Виповнилося 185 років від дня народження Костянтина Дмитровича Кавеліна (1818—1885), видатного російського правознавця, історика, філософа ХIХ століття.
Самостійні думки заради істини та без огляду на панівну в державі ідеологію — річ небезпечна. Якщо вони надто «вибухонебезпечні», за них можна постраждати так, як страждали свого часу Тарас Шевченко, Микола Чернишевський, а у зовсім недавні часи — Олександр Солженіцин та Іван Дзюба. Потім за них же — бути увінчаним славою. Але якщо думки ці насправді самостійні та суперечать панівній думці, проте вибухового потенціалу не несуть? Як бути, якщо їхня революційність не має феєричного зовнішнього ефекту? Якщо революційність полягає не в тому, аби одразу й докорінно усе зламати, а у тому, що слід критично придивитися до самого себе, а потім щодня зростати над самим собою у важкій праці?
Зрозуміло, такого мислителя нема за що показово карати — нехай собі залишається добропорядним громадянином, навіть слави для нього не шкода! Але надто самостійні та «незручні» думки слід відокремити від автора і... бажано, просто забути.
Саме так і сталося з Костянтином Кавеліним. Він ще у 70-х роках ХIХ століття висловлював ідеї, які могли б стати підвалиною реальної програми європейської інтеграції Російської імперії. Але для цього слід було побороти старі російські хвороби, ім’я яким — некритичність до самих себе та великодержавний шовінізм. До речі, історик і філософ по-новому й досить переконливо пояснив коріння цих явищ. Він же окреслив і шляхи їх подолання.
ВІД «МОСКВОФІЛА» ДО ПЕРЕКОНАНОГО «ЗАХІДНИКА»
Біографія Кавеліна не є багатою на романтичні та героїчні події. Народився у дуже заможній дворянській сім’ї, отримав блискучу домашню освіту (серед його вчителів був відомий критик Віссаріон Бєлінський). Шістнадцятирічним юнаком став студентом філософського факультету, та невдовзі перейшов на юридичний факультет Московського університету. Його чекала суто наукова кар’єра. Серед друзів Кавеліна — дипломат і блискучий поет Федір Тютчев, письменники Іван Тургенєв та Іван Панаєв, лікар Сергій Боткін. Сам Кавелін писав науково-публіцистичні статті, які не лише друкувалися у часописах, але й розходилися у рукописних копіях. Спочатку він симпатизував «слов’янофілам», але згодом став переконаним «західником».
У 1857 році Кавелін був запрошений на кафедру цивільного права Петербурзького університету, водночас отримавши запрошення викладати правознавство синові Олександра II — великому князеві Миколаю Олександровичу. Однак навчати родовитого учня довелося недовго: йшли часи великих реформ, і надрукована вченим стаття «Про нові умови сільського побуту» викликає невдоволення монарха. А наприкінці 1861 року Кавелін разом із товаришами по професурі О.Пипіним, М.Стасюлевичем та Б.Утіним залишає столичний університет.
Майбутнє Росії Кавелін бачив у реформах, які, однак, мають іти згори, від «станового хребта» монархії — дворянства. Багатий матеріал для своїх наукових робіт він знайшов під час свого однорічного закордонного відрядження. Результатом цієї подорожі були також звіти, що стали основою для реформи російських університетів у 1863 році.
...У статтях, присвячених спадщині Кавеліна, багато йдеться про відстоювання ним вирішальної ролі особистості в історії, про його дослідження у галузі держави та права, філософське усвідомлення відносності людського знання. На жаль, майже нічого не говориться про надзвичайно глибокі дослідження у галузі філософії історії Росії. Ці думки були висловлені вченим у грунтовних статтях, зокрема «Наш умственный строй», «Мысли и заметки о русской истории», «Философия и наука в Европе и у нас», «Краткий взгляд на русскую историю». Сьогодні хотілося б звернути увагу читача саме на ці, свідомим чином малодосліджені сторінки його творчості, де, як на нашу думку, дуже тонко підмічено джерело найголовніших проблем сьогодення.
«ДОКОЛИ» КИВАТИ НА МОНГОЛО-ТАТАРСЬКЕ ІГО?
Костянтин Кавелін переконливо спростовує досить поширену (навіть і сьогодні) думку про те, що саме монголо-татарське іго стало головною причиною відставання Русі від Європи. Він зазначає, що на землях майбутньої України (Малоросії) та північно-західної Росії (куди входять не лише кривичі, тобто білоруси, але й новгородці та псковітяни), культурне життя не зазнало такого потужного удару. Зокрема, на землях України віче та дружина як інститути влади продовжували розвиватися, як і раніше, утворилася потужна родова аристократія, з якою боролися князі. Тому говорити про падіння рівня освіти можна лише відносно земель майбутньої Московії (Великоросії).
Але це падіння було спричинене не безпосередньо ігом. Річ у тім, що досить високий рівень культури на всій Русі, за Кавеліним, підтримувався інтенсивним природним обміном, переміщенням князів та дружинників між західними та східними землями. Коли ж зв’язки між двома частинами руського світу поступово послабшали та фактично зникли, це позначилося на всіх елементах життя Московії: «летописи становятся сухи и прозрачны, превращаются в календарь событий; личность деятелей стирается за голыми фактами, точно будто замедлился пульс общественной жизни» .
Отже, разом із втратою зв’язків, було втрачене щось надзвичайно важливе, бо «один и тот же материал — русское племя, — поставленное только в разные условия, дает на западе и востоке России совершенно различные результаты, вырабатывается в различные формы, под которыми с трудом можно разглядеть общее всем основание». Кавелін дуже влучно зауважив цю «дійсну основу життя великорусів», які утворилися зі слов’ян-переселенців, що різними шляхами пішли у ХI – ХII століттях із західної Русі на схід, у землі, населені фіно-угорськими племенами, але не принесли із собою культури: «ни умственной, ни гражданской».
«Переселенец стал на новой почве колонизатором и распространился постепенно по громадной территории. В вековых трудах расселения образовалась та подвижность, то умение найтись в трудных обстоятельствах, тот практический такт в сношениях с инородцами, которым так отличается великороссиянин перед своими соплеменниками. Преобладанием в новом отечестве, над всеми другими племенами объясняется то чувство превосходства над инородцами, которое великороссы всегда носят в душе, хотя и не всегда высказывают» .
ЧОМУ ВЕЛИКОРОСИ НЕ ГОТОВІ ДО ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ?
Проаналізувавши наведені міркування Кавеліна, неважко зробити висновок про те, чого ж саме не вистачає «великоросам», щоб сприймати, вживаючи сучасні терміни, євроінтеграційні процеси. До мінімального набору суто матеріальних потреб, які спричинені необхідністю виживати, необхідна ще і внутрішня потреба в естетиці повсякденності, у самовдосконаленні, можна сказати, потреба у розширенні «життєвого потенціалу» . Сюди ж можна долучити те, що зветься наявністю «вищої мети». Отже, необхідне прагнення жити, а не виживати. А для цього слід не лише критично переглянути основи буття, але й зануритися у важку щоденну працю із Самовдосконалення. І це Самовдосконалення має здійснюватися водночас на багатьох рівнях: від індивідуального до загальнодержавного, вимагаючи додаткових зусиль, — як розумових, так і фізичних.
Ця проблема сьогодні (після 70 років «розквіту націй через їхнє зближення») є спільною та гострою і для росіян, і для українців, і для білорусів. Та навіть вже визнання її наявності — болісний процес, який, як ми пам’ятаємо, кинув у горнило ГУЛАГу ціле сузір’я найкращих синів братніх слов’янських народів. Справді, треба не лише визнати свою неправоту, але й зламати звичний устрій! І зробити це так важко!
І, не можна не визнати, це — основна причина того, що єдине за останні сто років перевидання творів реформатора Кавеліна було здійснене у 1989 році — в зеніті перебудови. Перевидання творів автора, якого історіографи невтомно називають «видатним», «впливовим», «значною фігурою», проте досліджують однобоко та поверхово. То чи не слід нам сьогодні звернутися до вивчення творчості цього видатного, проте малознайомого мислителя?
