Сучасний глядач ІІІ тисячоліття, який уважно розглядає парадні (так само як і «домашні», приватні) портрети знаменитої російської імператриці, «Семіраміди Півночі», «Втілення людяної мудрості на троні» (це — компліменти Вольтера, а точніше, добре розрахований дипломатичний захват завершеного прагматика, який дуже рідко обманювався в людях), мимоволі затримує погляд на обличчі Катерини ІІ. Що може він побачити на цих картинах або малюнках більш ніж двохсотлітньої давнини? Риси, які видають «владну вдачу, розпещену незмінним щастям» (так написав про монархиню, яка довгих 34 роки управляла величезною імперією, її «друг по листуванню» й давній сердечний знайомий барон Грімм), які видають характер потайливої, холодної й дуже гнучкої особи, здатної швидко, зважаючи на ситуацією, міняти десятки найрізноманітніших масок — і хтозна, яка саме з них справжня?
Посол Франції при катерининському дворі у 70—80-х роках ХVIII століття граф Сегюр (ми ще неодноразово посилатимемося на нього) назвав модель правління, зміцнену й «стабілізовану» імператрицею, «системою освіченого рабства» (це точніше, ніж термін «освічений абсолютизм», що не зовсім вірно передає суть справи: за «блискучим» монархічним фасадом не можна оминути увагою працю десятків мільйонів кріпосних рабів, на яких, власне, і тримався імперський режим). Але оскільки рабство було «освіченим» і оскільки справа відбувалася не в страшну добу Івана Грозного й не в буремні роки правління Петра, то доводилося регулярно вдаватися до безсоромної соціальної демагогії, демонструвати дива аморалізму й неправди. Катерина, яка чудово знала, що кріпаки, з яких на 80% складалося населення підвладної їй імперії, не мали не лише ніяких громадянських прав (про ці права дуже любили говорити й писати ті ідеологи «доби Просвітництва», ученицею яких охоче проголошувала себе цариця), але й саме життя їх, не кажучи про убоге майно, не були щонайменшим чином захищені — проте, без найменших коливань або докорів сумління, писала буквально таке: «Негідники оплакують жалюгідну долю селянського стану, хоча й те незаперечно, що краще долі наших селян у гарного поміщика (! — І. С.) немає в усьому Всесвіті». А видатний російський історик Василь Ключевський відзначив у своїх записниках: «За Катерини II пазурі уряду залишилися тими самими вовчими пазурами, але вони стали гладити по народній шкірі тильною стороною, і добродушний народ подумав, що його гладить чадолюбива мати».
Дуже боляче відчули на собі «правоту» слів імператриці про завидну долю «наших» селян вільні українці-хлібороби, нащадки колись непокірливих козаків і самих учорашніх козаків, волею Катерини (тут слід особливо відзначити її указ, виданий у травні 1783 року) перетворені на кріпаків. Таких було багато мільйонів — серед них обидва діди майбутнього «гетьмана слова» Тараса Шевченка. Якби вони прочитали слова Катерини («Тартюфа в спідниці й короні», за визначенням Пушкіна) з її листа Вольтеру: «У Росії податі настільки помірні, що немає в нас жодного селянина, який би, коли б йому не спало на думку, не їв курки, а в інших Провінціях з певного часу стали віддавати перевагу перед курками індичкам», — напевно сказали б: «Бреше й Бога не боїться, ворожа Бабо!» (зауважимо, що й тоді, у ХVIII столітті, була внутрішня, непереборна схильність пускати «димову завісу» неправди навколо «податей» — податків, але це вже інша, складна тема). Головне ж в іншому: зовсім невипадково Шевченко все життя писав про Катерину II із ще більшою, мабуть, ненавистю, ніж про Петра — «ката» (втім, малюючи обох, він виразів не добирав):
Це той Перший, що розпинав
Нашу Україну.
А Вторая доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Катерина «накралася» (риса, яка добре пам’ятна її сучасникам, але мимоволі вислизає від уваги нащадків). Але навіть не це головне. Саме останні десятиліття ХVIII століття, період правління цієї імператриці, — це саме доба стратегічної капітуляції української еліти, тодішньої української козацько-старшинської та шляхетської верхівки, перед імперською, катерининською владою. Прямо кажучи, Катерина просто купила цих людей, які забули про відповідальність, про обов’язок перед рідною землею й своїм народом, — купила кого величезними земельними угіддями, тисячами, сотнями тисяч кріпаків, розданих в особливо величезній кількості після видання «Жалуваної грамоти дворянству» 1785 року, котра передбачала, зокрема, зрівнювання у правах малоросійського дворянства із дворянством загальноімперським, а кого — майстерно поставленою демагогією про «принадність» і «обов’язок» боротися за створення «спільної» великої держави, яка нібито буде «своєю» і для українців (колишніх?!). Роки правління Катерини (1762—1796) завдали, в результаті, важкого удару самій ідеї української державності; імператриця могла констатувати правоту слів прусського короля Фрідріха II: «Вигода взяла набагато більше фортець, ніж гармати». Складається враження, що й зараз політичні спадкоємці Катерини у Кремлі прагнуть «плідно» використати її досвід...
Государиня дуже любила похизуватися ліберальною фразою (поки потрясіння Пугачовщини та Великої Французької революції не вселили їй одну просту думку: не реформи потрібні, а потрібно насамперед зміцнити й стабілізувати владу, свою й усього дворянського стану). У відомому Наказі 1767 року, адресованому делегатам від різних станів імперії (крім кріпаків!), є такі «вільнодумні» рядки (цілком у дусі Вольтера): «Підлесники й ласкателі... в усі дні всім земним власникам говорять, що народи їхні для них створені. Однак же ми думаємо й за славу собі ставимо сказати, що ми, навпаки, створені для нашого народу». А ось іще фрагмент із записних книжок Катерини II (це все писалося нею винятково для себе): «Якщо кріпака не можна визнати персоною, отже, він не людина; але тоді волійте його худобою визнавати, що до чималої слави й людинолюбства від усього світу нам приписано буде. Усе, що випливає про раба, є наслідок цього богоугодного положення й влаштовано для худобини, скотиною й роблене».
Такими були слова. А ось реальність. У 1763 році селянам — під страхом заслання до Сибіру — було категорично заборонено скаржитися на «хазяїв». Ще в 1760 році Сенат засудив до заслання поміщика, який забив селянина до смерті; у 1764 році за такий самий злочин призначено лише церковне покаяння. Зберігся цікавий документ — список покарань, яким піддавали в 60-ті роки ХVIII століття кріпаків графа Петра Румянцева (до речі, намісника Катерини II в Україні). Неможливо байдуже читати ці рядки. Покоївку, яка увійшла до спальні панів, коли вони ще спали, і розбудила їх, висікли за це «нещадно» й засудили до позбавлення імені: усі повинні називати її ганебним прізвиськом під страхом п’яти тисяч (саме стільки — це не помилка) ударів різками. У маєтках Румянцева застосовувалося своєрідне «положення про покарання», де, зокрема, сказано таке: «Надалі коли хто з людей наших висічеться батогами на дрівнях і дано буде сто ударів і різками дано буде сто ударів або більше, таким більше одного тижня лежати не давати, а хто поверх того перележить більше, за ті дні не давати їм усього хліба, столового запасу його». У щоденниках Дідро (він побував у Петербурзі на запрошення імператриці у 1773 році) є розповідь про те, як він, розмовляючи одного разу з Катериною, із бридливістю говорив їй про «неохайність» мужиків, яких йому довелося бачити на околицях столиці; государиня, «Північна Семіраміда», відповіла йому на це: «До чого вони будуть піклуватися про тіло, що належить не їм?»
У «Санкт-Петербурзьких відомостях» за 1796 рік (рік смерті Катерини) поруч із пропозицією купити голштинського жеребця читаємо такі рядки: «Продається за надмірністю (адреса) літніх років дівка, яка вміє мити, шити, прасувати й страву готувати». Або: «Продається за доступною ціною сім’я людей: чоловік — майстерний кравець, дружина — куховарка; при них донька 15 років, гарна швачка, і двоє дітей, 8 і 3 років...».
Але що було важливо для Катерини ІІ, то це впливати на суспільну думку «освічених» країн, у першу чергу Західної Європи, у напрямку, вигідному для себе. Найбільш проникливі європейці, аналізуючи суть катерининського режиму, були далекі від будь-яких ілюзій. Так, уже згаданий дипломат граф Сегюр писав із Петербурга у 1787 році: «У цій країні засновують надто багато за раз, і безлад, пов’язаний із поспішністю виконання, вбиває більшу частину починань. Водночас хочуть утворити третій стан (щось підозріло нагадує нинішній «середній клас». — І. С.), розвинути іноземну торгівлю, відкрити всілякі фабрики, розширити землеробство, випустити нові асигнації, підняти ціну паперів, заснувати міста, заселити пустелі, покрити Чорне море новим флотом, завоювати сусідню країну, поневолити іншу та поширити свій вплив по всій Європі. Без сумніву, це означає здійснювати надто багато». І все ж таки петербурзькому уряду вдалося досить успішно маніпулювати свідомістю європейців, створивши (Вольтер, Дідро та інші знаменитості активно цьому сприяли) фальшивий образ «освіченого» режиму. Як це було зроблено?
Уже наступного дня після того, як колишня німецька князівна стала імператрицею, вона запитала французького посла в Росії барона де Бретер: чи не знає він особисто Вольтера й чи не може він «висвітлити» Вольтеру подробиці нещодавнього, щасливого для неї, перевороту? Вольтера не настільки вже важко було переконати: і раніше, у 40-ті та 50-ті роки, уславлений філософ писав (як стверджував д’Аламбер, який добре його знав, аж ніяк не безкорисливо, а за щорічну плату в кілька десятків тисяч ліврів) перейняті «співчуттям» до Росії такі вчені праці, як «Історія Петра I» та «Історія Карла II». При цьому у приватному листі від 30 червня 1760 року Вольтер висловив таку думку про Росію: «Звичаї там такі ж важкі, як і клімат; заздрість до чужоземців — величезна, деспотизм — безмежний, суспільство — нікчемне».
Зусилля дипломатії, фінансовий «точковий» вплив на «потрібних» людей, наполеглива багаторічна пропагандистська кампанія — все це робило свою справу. Щоб залучити на свій бік думку французьких енциклопедистів, Катерина II купила за 15 тисяч ліврів бібліотеку Дідро, призначивши одночасно того ж Дідро хазяїном цієї бібліотеки з виплатою йому 1000 ліврів щорічно. Цього було цілком достатньо, щоб справити найкраще враження у Франції. Вольтер заявив, що Катерина стала «істинною благодійницею Європи»; барон Грімм написав цариці: «Всі ті, хто любить літературу й мислить, незалежно від місця їх проживання в Європі, вважають себе Вашими підданими». А коли ліберальний «Наказ» Катерини був поширений у Франції значним накладом — захоплення, здавалося, не було меж. Відомий у ті часи письменник і публіцист Мерсьє заявив: «Окови, які обтяжували хлібороба, розірвані: він підняв голову і з радістю побачив себе рівним серед людей». Якби це було правдою!..
До останніх місяців життя і Вольтер, і Дідро (парадокс історії в тому, що обидва чимало сприяли Великій Французькій революції, яка так розлютила Катерину) лестили імператриці. У момент підготовки першого хижацького поділу Польщі 1772 року (у чому государиня взяла активну участь) Вольтер писав: «Зводять наклеп на російську імператрицю, кажучи, що вона хоче захопити кілька провінцій цієї республіки. Вона заприсяглася, що не хоче щонайменшого клаптика цієї землі й усе, що вона робить — це лише для того, щоб відстояти принципи віротерпимості». Таким самим було ставлення Вольтера до Росії й у роки першої російсько-турецької війни (1768—1774 рр.). Катерину він іменував «північною зіркою», а султана Мустафу — «свинею півмісяця». При цьому, як бачимо, природу російської влади Вольтер розумів цілком тверезо. Але — міркування взаємної прагматичної вигоди, комфорт, пріоритет особистих інтересів... Ніхто не збирається заперечувати значення всіх цих чудових людей в інтелектуальній історії Європи. Але ж це були смертні люди, яким ніщо людське не чуже!
Ані «освіченість», ані ліберальні фрази не заважали режиму Катерини продовжувати стару московську самодержавну традицію — бути поліцейським і репресивним. На всю Росію наводив страх Степан Іванович Шешковський, який очолював Таємну канцелярію при цариці — орган політичного розшуку й розправи (офіційно монархиня цю установу скасувала в 1762 році...). Шешковський не мав ніяких законних повноважень, ніякої певної організації для своєї інквізиторської діяльності — але коли він «запрошував пообідати» (ніколи не заарештовував, тільки кликав на обід»), це звучало як вирок. Часто після цього люди зникали безвісти, інформація про їхню долю не надавалася. Розповідали жахи про крісло в кабінеті Шешковського: він саджав у нього гостя, після чого ручки крісла раптово замикалися, охоплювали жертву залізним кільцем, і крісло швидко опускалося в підвал — катівню, де вже чергували «вірні люди» Степана Івановича. Катерина була «доброю», вона не стала звільняти або усувати начальника Таємної канцелярії (непотрібний свідок!), як це, без сумніву, зробив би Сталін. Навпаки, Шешковський помер, зберігаючи весь свій вплив, у 1794 році й залишив спадкоємцям величезні статки...
