Навесні 1928 р. ОДПУ була сфабрикована «Шахтинська справа», що започаткувала репресії проти технічної інтелігенції. Але зрозуміти зловісну суть цієї події можна лише в контексті історії тих років.
Це були роки «наступу соціалізму по всьому фронту». Але цей наступ розпочався з хлібних проблем. НЕП і раніше давав збої, перша «хлібна заминка» сталася 1925 р., але тоді небажання селянства здавати хліб не набуло масового характеру. Взимку 1927 р. становище змінилося кардинально. План хлібозаготівель було зірвано. На 1 січня 1928 р. вдалося заготовити лише 300 млн. пудів (5 млн. т) збіжжя, тоді як на січень 1927 р. — 428 млн. пудів (7 млн. т). Державні трести запроваджували на промислову продукцію монопольно високі ціни, внаслідок чого утворювалися «ножиці цін» між промисловими й сільськогосподарськими товарами, й село не хотіло за безцінь віддавати результати своєї нелегкої праці. Починаючи індустріалізацію, більшовицьке керівництво зіткнулося з господарською кризою.
Відповідь комуністичного керівництва новизною не вирізнялася: хліб у селян почали відбирати. Члени політбюро вирушили в регіони. Як згадував В’ячеслав Молотов, уже 1 січня 1928 р. йому «довелося бути в Мелітополі у справі хлібозаготлі. На Україні. Викачувати хліб». У відповідь почалися селянські заворушення. Вони охопили Поволжя, Урал. У Сибіру на початку 1928 р. відбулося 13 селянських збройних виступів, у яких брали участь від 15 до 300 людей. Набагато більшою була кількість терористичних актів проти організаторів хлібозаготівель.
У значній частині країни було запроваджено карткову систему. «Наступ соціалізму», ледве почавшись, міг захлинутися. Усі були незадоволені: селяни фактичним поверненням до продрозверстки, робітники зростанням цін на продукти харчування. На заводах змінювалися норми в бік підвищення, а зарплата залишалася незмінною. Усередині партії почалася боротьба з прихильниками Миколи Бухаріна.
Царська Росія й під псевдонімом СРСР була країною відсталою в технічному й промисловому плані. Успішний промисловий розвиток початку ХХ ст. було перервано Першою світовою війною й подальшою громадянською. Лише в 1926 р. вдалося відновити промислове виробництво на довоєнному рівні. Але показники виробництва чавуну, сталі, прокату не могли приховати поглиблення технічної й технологічної відсталості. Достатньо сказати, що для налагодження виробництва електричних лампочок у країні не було фахівців для проведення необхідних наукових і дослідницько-конструкторських робіт. Довелося за допомогою німецьких комуністів викрасти технічні таємниці фірми «Сіменс». Однак технічне завдання німецьким товаришам було сформульовано не зовсім правильно, серед радянських чиновників не знайшлося потрібного фахівця, й викрали не зовсім те. У результаті тривалий час радянські електричні лампочки не відповідали світовим стандартам.
ВОРОГА ЗНАЙДЕНО
У роки революції та громадянської війни країну покинуло декілька десятків тисяч найкращих технічних фахівців, інженерів і вчених зі світовим ім’ям. Ті, хто залишився, вельми скептично ставилися до більшовицької ідеї прискореної індустріалізації. Виховані в абсолютно іншій обстановці, вони не хотіли порушувати технічні правила й норми на догоду досягнення політичних цілей. Технічно освіченим і досвідченим виробничникам було цілком зрозуміло, що застаріле й технологічно відстале обладнання не витримає додаткового навантаження, виходитиме з ладу й псуватиметься. Це неминуче призводитиме до аварій, виробничого травматизму, загибелі людей, порушень технологічного процесу і, як наслідок, зменшення випуску продукції. Це виливалося в пасивний опір, відмову виконувати безграмотні в технічному й виробничому плані розпорядження. Інженерів і техніків треба було залякати й, таким чином, зломити їхній опір.
Одночасно вирішувалося важливе ідеологічне завдання. Народ завжди шукав причини стихійних лих, голоду, аварій, катастроф у чиїхось підступних задумах, шкідництві, в терактах і диверсіях. І практично завжди знаходилися люди, які бажають і вміють скористатися подібними настроями в народі, підтримуючі в ньому прагнення знайти цього підступного ворога, який підпиляв дерев’яну підпору в шахті або запалив там іскру. Ще до революції більшовики в газетах «Искра» й «Правда» пояснювали аварії на вугільних підприємствах Донбасу діями клятих капіталістів, які наживаються на бідах шахтарського люду. Цим передовим досвідом вирішив скористатися й Сталін. Донбас обрали не випадково. Газоносні пласти з високою водоносністю вимагали застосування складної техніки й дуже суворого дотримання правил охорони праці. Нічого цього не було, звідси велика кількість аварій і пожеж. Знайти винних, нехай і уявних, було нескладно.
Період великого терору в Радянському Союзі розпочався саме з Донецького басейну. У місті Шахти (нині Ростовська область Росії) було викрито «шкідницьку організацію». У газеті «Вести» 12 березня 1928 р. було опубліковане повідомлення прокурора Верховного суду СРСР. У ньому говорилося: «...в Шахтинському районі Донбасу органами ОДПУ за цілковитого сприяння робітників визкрита контрреволюційна організація, що ставила собі за мету дезорганізацію й руйнування кам’яновугільної промисловості цього району. Керівний центр цієї організації, як підтверджується безперечними даними слідства, міститься за кордоном і складається з колишніх капіталістичних власників і акціонерів кам’яновугільних підприємств Донецького басейну, які мають тісні зв’язки з окремими агентами деяких німецьких промислових фірм і польською контррозвідкою...» Зауважимо, що безграмотні слідчі ОДПУ не зовсім чітко розуміли різницю в завданнях розвідки й контррозвідки. Польську обрали через перманентно погані відносини між Москвою та Варшавою. З таким самим успіхом могли приписати темні справи уругвайській або аргентинській контррозвідці.
Першим шукати контрреволюційну організацію почав співробітник ОДПУ Євдокимов, який і доповів голові управління В’ячеславу Менжинському про виявлені ознаки змови. Однак начальник сказав, що інженери мусять займатися справою, а не сидіти у в’язниці. Але Євдокимов уловив напрямок політичного вітру й звернувся через голову керівництва до товариша Сталіна. Сигнал було почуто, ОДПУ почало арешти й підготовку показового судового процесу. Про те, як фабрикувалася справа, свідчить розсекречене подання до нагородження одного зі співробітників ОДПУ: «...т. Зонов надав серйозного значення низці технічних дефектів, унаслідок яких відбувалися аварії, затоплення шахт і пр. Відчувши (курсив наш. — Авт. ) тут наявність безумовної шкідницької діяльності, т. Зонов розпочав тривале, серйозне й складне агентурне опрацювання не лише окремих недоліків, а й усієї діяльності Шахтинського рудоуправління й усього особистого складу фахівців. Унаслідок цієї роботи т. Зонов дійшов переконання про наявність диверсійної організації в Шахтинському окрузі, а подальше опрацювання цих висновків привело т. Зонова до висновків про Харківський, Московський і закордонний центри цієї організації».
У травні 1928 р. у Москві відбувся перший показовий процес над «ворогами народу». До речі, сам термін уперше з’явився саме на процесах у «шахтинській справі». Сценою обрали Колонну залу Дворянських зборів — будівлі, що вже стала тоді Домом союзів. Та й сам судовий орган було запозичено з дореволюційного життя. «Шахтинську справу» розбирало Спеціальне судове присутствіє, процесуальні функції якого в радянському законодавстві не були встановлені. Але такі дрібниці більшовиків ніколи не зупиняли. Очолив присутствіє ректор Московського університету професор Андрій Вишинський. На процес були запрошені сотні журналістів, публіка ходила на засідання, як у театр: Дім союзів у травні-липні відвідало близько 30 тис. осіб. Звинувачували 53 працівників вугільної галузі, які нібито за спонуканням паризького «Об’єднання колишніх гірничопромисловиків Півдня Росії», а також «Польського об’єднання колишніх директорів і власників гірничопромислових підприємств у Донбасі» здійснювали акти «шкідництва» (і цей термін теж офіційно було введено до судової практики нашої країни на цьому процесі). Як писала в ті дні іноземна й емігрантська преса, таких об’єднань колишніх промисловців не було ні у Франції, ні в Польщі. Це був прокол поки ще недосвідчених у режисурі подібних шоу чекістів. ОДПУ і НКВС надалі заздалегідь створювали фіктивні емігрантські організації для забезпечення видимості участі закордонних центрів у диверсіях і шкідництві.
Більшість обвинувачених цілком визнали свою провину. Вирок, винесений у липні 1928 р., був неоригінальним: 38 учасників «змови» були засуджені до термінів ув’язнення від 1 до 10 років, а 11 осіб — до розстрілу. Однак згодом шістьом розстрільним вирок замінили 10 роками позбавлення волі. «Шахтинська справа» розтяглася на декілька процесів і стала початком низки багаторічних репресій і розстрілів.
ІСТЕРІЯ
Було досягнуто головної мети — в країні виникла атмосфера напруженості, психозу й недовіри до інженерів і фахівців. У таємній довідці Московського міського комітету ВКП(б) «Про настрої у зв’язку з розкриттям контрреволюційної змови в Донбасі» говорилося: «Усі товариші вимагають щодо контрреволюціонерів найсуворіших заходів... На арматурному заводі... говорять: «Треба половину всіх спеців перестріляти»... Безпартійні робітники вимагають не менш суворих заходів: «Мало голови повідривати їм», «вішати їх, контрреволюціонерів, треба», «інженерів треба розстрілювати без суду».
Тепер будь-яка аварія або пожежа здобували політичний відтінок. У газеті «Диктатура труда» 25 березня з’являється стаття Д. Клюєва під назвою «Дві смерті», де розповідається про завал у шахті Будьоновського рудника. На думку робітників, у трагедії був винен завідуючий шахтою інженер Радченко, який мав «привернути увагу органів пролетарського суду». Стаття цілком відповідала «генеральній лінії»: «Шкідництво мало й продовжує мати місце не лише у вугільних районах, а й у сфері виробництва металу, й у сфері військової промисловості, й у НКШС (Народний комісаріат шляхів сполучення. — Авт. ). Шахтинці тепер сидять у всіх галузях промисловості, — підкреслював Сталін. — Багатьох із них виявили, але виявлені не всі».
У березні 1928 р. за дорученням ЦК ВКП(б) у Донбас приїжджає Молотов. Виступаючи на зборах активу міста Сталіно (нині Донецьк), він говорив: «Питання про «Шахтинську справу» набуває загальнополітичного значення й найближчим часом привертатиме увагу всієї партії, як важливе питання для перевірки нашої господарської роботи й для роботи профспілкових і партійних організацій». Визначенням пріоритетів сталінський підручний не обмежився й часто перебивав тих, хто виступав, репліками: «Як ви вважаєте, чи є у вас щось схоже на те, що було в Шахтинському окрузі?» Почувши негативну відповідь, додавав: «І не передбачається?»
У середині літа 1928 р. в країні почався розгул боротьби з фахівцями. Бути інженером ставало небезпечно для життя. З цього всі робили висновки. Вцілілі фахівці поспішали залишити свої робочі місця й масово звільнялися, справедливо віддаючи перевагу напівголодному життю перед в’язничним терміном або розстрілом. Батько перекладача Сталіна Валентина Бережкова працював головним інженером на київському заводі «Більшовик». Восени 1928 р. його заарештували, хоча на заводі не було жодних аварій і нещасних випадків. Просто заарештовували всіх інженерів. Невідомо, як би склалася його доля й доля його сина, цілком можливо, що в Сталіна був би інший перекладач, просто поголовні арешти й звільнення інженерів з виробництва призвели до його фактичної зупинки. Унаслідок «шахтинської справи» на Донбасі різко знизилася дисципліна, почастішали прогули, виробничі показники падали. Уже взимку 1928—1929 рр. довелося оголосити мобілізацію інженерів і техніків. Незавершені справи терміново припинялися й арештованих почали випускати. Проте плани перших п’ятирічок у вугільній промисловості так і не були виконані.
Після «шахтинського процесу» не було жодної аварії на донецьких підприємствах, які не пояснювалися б шкідництвом й не закінчувалися б гучним процесом. 1936 р. наробила галасу не менш гучна «ростовська справа», під час якої знову знайшли «диверсантів» на вугільних шахтах. І майже одночасно відбувся «кемеровський процес», що засудив терористів, які підривали шахти Кузбасу за завданням німецького консула. До речі, посилення пильності до «шкідників» на шахтах не зменшувало кількості аварій. Так само не зменшувало їх збільшення кількості судів і розстрілів. Найбільш аварійним видався саме 1937 р., коли на шахтах Кузбасу сталося 5569 нещасних випадків, а за даними головного інженера «Донбасвугілля», через аварії було втрачено до 15% вуглевидобування.
У квітні 1928 р. пленум ЦК ВКП(б) ухвалив рішення про висунення робітників на керівні адміністративні й технічні посади. Для цього розширювалися можливості для вечірнього й заочного навчання. Було скасовано дипломні проекти, написати й захистити які напівграмотні висуванці були просто не в змозі. Навчальні плани теж пристосовували до інтелектуальних можливостей студентів нової формації. У ВНЗ істотно зменшувався обсяг теоретичних курсів і збільшувалася кількість практичних занять. Тоді ж з’явилася й «виробнича практика». Таким чином, вища освіта переорієнтувалася на студентів, яким треба не пояснювати, а показувати. Праця інженера девальвувалася, й завідувач складу цінився набагато вище.
Судовий зашморг після «шахтинського процесу» затягувався дедалі сильніше. Після нього був «процес Промпартії», у якому пройшли видатні вчені. Труднощі й голод колективізації списувалися на підступи «Трудової селянської партії», у справі якої були засуджені видатні вчені економісти-аграрники Олександр Чаянов і Микола Кондратьєв, праці якого стали класичними й видавалися в багатьох країнах. У плутанині радянського планування звинуватили так зване «Союзне бюро» ЦК РСДРП (міншовиків). Тут дріб’язковими не були й приписали підсудним змову з метою повалення радянської влади.
Навіть після антисталінських викриттів Хрущова на ХХ з’їзді КПРС на учасниках «шахтинської справи» залишалося тавро шкідників. Їх реабілітували лише 2000 р.
