написаній після відвідин Києва й хутора Миколи Ге.
Ю. Шевельова цікавили українські корені живопису Миколи Ге, — і він зробив дуже цікаві й переконливі типологічні зіставлення Шевченкової поезії («есхатологічного Шевченка») — й євангельських сюжетів М. Ге. «Релігійні полотна М. Ге — явище безпрецедентне в російському мистецтві, — резюмував дослідник. — Їхні витоки слід шукати поза російським образотворчим мистецтвом тих років, а можливо, й поза східноєвропейським малярством» (див.: Шерех Ю. Третя сторожа. — К., 1993). Центральна ідея Ю. Шевельова полягає в тому, що й Т. Шевченко, й М. Ге — митці універсальної теми, й саме в її трактуванні поетом і художником виявилося чимало спільного. Такий концептуальний підхід — не що інше, як інтелектуальна пропозиція Юрія Володимировича Шевельова новим дослідникам...
Наприкінці життя Микола Ге написав автопортрет, в якому відбилося його напружене духовне життя. Це — автопортрет-підсумок. Схожий на біблійного пророка, Микола Ге залишався наодинці з вічністю. Погляд його широко розкритих очей «старика-ребенка» адресований кожному з нас...
