Серед радянських розвідників Микола Кузнецов посідає особливе місце. Усе його життя — немов збірка міфів, які ретельно культивуються та поширюються, — від того моменту, як він став розвідником, до обставин його загибелі. Про останнє писав у газеті «День» (13.11.2009, № 206) кандидат історичних наук Володимир Горак. Ми не будемо аналізувати наведені ним факти — це окрема тема, хоча вона стосується міфотворчості довкола Кузнецова.
Почнімо з найпоширенішої легенди, яка була запущена командиром загону «Переможці» Дмитром Медведєвим у книжці «Это было под Ровно» і якій чомусь повірили без жодних підстав, — легенди про бездоганне володіння німецькою мовою. Те, що хлопчина з глухого уральського села міг мати феноменальні лінгвістичні здібності, само по собі цілком можливо і не здається дивним. Ломоносов, Гаусс і багато інших учених, письменники та артисти аж ніяк не належали до вищого світу. Талант — це поцілунок Бога, а Бог вибирає не за соціальною ознакою. Але здібності — то одне, а можливість вивчити мову так, щоб справжні носії тієї мови не відчули в співрозмовнику іноземця, — абсолютно інше. І тут починаються легенди, недомовки й навіть усілякі недоладності.
За одними джерелами, Кузнецов міг вивчити мову, спілкуючись у дитинстві з полоненими австрійцями. За другими — в результаті знайомства з німецькими фахівцями на уральських заводах. Третій варіант — його навчила фрейліна імператриці Олександри Федорівни — Ольга Веселкіна, яка очолювала кафедру іноземних мов Уральського індустріального інституту (нині Уральський державний технічний університет — УПІ ім. Б. М. Єльцина (УДТУ—УПІ)).
У книжці офіційного біографа Кузнецова, полковника КДБ Теодора Гладкова «Легенда советской разведки — Н. Кузнецов» йдеться про те, що в школі німецької мови його навчала Ніна Автократова, яка жила й навчалася у Швейцарії. А вдосконалював він свою німецьку з учителем праці Францом Явуреком, колишнім військовополоненим чехом. Третім наставником Кузнецова став провізор місцевої аптеки австрієць Краузе. Поза будь-яким сумнівом, Никанор Кузнецов (пізніше він змінив своє ім’я на Миколу) міг таким чином навчитися вільно писати та розмовляти німецькою, й доволі успішно, якщо зважити на беззаперечні здібності. Про це свідчить, наприклад, те, що він вільно говорив мовою комі та навіть складав вірші й невеличкі твори, адже ця угро-фінська мова для росіян досить важка у засвоєнні. Уже в Україні він опанував польську та українську, що підтверджує неабиякі лінгвістичні здібності. Проте тут з’являється перша невідповідність. Адже ці люди не могли його навчити східнопрусського діалекту. Зокрема, Краузе міг навчити його австро-баварського діалекту німецької мови, а він вельми відрізняється від берлінського, який є літературним і нормативним.
Гладков наводить у своїй книжці спогади колишнього керівника радянської контррозвідки Леоніда Райхмана. Йдеться, зокрема, про те, що під час прийому на роботу до НКВС у його присутності агент-нелегал, що повернувся з Німеччини, після телефонної розмови з Кузнецовим зазначив: «Говорить, як відвічний берлінець». Але не як уродженець Кенігсберга. Адже, за легендою, Пауль Зіберт був сином керуючого маєтком саме в Східній Пруссії, за іншими даними — поміщика з передмістя Кенігсберга й сусідом гауляйтера України Еріха Коха. І ніхто похибок у його мові не знаходив. Дивно й незрозуміло. Адже разом з австрійським або швейцарським варіантами він повинен був засвоїти й відповідну артикуляцію — саме те, що відрізняє, разом з лексикою, носіїв діалектів один від одного. Практика показує, що від діалектної артикуляції позбавитися надзвичайно важко навіть носіям мови. Знаменитий диктор московського радіо Юрій Левітан робив прямо-таки героїчні зусилля, щоб позбавитися характерного для володимирського говору окання. Опанувати культуру мови йому допомагали мхатівські зірки Ніна Литовцева, призначена керівником дикторської групи, її чоловік, народний артист СРСР Василь Качалов, інші відомі майстри — Наталія Толстова, Михайло Лебедєв. Наскільки відомо, ніхто спеціально вимову Кузнецова з ним не відпрацьовував. Німецьке вухо безпомилково виявляє, з якого регіону та або інша людина, й для цього не потрібно бути професором фонетики Хіггінсом із відомого твору Бернарда Шоу. Отже, австрійський початок у вивченні німецької мови міг стати непереборною перешкодою для діяльності Пауля Зіберта.
Другий варіант — спілкування з німецькими фахівцями. Теж не збігається. У середині 1930 років відносини Німеччини та СРСР були вельми напруженими, й німецьких фахівців на уральських заводах уже не було. Вони були там раніше, але тоді Кузнецов не працював у Свердловську. Залишаються німецькі робітники-комуністи. Такі були, але, по-перше, маловірогідно, що то були кваліфіковані технічні фахівці саме із сільськогосподарської Східної Пруссії; по-друге, в такому віці можна нарощувати словниковий запас і знання граматики, але виправити вимову вже складно, якщо взагалі можливо.
І, нарешті, навчання в Ольги Веселкіної. Поза сумнівом, колишня фрейліна знала німецьку мову як рідну, як справжня німкеня, тим паче, що з дитинства навчалася у носіїв мови. Судячи з написаних нею книжок, присвячених методам вивчення іноземних мов, вона була хорошим педагогом. Проте Веселкіна не могла навчати Кузнецова з тієї простої причини, що він у цьому інституті ніколи не навчався. Про це прямо пише Гладков та інші дослідники.
Про те, як вивчалася іноземна мова, щоб не можна було визнати іноземця, можна переконатися на досвіді перекладача Сталіна — Валентина Бережкова. У німецькій школі Фібіха на Лютеранській вулиці в Києві за відхилення від правильної вимови давали запотиличники. Можливо, не зовсім педагогічно, але вельми ефективно. Викладачі були німцями й говорили берлінським діалектом, а на класичній німецькій літературі виховували відчуття hoch Deutsch. Коли Бережков перекладав Молотова під час візиту до Берліна в листопаді 1940 року, Гітлер зазначив його бездоганну німецьку мову й навіть дивувався, що він не німець. Але Бережков навчався німецької з дитинства, й у сім’ї його батька, царського інженера, всі її знали. У Бережкова були безперечні лінгвістичні здібності. Одночасно він вивчив англійську та польську мови, вільно володів іспанською. Англійську знав так, що консультував американських перекладачів на переговорах Сталіна й Гаррі Гопкінса в липні 1941 року, але американцем або англійцем його ніхто ніколи не вважав. Завжди можна відрізнити, чи мова для людини рідна або вивчена, хоча й добре. Послухайте наших, у минулому російськомовних, політиків. Багато хто з них дуже непогано вивчив українську. І порівняйте, як говорять вони й ті, для кого українська мова є рідною, навіть з домішкою діалектизмів і зниженої лексики. Різниця відчувається на слух.
Тепер ще один факт, про який також чомусь не згадують. Недостатньо говорити без акценту — необхідно мати звички німця. І не німця загалом, а зі Східної Пруссії, та ще, можливо, сина тамтешнього поміщика. А це особлива каста — зі своїми підвалинами, звичками і звичаями, й її відмінність від інших німців культивувалася та всіляко підкреслювалася. Такі речі вивчити неможливо, навіть якщо у вас будуть найкращі вчителі, а ви будете найстараннішим і найуважнішим учнем. Таке виховується з дитинства, вбирається з молоком матері, від батька, дядька, інших родичів і знайомих. Урешті-решт, під час дитячих ігор.
Іноземця завжди легко вирізнити з-поміж інших. Не лише за акцентом, а за звичками й поведінкою. Невипадково багато видатних радянських розвідників у країнах перебування легалізовувалися як іноземці. Шандор Радо у Швейцарії був угорцем, Леопольд Треппер у Бельгії — канадським фабрикантом Адамом Міклером, а потім у Франції — бельгійцем Жаном Жильбером, інші члени «Червоної капели» — Анатолій Гуревич і Михайло Макаров — мали уругвайські документи. Кожного разу в країні свого відрядження вони рекомендувалися іноземцями, й тому їхнє недосконале володіння мовою та реаліями навколишнього життя не викликали підозри. Тому легенда про Штірліца недостовірна не лише тому, що такого агента радянська розвідка не могла мати в принципі, а ще й тому, що хоч скільки б він жив у Німеччині, німцем би все одно не став. Тим паче, що за повістю Юліана Семенова в еміграції він жив із батьками в Швейцарії, а там інша німецька мова. До речі, товариш Ленін, який літературну німецьку знав непогано, коли приїхав до Цюріха і Берна, спочатку мало що розумів. У німецькомовних швейцарців, як і в австрійців, відрізняються вимова й лексика.
У Москві перед війною Кузнецов деякий час діяв як німець Шмідт. Але справа в тім, що він видавав себе за російського німця. Тут необхідно пояснити, що нащадки німецьких переселенців у Поволжі, Україні та Молдавії зберегли значною мірою ту мову, якою спілкувалися їхні предки. Вона цілком могла стати особливим діалектом німецької мови, що зберегла свою архаїчну побудову. На тій мові було видано чимало літератури, Спілка письменників України в Харкові у 1920 — 1930-х роках, коли він був столицею УРСР, мала німецьку секцію. В Одеській, Дніпропетровській, Запорізькій та інших областях були німецькі національні райони, в школах викладалася німецька, готувалися кадри викладачів. Потім це все було ліквідовано, вчителів заслано, письменників переважно розстріляно, а тих, хто залишився живим, згноїли в таборах за звинуваченням в українському (?!) націоналізмі. Напевно, тому, що багато хто з них писав як німецькою, так і українською мовами. У Поволжі автономна республіка німців протрималася трохи довше, але доля її була такою ж трагічною. Радянські німці мало чим могли допомогти в підготовці Кузнецова: їхньою мовою в Німеччині вже давно не говорили.
Втім, Кузнецов був не єдиним агентом-терористом. 1943 року радянський розвідник Микола Хохлов, що діяв як німецький офіцер, проніс у будинок керівника окупаційної адміністрації Генерального комісаріату Білорусії в Мінську — Вільгельма Кубе — міну, яку поклали під його ліжко. Кубе був убитий, а підпільниця Олена Мазаник, яка зробила вибуховий пристрій, була відзначена Зіркою Героя Радянського Союзу. Довгий час про Миколу Хохлова в нас не згадували, бо після війни він відмовився вбити одного з керівників Народно-трудового союзу і перейшов до американців. Але Хохлов видавав себе за німецького офіцера лише епізодично. Нас же прагнуть запевнити, що Кузнецов у Рівному, а потім — у Львові лише тим і займався у перервах між терактами, що вивідував у балакучих німців їхні військові та державні таємниці. І ніхто ніколи ні в чому його не запідозрив, на його промахи, цілком природні для іноземця, не звернув уваги. Окрім гауляйтера Коха, йому не зустрівся жоден житель Кенігсберга та його околиць, який просто міг знати поміщика Зіберта й вчитися в школі з його сином.
До речі, щоб набути звання обер-лейтенанта, необхідно було або навчатися у військовому училищі (у нашому випадку — піхотному), або закінчити вищий навчальний заклад і пройти відповідну підготовку. А Кузнецов не мав необхідної постави. Причому не радянської, а німецької, а тут є велика різниця, й вона будь-якій підготовленій людині відразу впаде в око. Під час війни американська контррозвідка викрила глибоко законспірованого агента абверу. Він нічим не відрізнявся від інших американських офіцерів, лише коли стріляв з пістолета, то ставав у стійку німецького офіцера, що відразу помітили його пильні товариші по службі.
Якщо Кузнецов навчався в німецькому виші, то повинен був знати особливий студентський сленг. Причому в різних університетах він свій. Є багато дрібних деталей, незнання яких відразу впадає в око і викликає підозру. Один відмінно підготовлений агент провалився на незнанні звичок професора, в якого він, за легендою, вчився. Він знав, що професор курив, але не знав, що курив саме цигарки. У Німеччині це було рідкістю, а професор був великим оригіналом. Маловірогідно, що Кузнецов у процесі широких знайомств не зустрів своїх однокласників і однокурсників. У німецьких вишах завжди чимало студентів, і зустріти того, з ким навчався, в Рівному було неважко —все-таки столиця окупованої України. Або всі німці були сліпими та глухими, або тут ми стикаємося з черговою легендою, мета якої — не роз’яснювати, а приховувати.
І ще раз про дрібниці, в яких прихований біс. Англія, пізня осінь 1940 року. На острів успішно десантувалася добре підготовлена група з трьох агентів абверу. Урахували, здавалося б, усе. І все ж таки... Після досить холодної ночі змерзлі агенти з бездоганними документами о 8-й годині ранку постукали в готель у маленькому містечку, поблизу якого десантувалися. Їх увічливо запросили зайти за годину, пояснивши це тим, що зараз прибираються кімнати. Коли вони прийшли знову, на них уже чекали контррозвідники. Виявилося, що в період війни в англійських готелях приїжджих поселяли лише після 12-ї години. Незнання такого незначного, але всім відомого факту насторожило портьє, і він зателефонував до поліції. А в Абвері ж працювали не просто фахівці, а аси, багато хто з них неодноразово бував і жив в Англії, проте про незначні, на перший погляд, реалії життя за часів війни зі зрозумілих причин уже не знали. Недарма всі зазначали, що контррозвідувальний режим в Англії був одним із найсуворіших.
Узагалі до цього часу залишається багато нерозгаданих таємниць — і не лише в роботі Кузнецова та його співробітників. У селі Кам’янка 27 жовтня 1944 року поблизу шосе Острог — Шумськ було знайдено трупи двох жінок з кульовими пораненнями. Одна з них мала при собі документи на ім’я Лісовськой Лідії Іванівни, 1910 року народження, друга — Мікоти Марії Макарівни, 1924 року народження. Слідством було встановлено, що близько 19-ї години 26 жовтня 1944 року на шосе зупинилася військова машина, в кузові якої були дві жінки та троє або четверо чоловіків у формі офіцерів Радянської армії. Першою з машини зійшла Мікота, а коли Лісовська подавала їй з кузова валізу, пролунали три постріли. Марія Мікота була вбита відразу. Лідія Лісовська, поранена першим пострілом, була добита й викинута з машини далі по шосе. Автомашина швидко поїхала у напрямку Кременця, затримати її не вдалося. Серед документів убитих було посвідчення, видане Управлінням НКДБ у Львівській області: «Выдано настоящее тов. Лисовской Лидии Ивановне в том, что она направляется в распоряжение УНКГБ по Ровенской области в г. Ровно. Просьба ко всем воинским и гражданским властям оказывать всемерную помощь в продвижении т. Лисовской к месту назначения». Розслідування проводилося під безпосереднім наглядом начальника Четвертого управління НКДБ СРСР Судоплатова, але воно нічого не дало.
Лісовська працювала в Рівному в казино і знайомила Кузнецова з німецькими офіцерами, постачаючи інформацію. Її двоюрідна сестра Мікота за завданням партизанів стала агентом гестапо під псевдонімом «17». Вона познайомила Кузнецова з офіцером СС фон Ортелем із команди відомого німецького диверсанта Отто Скорцені. Історія з Ортелем є окремою легендою, про яку ми згадували в матеріалі про Тегеранську конференцію («День» від 29.11.2008, № 218). Необхідно звернути увагу на те, що в той період у регіоні активно діяли загони УПА, й посилати цінних співробітників уночі на автомашині, ризикуючи, що вони можуть бути перехоплені бойовиками, було вкрай необережно, якщо не сказати більше. Хіба що їхня загибель була запланована із самого початку. Судоплатов і його співробітники робили таке зі своїми, які вже стали непотрібними або навіть небезпечними, неодноразово. А який опір органів КДБ і партійних комітетів зустрів Микола Струтинський, що працював з Кузнецовим, коли спробував з’ясувати обставини та місце його загибелі, хоча, здавалося б, йому повинні були надавати усілякого сприяння. Отже, цього не хотіли «компетентні органи».
Нестиковки, відверта брехня про діяльність загону «Переможці» взагалі й Кузнецова зокрема наводять на думку, що в Рівному під іменем Пауля Зіберта був не Кузнецов, а абсолютно інша людина. І, найвірогідніше, то був справжній німець зі Східної Пруссії. А от бойовиком, який стріляв по гітлерівських функціонерах, міг бути справді той, кого ми знаємо як Кузнецова. Він міг короткочасно діяти в німецькій формі, але тривалий час із німцями не спілкувався через можливе швидке викриття.
Непрямим підтвердженням цієї версії є дані, повідомлені у фільмі «Лубянка. Гений разведки», показаному на московському Першому каналі наприкінці листопада 2006 року. Там прямо йшлося про те, що робота Кузнецова в Москві під іменем Шмідта є легендою. Був справжній німець на прізвище Шмідт, який працював на радянську контррозвідку. Цілком можливо, що саме цей Шмідт діяв у окупованому Рівному. І цілком можливо, що він теж намагався перетнути лінію фронту, але невдало. Узагалі, не дуже зрозуміло, чому письмовий звіт про виконану роботу Кузнецов склав не в спокійній обстановці після переходу до своїх, а заздалегідь, в умовах небезпеки потрапити до рук ворога. Для такого досвідченого розвідника це непрощенна помилка, а тому видається маловірогідною.
Нещодавно ФСБ Росії розсекретила частину документів про діяльність Кузнецова. Але вельми своєрідно. Документи передані автору багатьох книжок про розвідника Теодору Гладкову, колишньому співробітникові КДБ. Він же є автором численних легенд про Кузнецова. Отже, на ясність у цій справі чекати ще дуже довго.
