Очевидно, багато хто з нас пережив цікаві моменти, коли відкривав для себе світ діаспорної літератури, зокрема, політологічної. Виявилося, що дуже часто ми дивилися на світ не просто чужими очима, а очима, м’яко кажучи, неправдивими. Наприклад, запалий у студентську пам’ять вираз «Ніщо людське мені не чуже» належить не К. Марксу, як у тому переконували вузівські викладачі, а давньогрецькому філософу Теренцію. Далі ще краще: автор комуністичного вчення теж не був плагіатором. Слова видатного філософа прийшли К. Марксу на пам’ять тоді, коли його доньки складали жартівливу анкету й він просто назвав Теренція.
Все це згадується, коли, гортаючи досить сенсаційну (хоча й не без дискусійних тверджень) книжку колишнього нашого президента «Україна — не Росія» (нині він видав ще одну, не менш сенсаційну — бо, виявляється, пророче передбачав все, що зараз переживаємо) зустрічаєш «рідний» крилатий вираз, що винесений у заголовок пропонованої публікації.
Влучні слова італійського політика Камілло Кавура (а не Дж. Гарібальді, як твердить дехто), як виявилось, сподобалися й багатьом вітчизняним журналістам та політикам, котрі, прочитавши їх вперше у «Голосі України» (зустрівся цей i справді ємкий i точний вислів у цікавому політологічному дослідженні професора Левка Ребета «Теорія нації» (вид-во «Сучасна Україна». Мюнхен, 1955), почали часто-густо повторювати їх.
Який висновок напрошується?
Розумне слово — незнищенне.
Але це зовсім не заважає пам’ятати і його автора.
Адже кожна доба фіксує свої СЛОВА. Президент Л. Кравчук увійшов до історії з висловом «Маємо те, що маємо» (до речі, ці слова вперше злетіли з вуст одного з героїв популярного телесеріалу «Ад’ютант його превосходительства»). Президент Л. Кучма, можливо, увічниться вже згаданим «Україна — не Росія»...
І останнє: хоча у нашій публікації йдеться про Італію, думаємо у першу чергу про Україну.
МАРК ТВЕН: «ІТАЛІЯ ДОСЯГЛА СВОГО ОДВІЧНОГО БАЖАННЯ — СТАЛА НЕЗАЛЕЖНОЮ. АЛЕ, ДОСЯГНУВШИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, ВОНА ВИГРАЛА У ПОЛІТИЧНІЙ ЛОТЕРЕЇ СЛОНА, ЯКОГО ЇЙ НЕМА ЧИМ ГОДУВАТИ»
Не будемо дошукуватись, що саме мав на думці видатний американський письменник, відгукуючись так про Італію та італійців (зрозуміло ж, що під словом «годувати» сатирик не мав на увазі їжу, вислів має образний характер). Вважатимемо, що під слоном М.Твен мав на увазі той мішок проблем, який одержує кожна країна, що стає на шлях самостійного розвитку.
Все має свій початок.
Кожен з нас колись виходить на стежку власного життя, що у більшості випадків супроводжується процесом подолання проблем та складнощів.
Батьківщина М. Твена США, теж колись була британською колонією, за допомогою зброї виборола свою незалежність і сьогодні є світовим і економічним, i політичним лідером.
Отже, повторюся, говоримо про Італію, її шлях до незалежності й паралелі та співпадання, котрі неминучі в боротьбі за свободу. І, звичайно ж, про слона, котрого згадав М. Твен.
Зазначимо відразу, що в радянські часи у нас досить багато писали про справді геніального полководця Джузеппе Гарібальді, менше про революціонера (чи терориста, підпільника, змовника?) Джузеппе Мадзіні і майже не згадували про Камілло Кавура — одну з центральних постатей італійської історії.
А саме він був і генератором державотворчих ідей, і фінансовим джерелом для їх втілення у життя.
Як кажуть, кожному герою його часи: вчора лідерами були екстремали-революціонери, сьогодні — помірковані ліберали. Одні хотіли ощасливити світ проти його волі, інші — прихильники «золотої середини» (і в політиці, і в економіці), прагнули діяти поступово, але результативно.
Національно-визвольний рух в Італії розпочався, зрозуміло, не з появою на історичній арені Камілло Кавура. Майже сторіччя за свободу своєї батьківщини боролися відомі нам карбонарії та підпільники «Молодої Італії».
Гадаю, читачам неважко знайти історичні паралелі і тим, і тим у вітчизняній історії: дисиденти, РУХ, а ще раніше антирадянські підпільні партії та групи тощо. Але як не мала масштабних успіхів у своїй діяльності «Молода Італія», так, на жаль, за всієї поваги до них та їхньої боротьби щиросерді (бо було немало ж і примітивних кон’юнктурників) опоненти більшовицької чи комуністичної Москви так і сходять чи вже й зійшли з історичної арени не з щитом, а на щиті, тобто, не виконавши своєї місії. Хоча їхні камені у фундаменті української незалежності найміцніші.
Їхні політичні нащадки не здатні створити сучасну потужну політичну силу (чи хоча б об’єднатися й діяти спільно). Колись на дорозі їхніх «батьків» стояли комуністи, а хто тепер сковує м’язи молодих політичних «гераклів» України?
Через свою відірваність від народу і відсутність взаєморозуміння та компромісів між лідерами і карбонарії, і молодоіталійці своєї мети — незалежності об’єднаної Італії — не досягли. Хоча без їхньої участі цього добитися було теж неможливо. Джузеппе Мадзіні, до речі, мав цікаве для нас визначення нації — «спільнота громадян, що розмовляють однією мовою». Це щодо наших запеклих дискусій про двомовність і тому подібне. Бо, можливо, першим державником Італії був ще передвісник золотої пори в історії людства — доби Відродження Данте Аліг’єрі, котрий зробив перший потужний крок до майбутньої незалежної Італії, написавши в 1304—1307 роках трактат «Про національну мову». До речі, латиною.
Бо:
— народ усвідомлює ті думки, які йому ясно викладені;
— мова для народу — умова інтелектуальної спроможності;
— неможлива ніяка спільна цивілізація, якщо мова не встановить єдність національної думки, не зважаючи на роздільність території і на наявність «маленьких батьківщин».
Данте спрямував італійську думку до світла нового часу.
У нас цю роботу зробив Тарас Шевченко. Минають роки, століття, а кожний рядок «Кобзаря» стає актуальнішим і зрозумілішим...
Наявна пряма лінія від Данте Аліг ’ єрі до представника «заможних верхніх десяти тисяч» графа Камілло Кавура, котрий 1847 року заснував у Туріні газету «Рісорджіменто» (Відродження), навколо якої згуртувалися прихильники об’єднання й проголошення незалежної Італії (на початку ХIХ сторіччя Італія являла собою ряд самостійних утворень: Папська держава, Тоскана, Сардинія, Ломбардія, Венеція, Королівство обох Сицилій, Модена, Парма і Лука).
Пік боротьби за самостійну Італію співпав з «Весною народів» — європейською революцією 1848 року. На її хвилях у Венеції та Римі було проголошено незалежні республіки. Сицилія та Неаполь повстали проти монарха Фердинанда II. Спалахнула війна проти Австрії, котра в основному володіла італійськими землями.
Але Дж. Мадзіні проголосив гасло «Італія впорається сама» і австрійський генерал Радецький легко переміг антиавстрійців. Революційний полководець Дж. Гарібальді опинився в Південній Америці.
Зате продовжувалась копітка праця поміркованого, але впертого Камілло Кавура, котрий очолив уряд Пьємонту — інтелектуального й фінансового ядра Сардинії (північ Італії). Заради незалежного майбутнього своєї батьківщини (прем’єр-міністр бачив, що без зарубіжної підтримки Італія не спроможна вибороти свою самостійність) К. Кавур послав сардинські війська на Кримську війну (1853—1856), де вони виявили героїзм та мужність і у такий спосіб стали надійним союзником Франції. Розчулений Наполеон III заявив: «Що я можу зробити для Італії?»
Знайомі слова («Прокинувся і подумай: Що ти зробиш сьогодні для України?»). І з українськими військами, задіяними у, зокрема, миротворчих операціях під контролем світового співтовариства, прозора паралель...
Франція зобов’язалась підтримувати Сардинію у війні проти Австрії (щоправда, за свою «безкорисну» підтримку забрала собі Савойю та Ніццу).
Дж.Гарібальді (між іншим, народився саме у Ніцці, яку К.Кавур був вимушений віддати Франції), що повернувся на батьківщину, повів червоносорочечників на Сицилію та Неаполь. Плебісцити в Пармі, Модені, Тоскані висловилися за єдину Італію.
І врешті-решт 1861 року загальноіталійський парламент у Турині проголосив Італію королівством.
«Батько» італійської незалежності Камілло Кавур саме цього 1861 року раптово помер. Дж. Гарібальді, котрого він приручив за допомогою великих грошей і діями якого повністю керував, доживав віку на острові. Дж. Мадзіні — палкий прихильник італійської республіки, як і раніше, боровся за Італію за її кордонами...
ПРИХИЛЬНИКИ БУЛИ ЗА ТВОРЕННЯ ДЕРЖАВИ ЗА ПІДТРИМКИ «НИЗІВ», А КАВУР СТВОРИВ ЇЇ ЗА СПРИЯННЯ «ВЕРХІВ»
Власне, цей Кавурівський рядок «Італія нами зроблена, черга за італійцями» (другу частину можна читати інакше: «...будемо створювати італійців») — ціла програма: і державна, й політична, й культурно-просвітницька.
Очевидно, це й мав на увазі Марк Твен, коли говорив про слона, якого після одержання незалежності Італії треба годувати.
Іншими словами: є ідея, але шлях до її реалізації не встелений квітками. Треба працювати (труд, праця — улюблені слова іншого нашого геніального провідника Івана Франка) і мета буде досягнута.
Закон всесильної логіки.
Прикладів з історії — море.
В Італії були прогресивна й розвинена економічно Сардинія з Пьемонтом (північ) і була відстала Сицилія з середньовічними традиціями (південь). Отже потрібний був спільний і єдиний внутрішній ринок — основа потужної національної економіки.
США одержали незалежність від Британії 1783 року. У 1823 році президент Дж. Монро проголосив політичне гасло «Америка — для американців!», маючи на увазі під Америкою США. Гальмом для розвитку нової держави було рабство, що панувало на півдні. Протистояння призвело до відокремлення 11-ти південних штатів, що утворили Конфедерацію. Спалахнула громадянська війна (1861—1865 рр.). Прогресивна північ перемогла.
Тяжким виявився твенівський слон для Америки, впоравшись з яким держава Штатів сформувалась як країна американців у політичному розумінні (англосакси, німці, італійці, французи, індійці, мексиканці тощо, зберігши свою етнічну суть, визнали себе громадянами США).
«Створювати італійців» теж означає творити політичну націю (у нас одним з перших цю доктрину сформулював Вячеслав Липинський — поляк за етнічним походженням і українець за світоглядом). Етнографічність слобожанця чи донбасівця, галичанина чи закарпатця, кримчанина чи полісянина, подолянина чи волинянина сьогодні повинна поступитись місцем політичній українськості. Спільні цінності, на яких виникла й утверджується Україна, дадуть свободу і кожному громадянину й всьому народу. Більше того, вони сприятимуть усвідомленню соціальної й політичної відповідальності лідерів за свою батьківщину, вимиванню з їхньої свідомості егоїзму й сервілістичних настроїв.
Італія, як об’єднана й незалежна держава, наближається до свого півторавікового ювілею, але й нині жива проблема «північних територій», котрі економічно потужніші від Півдня, тої ж Сицилії. На італійській півночі виникла ідея утворити державу Паданію... А що, немає подібних проблем у Канаді, Великiй Британії, Росії, колишній Югославії, чи й взагалі у «старій Європі»?
Отже, слова Камілло Кавура про творення італійців не втратили актуальності. Процес продовжується. Як саме життя...
А тепер відкриємо біографію того, хто не побоявся стати на прю з твенівським слоном.
Граф Камілло Кавур народився 10 серпня 1810 року в Туріні (помер передчасно там же 6 червня 1861 року). Лідер ліберальної течії італійського Рісорджіменто (Відродження — національно-визвольний рух італійців за ліквідацію державної роздробленості, іноземного (австрійського) панування та створення 1870 року єдиної національної італійської держави). Під час революції 1848—1849 років став депутатом парламенту у Туріні, у 1850— 1852 — посідав пости міністра землеробства та торгівлі, у 1851—1852 — також міністра фінансів. У 1852—1861 — прем’єр-міністр Сардинського королівства. Провів ліберальні та антиклерикальні реформи. Прагнув об’єднати Італію навколо Сардинського королівства (під егідою Савойської династії) шляхом династичних та дипломатичних угод. У об’єднаному Італійському королівстві — глава уряду. К.Кавур встиг об’єднати з Сардинією кілька дрібних королівств, прагнув звільнити з-під влади Австрії Ломбардію та Венецію.
Походив Камілло Кавур із одної з найбагатших та впливових родин Пьємонту (наймогутніша частина Сардинії). Хрещеним батьком його був герцог Камілло Боргезе (на честь нього хлопець одержав ім’я), а хрещеною матір’ю — дружина герцога Поліна Бонапарт (сестра Наполеона Бонапарта!).
1826 року К. Кавур закінчив Туринську військову академію, служив у війську. Словом, починав своє життя заможний аристократ, як і багато його ровесників, не цураючись земних радощів. Але потім у його житті стався різкий поворот. Біографи пишуть про захоплення молодого чоловіка новою наукою — політичною економікою. 1831 року лейтенант К. Кавур вийшов у відставку і присвятив себе вивченню різних наук та практичною перевіркою їх висновків на практиці.
1835 року майбутній політик мандрував. Серед його нових знайомих відомі європейські діячі: Ф. Гізо, А. Тьєр, англійські економісти- ліберали. На батьківщину К. Кавур повертається відданим прихильником лібералізму («золотої середини») і переконаним патріотом об’єднаної незалежної Італії.
Пізніше він скаже: «Ми, італійці, одного разу вже володіли світом і можемо це повторити». Зірка минулої величі Римської імперії протягом всього життя Камілло Кавура світила йому.
За короткий строк землевласник і багатий нащадок реформує своє господарство, створює фабрики хімічних добрив, відкриває банки й засновує все нові підприємства (паралель з «батьками» українського капіталу більш ніж прозора).
Камілло Кавур добре розумів, що ідеї дозрівають на грунті, щедро зволоженому фінансовими вливаннями. До того ж, ідеї треба донести до народу у зрозумілій йому формі.
Так виникає газета «Рісорджименто» — рупор лібералів всього Апеннінського півострова.
Міцно ставши на ноги, К. Кавур разом з відтепер численними прихильниками вимагає від короля введення конституції, що й стається. К. Кавур стає депутатом...
«Я не прагну, як ви знаєте, влади заради влади, — переконував К. Кавур італійців, — я прагну її заради своєї батьківщини».
Слабкість і роз’єднаність національно-патріотичних сил переконує К.Кавура, що об’єднати Італію й вибороти її незалежність можна лише «зверху» й до того ж, маючи впливову підтримку з-за кордону. Наполеон III (не забуваймо, що хрещена мати К. Кавура носила прізвище Бонапарт) стає надійним союзником К. Кавура. Прем’єр-міністр, маючи європейський світогляд — демократичний за змістом, ясно бачив, що італійське суспільство не готове сприймати республіканські ідеї (через низький загальноосвітній та організаційно-політичний рівні), і проголошує ідею об’єднання на основі монархічного принципу. Він розходиться з Дж. Мадзіні, котрий фанатично прагнув соціальної революції, й підпорядковує своєму повному впливу популярному у народі Дж. Гарібальді (за допомогою всесильних грошей). Таким чином похід червоносорочечників (солдати Дж. Гарібальді, як і сам полководець, носили сорочки червоного кольору) спочатку на Сицилію, потім Неаполь відбувався під гаслом «Італія і король Віктор Еммануїл». Більше того — Камілло Кавур організував історичну зустріч Дж. Гарібальді з королем... І все заради блага Батьківщини, бо громадянська війна могла б знищити всі досягнення й плани К. Кавура. Для нього не існувало неприйнятних засобів боротьби, метою якої була незалежна й об’єднана Італія.
У лютому 1861 року в Туріні зібралися представники всіх областей Італії, крім Риму та Венеції, а 14 березня Віктор Еммануїл був проголошений королем Італії. Нову суверенну державу відразу визнала Велика Британія, яка хотіла загальмувати вплив Франції на нову європейську країну. Потім визнала Італію Швейцарія. 13 квітня це зробили США, а потім скандинавські та латиноамериканські країни.
К.Кавур був переконаний, що столицею держави повинен бути Рим. З цими думками він раптово помер 6 червня, а 15 червня 1861 року незалежність Італії визнала Франція.
Венеція була відвойована під час Семитижневої війни 1866 року, а Рим — під час франко-прусської війни. До 1870 року вся Італія була об’єднана в межах нинішніх кордонів. Рим став столицею 1871 року.
НА ЖАЛЬ, ІСТОРІЯ ВЧИТЬ ТОГО, ЩО НІЧОГО НЕ ВЧИТЬ
Отже, шлях боротьби за свободу батьківщини, який продемонстрував Камілло Кавур, можливо, й був продиктований ще Ніколо Макіавеллі: холодний цинізм, витончена майстерність інтриги, але, виявляючи ці риси, Кавур був палким патріотом Італії, психологом і логіком, багатієм (по-сьогоднішньому — олігархом), котрий став таким заради добра батьківщини, а не егоїстичного сибаритства.
Здається, ми у якійсь мірі відкрили вам, шановні читачі, портрет того, хто не боявся «зробити» Італію, а потім і приступити до «творення італійців».
І нарешті остання паралель.
У Італії в минулому Римська імперія, у нас — могутня Русь Київська; у них самовідданий, волелюбний народ, у нас — не менш патріотичний, працелюбний, терплячий і мужній; у них Камілло Кавур та Джузеппе Гарібальді, у нас — ...
А хто у нас?
Коли буде відповідь?
