Рівно століття з чвертю тому, 14 березня 1883 року, у своїй лондонській квартирі тихо помер (близьким здалося, що він заснув) найбільш, мабуть, суперечливий мислитель ХIX століття, автор «Капіталу», «Маніфесту Комуністичної партії» та ще сотень наукових праць з філософії, політичної економії, соціології, історії, естетики (зауважимо, що дійсно повне зібрання його творів досі не видане ні українською, ні російською мовами...)
Читач, очевидно, вже здогадався, що йдеться про Карла Маркса. Десятиліттями канонізована (хіба що ікони не писали!) й багаторазово проклята; об’єкт тоталітарного обожнювання й вкрай жорстокої критики, ця людина уже, принаймні, не належить до розряду тих, чиї ідеї здані до історико-музейного архіву. Маркс і не меншою мірою «марксисти» всіх різновидів і калібрів, від Плеханова до Сталіна, від Грамші й до Пол Пота (до речі, відомі різкі висловлювання Маркса, який неодноразово відмежовувався від своїх «соратників» і заявляв: «Якщо це марксизм, то я не марксист!»), неабияк вплинули (з яким знаком — особливе питання) на історію більшості країн світу в ХХ ст., зокрема й України.
Пропонуємо читачеві два альтернативні погляди на ідейну спадщину Маркса та його роль у наші дні. Один iз них належить доктору філософських наук Василю Барановському, інша — публіцисту Олександру Карпецю.
Найслабша ланка — диктатура пролетаріату
У лютому виповнилася чергова річниця виходу в світ (1848 р.) першого видання «Маніфесту Комуністичної партії», головного програмного документа комуністів, у якому викладено основні положення марксизму. Ще нещодавно в радянському минулому його величезний вплив на формування ідеології більшовиків і підготовку російської революції не викликав сумнівів. Проте нині значення цього документа (маючи на увазі вплив його основних ідей на подальші події в світі) трактується неоднозначно.
Приводом для постановки цієї теми послужило знайомство з деякими публікаціями останніх років, присвяченими аналізу марксизму-ленінізму, його ролі в історії. Це публікації М. Хандруліна («Комунізм — історична утопія») і О. Карпеця («Крах великої ідеї,...»). Так, перший із них твердить, що проблеми, з якими зіткнулося людство, зокрема, частина слов’янського світу, породжені догматичним розумінням окремих сторін марксистсько-ленінського вчення і кризою філософської думки. А суть комуністичної теорії, викладеної Марксом у «Маніфесті Комуністичної партії», головним положенням якої є «знищення приватної власності», була витлумачена в першій половині двадцятого столiття схоластично і реалізована на практиці примітивно.
Другий же автор вважає Маркса непричетним до російського комунізму і революції, ідеї якого були сильно модифіковані, бо в канонічному вигляді вони не здатні були адекватно відповідати ні реальним умовам розвитку соціальних і економічних відносин у Росії, ні специфіці російської суспільної психології. О. Карпець дійшов до того, що Ленін у нього не є марксистом, а саме поняття «марксизм-ленінізм» — абсурдне.
Якби марксизм дійсно не був замішаний у продукуванні комуністичної революції в Росії та встановленні тоталітарного режиму, то тоді резонно було б поставити питання про зарахування Маркса до лику святих. Насправді ж припущення це невірне. Про це говорить тотожна спадкоємність ключових принципів марксизму і в ідеології, і в реалізованій програмі більшовиків: заперечення гуманізму людини в ім’я колективу, насильницьке повалення буржуазного ладу, встановлення нового ладу за допомогою диктатури пролетаріату. Зупинімося коротко на кожному з них.
Вищезазначені автори вважають, що марксизм за своєю сутністю є гуманістичним ученням. Але в цьому вони глибоко помиляються. Марксизм кореспондується з гуманністю лише на рівні визначення мети — створення суспільства без експлуатації. Але на рівні способу її втілення, практичної реалізації марксизм є антигуманним вченням. Російський філософ Микола Бердяєв глибоко досліджував історію гуманізму і, зокрема, гуманізм Маркса. У праці «Значення історії» він описав цей феномен гранично чітко.
В образі К. Маркса з особливою гостротою переживається кінець ренесансу і криза гуманізму. В особистості К. Маркса відбувається колективістичний саморозклад гуманізму. К. Маркс не може втриматися на одному лише людському, на ствердженні людини, людської індивідуальності. І він переходить до нелюдського, до надлюдського. К. Маркс заперечує самоцінність людської індивідуальності та особистості, він заперечує вчення про людську душу та її безперечне значення. Для нього людина є лише знаряддям для явища нелюдських і надлюдських начал, в ім’я яких він також оголосив війну гуманістичній моралі: він проповідує жорстокість до людини і до ближнього в ім’я створення царства колективізму. Явище Маркса є спосіб переродження гуманізму на антигуманізм, форма самовинищення людини. У нього вимальовуються неясні, але страшні риси нелюдського колективу, в ім’я якого заперечується людина. Людина визнається засобом і знаряддям для появи нелюдського колективу, в якому має загинути лик людський, людський образ має бути підпорядкований новому колективному цілому, який поширює на все і вся свої страшні щупальці та заперечує самоцінність всього чисто людського, всіх чисто людських рис. Для Маркса заповіти гуманістичної моралі втрачають будь- яку цінність. Все старе буржуазне царство, в якому було проголошено права людини, підлягає загибелі, воно розкладеться, і на місці його виникне нове, не гуманістичне, не людське, в якому буде своя нова, надлюдська, негуманістична мораль і культура, зі своїми новими, нелюдськими «наукою» і «мистецтвом» — це й буде нове явище страшного «колективу». У Маркса межа гуманізму розкрилася в масових низах. Проникнення в те, що приніс К. Маркс, який наклав страшну печатку в ХХ століттi на життя людства і на Заході, і в нас, дуже багато має розкрити в самій внутрішній істоті процесу переродження гуманізму.
Однієї з найбільш важливих сфер суспільства, в якій особливо чітко виявляється гуманізм чи антигуманізм всякої ідеології, є національна. Положення марксизму про пріоритет класових інтересів, про те, що деякі нації потрібно віднести до неісторичних, приречених на зникнення (до них, зокрема, віднесено і українську націю) безперечно, також за своєю сутністю є антигуманними, нелюдськими, несправедливими. Однак ці ідеї, очевидно, послужили більшовикам-ленінцям підвалиною для продовження курсу імперської Росії на підкорення України Росією, на практичну ліквідацію української національності (шляхом русифікації, боротьби з українською культурою, фізичного винищення українців і под.).
На жаль, багато хто з сьогоднішніх комуністів України не бажає усвідомити корінних вад національної політики своєї партії в радянський період, займає за своєю суттю антинародну, антиукраїнську позицію, що особливо підриває їхній авторитет у суспільстві.
Більшовики засвоїли заповіт Маркса: необхідно знищити право, гуманістичну мораль і культуру буржуазного суспільства і замінити їх на пролетарське право, мораль і культуру. Вони не могли не бути антигуманними, оскільки повинні були підкорятися колективу, право управління яким узурпували комуністична партійна верхівка та бюрократія. Історія радянського періоду містить нескінченне число драматичних і трагічних людських доль, які потрапили в жорна «колективу» — державної машини і партії, яка нею управляла. Пригадаймо, як «ламали» представників літератури, мистецтва, науки, церкви etc. Таких, як письменник Горький, режисер Ейзенштейн, вчений Вавилов, патріарх Тихон. В Україні — Скрипник, Довженко, Параджанов та і багато інших.
Таким чином, антигуманізм марксизму, який виражається в неприйнятті принципу особистості як вищої цінності, є одним із найважливіших інгредієнтів ідеології більшовиків. І в цьому вони були істинними марксистами.
Тепер про принцип насильницького повалення буржуазного ладу в марксизмі. У заключному розділі «Маніфесту» прямо говориться про те, що комуністи всюди підтримують всякий революційний рух, спрямований проти існуючого суспільного і політичного устрою. Вони відкрито заявляють, що їхньою мети можна досягнути лише шляхом насильницького(!) повалення всього існуючого суспільного устрою. Цей марксистський принцип Ленін і більшовики без будь-яких змін використали як стратегічну установку й успішно його реалізовували в російській революції за сприятливих умов, що склалися. Хіба в цьому Ленін і більшовики не були чистими марксистами?
Про диктатуру пролетаріату в марксизмі. М. Бердяєв писав, що месіанську ідею, яка була поширена на єврейський народ, як обраний народ Божий. К. Маркс переносить її на клас, на пролетаріат, покликаний звільнити і врятувати світ. Всі риси богообраності, всі риси месіанські переносяться на цей клас. Маркс відкриває, що класова боротьба обов’язково веде до диктатури пролетаріату.
З «Маніфесту» ясно, що пролетаріат використовує своє політичне панування для того, щоб вирвати в буржуазії крок за кроком весь капітал (за допомогою деспотичного втручання в право власності — знищення приватної власності — і в буржуазні виробничі відносини), централізувати всі знаряддя виробництва в руках держави, тобто пролетаріату, організованого як пануючий клас. К. Маркс показав, що завдання пролетарської революції полягає в тому, щоб розбити, зламати стару державну машину. Як державу перехідного періоду він бачив не парламентську республіку, а політичну організацію типу Паризької Комуни — як форми диктатури пролетаріату.
Досить звернутися до програми-максимум РСДРП, щоб пересвідчитися в повній ідентичності завдань, поставлених Леніним перед російським пролетаріатом, і завдань пролетаріату, сформульованих у теорії марксизму. Знайдено було й політичну форму держави — ради. Таким чином, і щодо цього Ленін і більшовики були послідовними марксистами.
Обґрунтувавши можливість здійснення пролетарської революції в окремій, з недостатньо розвинутим капіталізмом, країні Ленін дещо відійшов від концепції марксизму. Він ніколи не був догматиком. Приклад цього — запровадження держкапіталізму через неп. У ньому жив великий прагматик. Але від основних системних принципів марксизму він ніколи не відмовлявся. І тому немає ніякої натяжки в твердженні, що завоювання влади більшовиками сталося за сценарієм, написаним Марксом і Енгельсом.
Найслабшою ланкою і в марксизмі, і в ідеології більшовиків виявилася теорія диктатури пролетаріату. У «Маніфесті» сказано, що в комуністів немає ніяких інтересів, окремих від інтересів усього пролетаріату загалом. Але таке можливе лише за умов парламентської демократії, в конкурентній боротьбі з іншими партіями. У реальних же умовах радянської Росії при однопартійній політичній системі ефективного механізму для встановлення сумісності інтересів між робітничим класом і його передовою частиною — комуністичною партією — не виявилося. У будівництві нового ладу функції в них виявилися різними: у партії — керівнi, у робітничого класу — виконавчі. Відмінність функцій породила і різне ставлення до націоналізованої (державної) власності на засоби виробництва. Отже, й інтереси, і цілі, і можливості у них ніяк не могли збігатися. Організація народного господарства за Марксом і Енгельсом на основі вільних асоціацій виробників не відбулася. Більшовицька партія відкинула гасло «фабрики і заводи — робітникам», яке було надзвичайно важливим для неї під час революції. Диктатура пролетаріату конвертувалася на диктатуру партії.
Також не розробленим було питання відносин як між керівними і рядовими членами партії, так і між партією та державою. Більшовикам після взяття влади довелося по ходу становлення нового ладу будувати політичну структуру суспільства і створювати цю систему взаємовідносин. У партії було встановлено принцип демократичного централізму, який у реальності діяв як жорсткий авторитарний режим. Система державної влади — ради — потрапила під абсолютний контроль партії. Така політична система стала основою комуністичного тоталітарного режиму. Ахіллесовою п’ятою цієї системи став монопольний статус комуністичної партії. Це й погубило режим у кінцевому результаті.
Після понад 80 років з дня смерті Леніна легко говорити про догматичний і схоластичний підхід більшовиків до вчення Маркса при будівництві нової Росії. Перебуваючи в унікальній історичній ситуації, коли перший етап революції — завоювання влади — було блискуче завершено завдяки слідуванню марксистській концепції, більшовикам на наступному етапі — етапі затвердження нового ладу, важко було і психологічно, і політично відмовитися від подальшого користування її канонами. Високий авторитет учення служив партії як могутній ідеологічний засіб при впливі на маси. Тому недивно, що після смерті Леніна вибір більшовиками було остаточно зроблено на користь тоталітарної системи, в культивуванні якої догмати марксизму і стереотипи, набуті в революційний період, зіграли визначальну роль. При цьому iз вчення Маркса і Енгельса вихолощувалися або зазнавали ревізії важливі його положення. Наприклад, про «засинання» держави диктатури пролетаріату. Нова марксистсько- ленінська теорія з’явилася як сурогат марксистського вчення. Вона стала ідеологією комуністичної тоталітарної системи.
Як ідея надлюдини Ф. Ніцше послужила передвісником виникнення Гітлера та фашизму, так й ідея Маркса про місію пролетаріату стала прологом появи Леніна, російської революції, Сталіна і тоталітарного режиму.
Відзначаючи найбільш принципові вади марксистсько-ленінської ідеології не можна не констатувати, що багато з її положеннь базується на реальних суперечностях капіталістичного ладу. Трансформація суспільно-політичної системи в державах, які утворилися на пострадянському просторі, показує, що з усуненням деяких старих проблем у них виникають нові. Ці проблеми пов’язанi з появою таких соціальних груп, як «нові українці», з надмірним розшаруванням суспільства на «багатих» і «бідних». В Україні не вирішується належно й національне питання. Потрібно визнати, що українська нація залишається найбільш пригнобленою на своїй землі. Є проблеми і щодо врахування інтересів деяких національних меншин, які населяють Україну. Всі ці та деякі інші суспільні суперечності, безперечно, створюють ґрунт для активної діяльності лівих партій і рухів. Правильне врахування цих суперечностей, вибір цивілізованих шляхів їх вирішення створює лівим силам потенційну можливість посилення їхнiх позицій у суспільній свідомості та владі. Однак як для лівого руху, та й для всього суспільства великою небезпекою є прагнення витіснити досвід минулого із загальної свідомості, так само як і спроби ідеалізувати цей досвід. Без розуміння і опису всіх закономірностей і аспектів тоталітарного режиму неможливо будувати здорове демократичне суспільство.
професор, академік Української Академії політичних наук
Деякі міфи й геніальні помилки
Напевно, В. Барановський мав на увазі статтю «Крах великої ідеї, або Анатомія російського комунізму та революції» (газета «Дзеркало тижня», № 2, 2004 р.), у якій автор цих рядків зробив спробу нетривіального трактування марксизму й більшовизму. Метою цієї статті була, зокрема, сучасна інтерпретація спадку геніального Карла Маркса з усіма його сильними й слабкими сторонами.
Це в нас крайнощі: на зміну демагогії більшовиків прийшло безпардонне ставлення до Маркса. А на «буржуйському» Заході саме (нео)марксистські школи є наразі найбільш поширеними й плідними. Вельми тішить твердження В. Барановського про те, що Маркс наклав «страшне тавро на життя людства й на Заході, й на Сході»: на Заході найбільшими політекономами вважаються Сміт, Маркс і Кейнс, а мислителями, які сформували нинішній «інтелектуальний ландшафт», — Маркс, Ніцше й Фрейд. Здивував розхожий штамп про Ніцше як передвісника фашизму. Не вдаючись у подробиці, зауважимо, що нацизм і фашизм — це оскаженілий міщанський натовп, а Ніцше — це релігійне заперечення міщанства; йому ж належать слова: «Патріотизм — останній довід негідників»...
Підхід професора В. Барановського оригінальністю не вирізняється і являє собою догмати «марксизму-ленінізму зі знаком мінус»: раніше треба було захоплюватися ідеями Маркса про диктатуру пролетаріату й насильницьке повалення буржуазного ладу, а тепер стало модно ці тези піддавати анафемі — от і вся «парадигма» опонента. Щодо того, що більшовизм далеко відстоїть від марксизму, а поняття «марксизм-ленінізм» є абсурдом, то ця думка аж ніяк не нашого часу — її так чи інакше висловлювали Георгій Плеханов, Микола Бердяєв, Роза Люксембург, Еріх Фромм, Герберт Маркузе й багато інших. З цим змушений погодитися й В. Барановський: в кінці статті він суперечить тому, що говорив на початку, заявляючи, що більшовики вихолостили й ревізували ідеї Маркса й Енгельса, перетворивши «марксизм-ленінізм» на сурогат марксизму.
Дотримуючись розхожих штампів, В. Барановський стверджує, що ідеї Маркса, втілені більшовиками, спричинили тоталітарні кошмари ХХ ст. Опонент виходить з поширеного міфу про те, що рушієм соціуму є свідомість та ідеї людей, який частково є слушним, але для ХХI ст. — примітивний. Реально рушієм суспільства є психіка як суперечлива єдність свідомого й несвідомого при безперервному енерго-інформаційному обміні між ними й домінуванні несвідомого. Ідеї та теорії зазвичай слугують поверховою раціоналізацією більш глибоких несвідомих імпульсів і реалізовуються лише в тому вигляді, в якому відповідають домінуючій психології суспільства, а тому не так уже й важливо, що написано в «Маніфесті компартії», програмі РСДРП або «Протоколах сіонських мудреців». Психологія маси може бути творчою, але частіше має пристосовницький, авторитарний і руйнівний характер (Фромм). У цьому причина того, що всі великі ідеї були перекручені, включаючи християнство або комунізм, який, до речі, не Маркс вигадав. Звинувачувати Маркса в сталінізмі й Голодоморі несерйозно, а Сталін не скоїв би своїх злочинів, якби не було мільйонів виконавців, бо, повторимося, соціумом править, насамперед, психологія натовпу й лише потім ідеї та вожді. Більшовизм же є продуктом російської тоталітарної революційності, яка виросла з авторитарної, релігійної й люмпенської психології натовпу й лише наприкінці ХIХ ст. поверхово сприйняла марксизм. У цьому й полягає головна ідея книжки М. Бердяєва «Джерела і сенс російського комунізму», яку опонент ігнорує, хоча багато посилається на Бердяєва.
Посилатися на суперечливого Бердяєва слід обережно, а В. Барановський робить це однобоко. Слушно говорячи про релігійні корені (парадокс, але його можна пояснити глибинною психологією!) матеріалістичного марксизму, Бердяєв пише, що Маркс переніс на пролетаріат месіанство євреїв як обраного Богом народу, але тут-таки говорить про нібито російське походження ідеї пролетарського месіанства, яку «підкинув» Марксу бунтар-анархіст Михайло Бакунін, що схоже на правду, бо ця «російська за духом» ідея суперечить західному раціоналізму й скептицизму Маркса.
Екстремізм Маркса й Енгельса має різні причини. На час створення «Маніфесту» (1848 р.) вони були «молодими й гарячкуватими» — Марксу було ледве 30, а Енгельсу — 28 років. Важливий соціально-історичний момент: жорстока експлуатація найманої праці, пролетаризація незаможних класів, сплеск класової боротьби. Особливе значення мала революція 1848 р.: хоча вона вважається «буржуазно-демократичною», але, наприклад, у Франції була багато в чому пролетарською, відбувалася під гаслами соціалізму й була придушена військовою диктатурою буржуазії й консерваторів. У відповідь Маркс цілком логічно говорить про диктатуру пролетаріату для придушення буржуазії.
Диктатура пролетаріату та її роль — це дійсно слабке місце марксизму, але не в тому сенсі, як пише В. Барановський. Після революції 1848 р. О. Герцен зазначав: по-перше, «міщанство — ідеал, якого прагне, підіймається Європа... Працівник усіх країн — майбутній міщанин... Будь пролетар багатшим, він і не подумав би про комунізм»; по-друге, пролетарі не здатні відстоювати й формулювати свої інтереси, грабують і палять усе підряд, а «розгнуздання поганих пристрастей» веде до кривавого психозу, реакції, деградації. Герцен був першим революційним мислителем, який поставив питання про погані сторони революції: революція — це хаос й випадіння суспільства з нормального розвитку, це зазвичай не прогрес, а регрес з невідомим результатом; повстання морально незрілої маси може викликати соціальні кошмари. Маркс цього так і не зрозумів, але Енгельс перед смертю змушений був погодитися з таким поглядом, а ХХ ст. довело правоту Герцена.
Маркс, дійсно, вважав українців «неісторичною», зникаючою нацією, про що часто й істерично кричать деякі наші публіцисти, вириваючи думку Маркса зі складного контексту. Маркс помилково не визнавав самостійною національну боротьбу, підпорядковуючи її класовій. Національні рухи в Європі він розділяв на «революційні» й «контрреволюційні», що сприяють або заважають боротьбі з реакцією. А «контрою» Маркс і Енгельс вважали не всіх українців, а українців Галичини й Закарпаття (русинів): у революції 1848 р. вони підтримали Австрійську монархію, яка вимушено надала їм деякі політичні свободи, а селян звільнила від панщини; «контрреволюційні» русини виступили проти «революційного» польського й угорського пана, який боровся з монархією, але гнобив українців; Маркс же за всієї своєї геніальності не зрозумів складних національних стосунків на околицях Австрії. Що стосується більшовиків, то, придушуючи й знищуючи українську націю, вони керувалися економічними мотивами (хліб, вугілля, метал) і глибоко вкоріненими традиціями російського шовінізму й імперіалізму, а не туманними ідеями про «реакційних українців» Маркса й Енгельса, які, до речі, найбільш реакційною нацією вважали саме росіян.
Але абсолютно антинауковою є розхожа байка про те, як Ленін з більшовиками влаштували революцію за інструкціями, які Маркс написав у тиші кабінетів і бібліотек! Революція — це рух величезних мас людей, ніякі партії й вожді не здатні її влаштувати. Революція спалахнула в лютому 1917 р., коли більшовики й інші партії ні на що особливо не впливали. За Бердяєвим, у Росії були лише дві сили — кондове самодержавство й такий самий народ. Сам Ленін справедливо казав, що для революції потрібні «об’єктивні й суб’єктивні передумови», загострення соціальних протиріч, хаосу, убогості.
Не було ніяких «двох революцій» — буржуазно-демократичної й соціалістичної! Була єдина Російська революція: розпочавшись у лютому 1917 р. і пройшовши низку етапів, вона закінчилася в 1930-х рр. антисоціалістичною контрреволюцією, крайньою формою держкапіталізму й сталінським фашизмом! Ленін здійснив переворот на хвилі революції й підібрав владу, що валялася під ногами.
Не відповідає дійсності думка опонента про те, що Ленін дотримувався марксизму з невеликими відхиленнями. Маркс говорив про робітничу революцію. У Росії робітничий клас був дуже нечисленним. Ленін заговорив про «робітничо-селянську» революцію. Російська революція була пролетарською, але головною рушійною силою були селяни — дрібні власники, пролетаризовані війною й хаосом. Гасло Леніна про «перехід буржуазної революції в соціалістичну» — це суто російська ідея, що походить від Белінського, Чернишевського й інших. Тут же доречно згадати думки Леніна про те, що революційна маса не знатиме, що робити, й тому їй знадобиться «керівний і спрямовуючий авангард». Усе це в корені суперечить Марксу, але набагато ближче до реалій Росії, й на цьому робив наголос Бердяєв. Дивує заява В. Барановського про «запровадження держкапіталізму через НЕП»: НЕП — це вимушений відхід Леніна від держкапіталізму, а Сталін знищив НЕП і повернув тотальний держкапіталізм. Радянський держкапіталізм у корені суперечить Марксу, в якого соціалізм — це «асоціація виробників».
Маркс нічого конкретного про форми комунізму не сказав, з нього можна зробити анархічні висновки, що заперечують державу зовсім. Ленін відкидає Маркса. У Леніна диктатура пролетаріату, а реально бюрократія, означає владу сильнішу й деспотичнішу, ніж у буржуазних державах. Держава — організація класового панування, вона відімре й заміниться на самоорганізацію лише із зникненням класів, коли це буде — ніхто не знає, а Радянська Росія оточена ворогами й загрузла в анархії. За Леніним, треба пройти через залізну диктатуру щодо буржуазії та робітничо-селянських мас; коли вони привчаться дотримуватися елементарних умов, диктатура закінчиться. Підпорядкувати масу самою лише силою неможливо. Потрібні скріпляючі символи, релігія. Перекручений марксизм для цього виявився придатним. Більшовики перекрутили суть марксизму: з вчення про перемогу людини над гноблячими силами комунізм став системою закріпачення й придушення. Замість безкласового суспільства без експлуатації виник привілейований клас бюрократії, а держкапіталізм експлуатував не менше приватного.
Міркування В. Барановського про «антигуманізм» Маркса свідчать про те, що найголовнішого в Марксі він не зрозумів! Гуманізм Маркса полягає аж ніяк не тільки в мріях про суспільство без експлуатації, а буржуазні права, мораль і культура — це далеко не тільки гуманізм. Думки Маркса про «товарно-грошовий фетишизм», «відчуження» й «ілюзії свідомості» в ХХI ст. стали ще актуальнішими. «Цивілізації» потрібен шизоїдний відчужений конформіст. Ринок з економічної категорії перетворився на психологічну: людина бачить себе лише продавцем або покупцем. Маркс показує патологію нормального середньостатистичного індивіда, який втрачає людську суть, перестає бути людиною як такою. За Марксом, соціум формує в людині «сутнісні сили» (пристрасті), що суперечать суті людини. Це ні що інше, як «розкол свідомості», тобто «шизофренія», на яку хворе все суспільство, а дегуманізація — це плата за цивілізацію. Виникає й така думка: товарно-грошові відносини й держава не є єдино можливим і правильним шляхом, цивілізація йде «не туди», а куди слід іти — ніхто не знає!
Ренесанс був культурою олігархії — багатих клерикалів, аристократів і магнатів, яким звільнення від догм релігії давало впевненість, владу, силу, блиск, а реформація була ідеологією бідноти й низів середнього класу. (Див. хрестоматійну книжку Е. Фромма «Втеча від свободи»). Говорити про гуманізм ренесансу, як це робить В. Барановський, — несерйозно. Несерйозно, не зрозумівши до пуття Бердяєва, який також не все зрозумів у Маркса, говорити про «розкладання гуманізму в колективізмі Маркса». Немає в Маркса ніякого «колективізму»! Всупереч штампам про «індивідуалізм» і «цінність особистості» буржуазне «суспільство споживання» набагато більш стадне, ніж радянська «комуналка», тільки на маніпулятивній, нерепресивній основі.
Гуманізм у нинішньому значенні сходить до просвіти. Головний догмат гуманізму такий: людина — найвища цінність і міра всіх речей. Адже життя людини має сенс, якщо є позаособистісні цінності, важливіші, ніж «сексуально- побутові» проблеми приватного життя. Спеціально для В. Барановського зауважимо, що Бердяєв не відстоював, а жорстоко критикував гуманізм: людина не може жити без Істини, Сенсу й Бога, інакше залишається міщансько- соціальний устрій безглуздого існування в коротку миттєвість земного життя. За Бердяєвим, ідея комунізму з’явилася тому, що християнство своєї ролі не виконало; за Фроммом, комунізм — це світська нетеїстична релігія про визволення й Царство Боже. Ідеал комунізму перекрутили, передусім так звані комуністи, але ж ідеал в цьому не винен!..
Відкидаючи свої ж суперечливі міркування про «антигуманізм» Маркса, М. Бердяєв дає геніальне трактування екзистенційної суті марксизму: «Марксизм є не лише вченням... про цілковиту залежність людини від економіки, марксизм є також вченням про визволення,.. про грядуще досконале суспільство, в якому людина вже не залежатиме від економіки, про силу й перемогу людини над ірраціональними силами природи й суспільства». Тут — «душа» марксизму, а не в економічному детермінізмі й класовій боротьбі!
Маркс бачив «порятунок» людства в тому, що, отримавши нормальний рівень життя, воно підніметься вище «соціально-економічного болота» й реалізує своє вище призначення в нескінченному пізнанні й розумному перетворенні світу! Але хід розвитку сучасної цивілізації свідчить, що він, схоже, й тут помилився...
