Річниця великої перемоги, що наближається, дає підстави знову пройти етапами великої дороги. Гірким літом 1941 р. день Перемоги здавався далеким і комусь навіть нездійсненним. Взимку 1944—1945 рр. його наближення вже було не лише бажаним, але й дуже близьким. Німеччина зазнавала поразок на всіх фронтах. Проте на війні легких доріг і легких перемог майже ніколи не буває. І зима переможного року це довела ще раз. Ворог йшов до поразки, але він був ще небезпечний, що й підтвердилося взимку 1944—1945 рр. на східному і західному фронтах, під Будапештом і в Арденнах. Останній крупний наступ вермахту проти наших союзників у Бельгії в грудні 1944 р. обріс безліччю міфів і легенд. Радянська пропаганда всіляко роздмухувала складне становище, в яке потрапили союзники, плутанину в їхньому тилу через дії німецьких диверсантів і вип’ячувала допомогу, нібито надану їм наступом Червоної Армії в Польщі. Дійсність була, як завжди, абсолютно іншою. За применшенням внеску союзників до спільної перемоги приховувалося бажання приховати складнощі на нашому фронті.
ПЛАН ОПЕРАЦІЇ
Літо 1944 р. було катастрофічним для німецької армії. У червні союзники здійснили грандіозну операцію висадки своїх військ у Нормандії на заході Франції. За два місяці не менш успішно було проведено допоміжну операцію з висадки в районі Марселя на півдні. І хоча домогтися повного розгрому німецьких військ у Франції і Бельгії не вдалося, проте наступ англо-американських військ розвивався вельми успішно. У серпні було визволено Париж, і союзники нестримно виходили на кордони Німеччини. В середині літа почалася операція Червоної Армії в Білорусі і західній частині України. На двох театрах військових дій Німеччина втратила в цілому понад 1 мільйон чоловік, її стратегічне становище різко погіршало, у вересні після виходу Фінляндії з війни, вона залишилася без союзників у Європі. У цій обстановці про німецьку перемогу не могло бути й мови. Єдине на що ще можна було в якійсь мірі сподіватися так це на зволікання бойових дій з неясною перспективою посилення розбіжностей між СРСР і його західними союзниками. Саме на це сподівався Гітлер. Для підкріплення своїх геополітичних надій він вирішив провести на заході велику наступальну операцію, аби розітнути фронт і завдати англо-американським військам рішучої поразки, роз’єднати їх північну і південну частини, захопити крупний порт Антверпен і скористатися великими запасами пального та іншого військового майна союзників.
З одного боку, це послабило б енергетичну кризу, з якою зіткнулася Німеччина після втрати нафтових родовищ у Румунії, зменшило б на певний період військовий тиск на західному фронті і забезпечило свободу у використанні резервів на сході. З іншого боку — крупний військовий наступ, на думку Гітлера, повинен був завершитися розгромом англійської армії в Бельгії та Голландії, чимось на зразок другого Дюнкерка. Це залишило б американців у Франції наодинці, і повинно було змусити політичне керівництво союзників вступити в сепаратні переговори з Німеччиною. Про це ще можна було міркувати навесні-влітку 1940 р., але не взимку 1944—45 рр. Гітлер вже давно втратив відчуття реальності. До того ж він і німецькі генерали недооцінили бойові якості американської армії. На їхню думку, вона не вміла воювати. Це дещо дивно. Адже до середини жовтня вермахт безперервно відступав, практично очистивши всю Францію, частину Бельгії і Нідерландів. Під ударами, в основному, американців.
У вересні Гітлер наказав німецькому командуванню розробити план великої наступальної операції на заході, яка отримала назву «Wacht am Rhein» — «Варта (вахта) на Рейні». Гітлер любив гучні назви і замінив звичайне слово Wache на поетичне Wacht. Наші американські союзники називали її інакше — «Buttle of the Bulge» (Битва за Виступ), а англійські — «Battle of Ardennes» (Битва в Арденнах). Американська назва відображає той факт, що німецькі війська наставали вузьким фронтом, і в розташуванні союзних військ утворився виступ. У нас частіше використовується назва «Операція Арденни».
Вже 3 листопада начальник штабу сухопутних військ вермахту Альфред Йодль доповів Гітлеру план операції. Був визначений і термін її початку — 25листопада. Проте командуючий Західним фронтом генерал-фельдмаршал Герд фон Рундштедт з цим не погодився. До призначеного терміну німецькі війська фізично не могли бути готові до наступу. Зосередити таку велику кількість військ (в операції передбачалася на першому етапі участь 27 дивізій, у тому числі 10 танкових), в настільки короткий час не було можливим, крім того, потрібно було почекати передих на сході, аби зняти звідти дві танкові армії. Війська, що залучаються до проведення операції, потребували відпочинку, поповнення особовим складом і матеріального забезпечення. До того ж було необхідно чекати відповідної погоди з низькою хмарністю, аби хоч на якийсь час позбавити союзників їх переваги в авіації. Гітлер квапився. У Саарі до наступу приготувалося крупне угруповання американських військ. Якщо вона встигне перейти в наступ, операцію в Арденнах здійснити буде неможливо. Задіяні в ній війська доведеться перекинути на південь. Після тривалих дебатів з Гітлером термін початку було перенесено на 12 грудня, але через погоду довелося чекати ще 4 дні.
Німецьке угруповання включало 2 армії і 10 корпусів. Всього в операції противник передбачав використовувати 30 дивізій, понад 1000 танків, 2,9 тисяч знарядь і мінометів, понад 1 тисяча літаків. На сьомий день операції планувалося вийти в район Антверпена і розрізати фронт англо-американців на дві ізольовані частини. Це бельгійське місто було вибране як мета наступу не лише через своє стратегічне становище. Це був третій у Європі порт, і через нього йшла велика частина постачання армій союзників. У вересні—жовтні їх наступ видихався через кризу постачання. Порти на узбережжі Нормандії Брест, Шербур і Нант було зруйновано противником, вони мали малу пропускну спроможність і були далеко від лінії фронту. Французькі залізниці не справлялися зі все зростаючими обсягами перевезень. Тому захоплення і безперебійне функціонування крупного порту було вкрай важливим для союзників, відповідно для німецької армії не менше важливим було їх такої переваги позбавити. До того ж від Арденн до Брюсселю і Антверпена було не так вже й далеко і здавалося, що танкові з’єднання на вістрі німецького наступу легко впораються зі своїм завданням, так само як їм це вдалося 1940 р. Як показали подальші події, завдання ставилося амбітне і абсолютно нездійсненне.
На початковому етапі операції у німців були три союзники. Перший — раптовість. Німецькому командуванню вдалося непомітно для союзників зосередити крупне угруповання військ в районі Арденн. Під час підготовки операції витримувався режим повної секретності — заборонялося передавати накази по радіо або телефону. Навіть головнокомандувачеві західною групою військ Герду фон Рундштедту до останнього моменту нічого не говорили про арденнські плани Гітлера. Другим сприятливим чинником була відсутність у союзників значної розвідувальної інформації. У Франції англо-американським військам її регулярно передавали місцеві мешканці. Як писав командувач американських військ в Європі в період війни генерал Омар Бредлі, поки його війська рухалися по Франції і Бельгії, місцеві мешканці забезпечували союзників інформацією про противника, розвідка союзників переробляла тисячі документів і велику кількість розвідувальних зведень. На сході Франції і Бельгії населення було налаштоване пронімецьки, і співпрацювати з союзниками відмовлялося. Потік розвідувальної інформації перетворився на тонкий струмочок. І, нарешті, третій сприятливий для противника чинник — погода. При низькій хмарності пілоти союзної авіації не могли нічого побачити на землі, а розвідгрупи, які закидали в німецький тил, безслідно пропадали. Німці непомітно для союзників змогли зосередити в Арденнах величезне угруповання півмільйона солдатів і офіцерів.
Не можна сказати, що американські генерали зовсім не передбачали німецького удару в Арденнах. Командувач американськими військами Омар Бредлі в жовтні 1944 р. обговорював в своєму штабі таку можливість. Його висновок був таким: «У нас недостатньо військ, ми не можемо бути сильними всюди. А це означає, що потрібно десь послабити нашу оборону. Арденни все ж таки найбезпечніше місце, де можна її послабити. Але, говорите ви, у противника є можливість повести наступ саме звідти. Чудово, хай наступає, якщо хоче. Нам потрібно десь знищити його армію, і якщо він почне наступ в Арденнах, тим краще. Нам потрібно, аби він виліз із нори». Дещо пізніше Бредлі характеризував ослаблення американської оборони в Арденнах як «передбачений ризик». Можливо і передбачений, але, як виявилось, несподіваний. Про що сам генерал самокритично писав пізніше.
ГЛАДКО БУЛО НА ПАПЕРІ
Німецький наступ в Арденнах почався вранці 16 грудня 1944 р. Величезному німецькому угрупованню протистояли 4 американських дивізії неповного складу, відведені сюди для відпочинку і поповнення. Дві з них до цього ніколи в боях не брали участі і проходили бойове навчання. Природно, встояти проти загартованих дивізій вермахту вони не могли. У перший же день фронт було прорвано, декілька тисяч американських солдатів опинилися в полоні. У прорив рушили танкові армії німців, змітаючи все на своїй дорозі. Проте вже в перші години, здавалося б, успішного наступу з’явилися тривожні ознаки. Загартованіші американські частини чинили сильний опір. Генералові Мідлтону вдалося навести лад у своїх частинах і організувати відхід з боями. Темп наступу знизився, і завдання першого дня виявилися невиконаними. Близько 50 тисяч американців наполегливо чинили опір більш ніж 250-тисячному угрупованню противника першого ешелону.
Розвідці союзників удалося досить швидко розібратися в німецьких планах. Як писав генерал Ейзенхауер, стали ясними цілі німецького наступу і сили, які використовував противник. Вузький фронт прориву позначив можливість відобразити наступ німецьких військ і надалі вдарити в основу виступу. В першу чергу, необхідно було зміцнити два найважливіші вузли доріг: міста Бастонь і Сен-Віт. Буквально за декілька годин до підходу передових німецьких частин їх зайняли частини 101 і 82 авіадесантних дивізій відповідно.
Коли німецькі війська 18 грудня підійшли до Бастоні, місто було перетворене на фортецю. Його обороняли частини 101 авіадесантної дивізії, бойової групи «В» 10-ї бронетанкової дивізії і 463-го дивізіону польової артилерії. Через нього проходили сім найважливіших доріг. Поза ними взимку, коли місцевість заледеніла, пересуватися було неможливо. Гори не давали такої можливості. Затримка та подальша блокада Бастоні зірвала план німецького наступу, що давало союзникам час і можливість підтягнути нові резерви. Не краще було і біля Сен-Віта. Хоча через три дні запеклих боїв американці відійшли, у них просто кінчилися боєприпаси, а організувати постачання повітрям не вийшло через нельотної погоди. Але це відступ мало що змінив. Розширити фронт наступу німцям не вдалося. Єдина скрижаніла дорога виявилася забитою військами, постачання частин, які наступають, зірваним, танкові підрозділи вермахту все частіше змушені були зупинятися через відсутність пального. Надії на його захват у союзників не виправдалися. Велику частину пального вони вивезли, а останнє спалили. Маленькі пересувні склади, захоплені в перші дні, проблеми не вирішили. Спроби німців прорватися до Льєжа і Намюру, де було зосереджено великі склади союзників, не вдалися. Більш того, тут американці перейшли в наступ і ліквідовували всяку можливість наступати на північному фасі прориву. Але найголовнішим було те, що стратегічно важливе місто Бастонь узяти не вдалося, через що темп наступу знизився до неприпустимо низького рівня. Через сім днів боїв ті, хто наступав просунулися лише на 80 км. Про Антверпен не доводилося й мріяти, не вдалося дійти навіть до річки Маас. Весь план провалився. За Клаузевіцем, не витримав зіткнення з противником.
Перший штурм Бастоні для німців виявився невдалим. Подальші чотири закінчилися з таким же результатом. Все, що можна було зробити, так це влаштувати блокаду. Американцям було запропоновано почесну капітуляцію. Коли командувачу гарнізоном бригадному генералові Тоні Маколіффу передали німецьку пропозицію, він не відразу зрозумів її. Генерал був упевнений, що здаватися хоче противник. Коли американський штабний перекладач пояснив йому суть пропозиції, його відповідь стала знаменитою: «Us surrender? Aw, nuts — Ми — здатися? Чорта з два!». Це переклад німецьких штабістів. Генерал Бредлі писав, що насправді вислів генерала був набагато міцнішим.
Погода залишалася союзником німців. Захисникам Бастоні доводилося сподіватися лише на себе, оскільки авіація союзників через низьку хмарність залишалася на своїх летовищах. Опір Бастоні прикував до себе крупні сили противника і не дозволяв йому повною мірою скористатися мережею шосейних доріг. В той же час армія німецького генерала Зеппа Дітріха продовжувала наступ, намагаючись прорватися до річки Маас і форсувати її, не дивлячись на відставання піхоти. Але й тут противника чекала невдача. До 24 грудня, коли до моста через Маас у міста Дінан залишалося менше десятка кілометрів, 2-а німецька танкова дивізія, яка наступала в авангарді 5-ї танкової армії, потрапила в оточення в місті Селль. Це була найбільш західна точка німецького наступу в Арденнах. Цього дня союзник німців — погода перетворилася на їх супротивника. Визирнуло сонце, і тисяча штурмовиків союзників кинулася на танки противника. Їхні чорні силуети були добре видні на білому снігу. У повітряних боях противник за один день втратив понад 300 літаків, а на землі понад 200 танків.
До 20 грудня для німців позначилися ще дві небезпеки. Хоча фронт прориву становив близько 30 кілометрів і просування в тил союзників близько 80, біля основи виступу становище стало загрозливим. На північному фланзі приготувалася до атаки 1-а канадська армія і 7 американських дивізій з угруповання під командуванням англійського фельдмаршала Монтгомері, а з півдня підходили частини 3-ї групи американських військ під командуванням генерала Джорджа Паттона. Вони зробили 120-кілометровий марш і з боями наступали на Бастонь. На Різдво німці зробили останній відчайдушний штурм міста, що закінчився, як і всі попередні, невдачею, з повітря захисники міста стали отримувати боєприпаси і продовольство, а через два дні одна з дивізій Паттона з’єдналася із захисниками міста. Виникла реальна загроза оточення всього арденнського угруповання вермахту. Тепер німецькому командуванню довелося думати, як врятувати свої війська. Воно звернулося до Гітлера з пропозицією почати відведення військ на вихідні позиції, але фюрер і чути не хотів про це. Аби послабити тиск союзників на війська в Арденнах, командування німецьких військ зробило відволікаючу операцію в Ельзасі під назвою «Північний вітер». Планувалося на північ від Страсбурга оточити й знищити з’єднання 7-ї американської армії та розвинути наступ на захід. Але німецька 19-а армія сама потрапила в оточення, в так званий «котел Кольмарський» і була розгромлена американськими та французькими військами.
У новорічну ніч понад тисячу німецьких літаків, у тому числі й реактивні, атакували летовища союзників. Удар виявився несподіваним, і понад 250 англійських і американських літаків згоріли на землі. Повітряні бої тривали весь наступний день до вечора. Німці втратили понад 350 літаків, але що ще істотніше, майже 200 досвідчених літунів, втрати союзників у повітряних боях в ці дні становили 170 літаків. Свої втрати союзники швидко заповнили.
Невдача в повітрі доповнилася поразкою на землі. Німецькі війська піддавалися ударам із повітря на всьому фронті. З району Бастоні генерал Паттон рушив назустріч угрупованню Монтгомері, і навіть Гітлер зрозумів, що битву програно. Він погодився на відступ. Німців і цього разу виручила погода. Низька хмарність і сильний снігопад не дозволили діяти авіації, а скрижанілі вузькі дороги знизили мобільність військ союзників. Приблизно 50 тисячам німецьких солдатів удалося вийти з оточення, понад 100 тисяч у цих боях потрапили в полон.
Німці втратили в Арденнах 150 тисяч чоловік убитими й пораненими, понад 300 тисяч потрапили в полон, союзники втратили — близько 86 тисяч убитих і поранених, близько 50 тисяч потрапили в полон. Для союзників це було відчутно, але не страшно. Для німців — рівнозначно катастрофі.
ПРОВАЛ ОПЕРАЦІЇ «ГРЕЙФ»
При підготовці німецького наступу в Арденнах було створено спеціальну групу диверсантів під керівництвом відомого Отто Скорцені, який викрав в Італії диктатора Муссоліні, а в Угорщині диктатора Хорті. Ця група отримала назву «Дивізія 150». У її складі були близько 2 тисяч чоловік. Їх набирали по всьому Західному фронту, залучили моряків і навіть карних злочинців, які відбувають ув’язнення. Головним було володіння англійською мовою. У її завдання входили диверсії в тилу союзних військ і захоплення мостів через р. Маас і канал Альберта. Дії диверсантів мали бути скоординовані з повітряним десантом, покликаним забезпечити оборону мостів до підходу танкових з’єднань.
Підготовка диверсантів велася близько 3 місяців у районі Берліна. З властивою йому самовпевненістю Скорцені обіцяв фюрерові перетворити тил американців на пекло. Демократичні порядки в американській армії Скорцені розглядав як істотну ваду, яка дозволить утерти носа самовпевненим янкі, що не знають, на його думку, що таке справжня війна. Зі складів німецького Західного фронту було взято американську військову форму і трофейну зброю. Чи то через брак часу, чи то через зайву самовпевненість, але добір форми і зброї було зроблено поверхово, і вони не відповідали реальностям американської армії. До того ж абсолютно не враховувалися відмінності між британським і американським варіантами англійської мови. На те були, мабуть, дві причини. По-перше, сам Скорцені був не дуже освічений (його відрахували з Віденського університету) і такої «дрібниці» мабуть не знав. По-друге, фахівці були в абвері, а їх Скорцені категорично не хотів залучати через небезпеку, як йому здавалося, просочування інформації. І в цьому його підтримував Гітлер. Операція отримала кодову назву «Грейф» (Захоплення). Планувалося навіть захопити в полон генералів Ейзенгауера, Бредлі і фельдмаршала Монтгомері. Такі грандіозні плани, покваплива й поверхова підготовка зіграли із самовпевненим Скорцені і його підручними злий жарт.
У перший день операції диверсанти просочилися через бойові порядки американців і розпочали дезорганізацію тилу. Два дні все йшло, як і було заплановано. Вдалося істотно порушити зв’язок, а подекуди й посіяти паніку. Серед білого дня зникали патрулі та офіцери зв’язку, вибухали бензовози, підривалися на мінах «віліси» і «доджи», гинули бійці контрольно-перепускних пунктів і блок-постів.
Проте незабаром ситуація різко змінилася. У здавалося б плутанині відступу американцям вдалося взяти в полон німецького офіцера з документами про операцію «Грейф». У своїх спогадах Скорцені журився, що припустився величезної помилки, вручивши офіцерові ці документи. Швидше за все, він просто не допускав думки, що американцям удасться його перехопити. У досить складній ситуації контррозвідники союзників не розгубилися, а діяли методично і грамотно. Якось навіть дивно, але в їхніх руках у перші ж дні наступу опинилося досить багато німецьких штабних офіцерів з портфелями, повними планів, наказів і оперативних карт.
Непередбачене, як завжди на війні, сталося з групою диверсантів, які заблукали і потрапили до канадців. Поява «американців» (канадці розмовляють мовою, близькою до британського варіанту), які дивно розмовляють, насторожила офіцера контррозвідки. Диверсантів роззброїли, і на першому ж допиті все з’ясувалося. Інформація була передана американським контррозвідникам і військовим поліцейським, і за диверсантами почалося справжнє полювання. Марно Скорцені сподівався на добросердя зовні демократичних американців. У них в армії була не показна, а справжня дисципліна.
До контррозвідувальної операції було залучено лінгвістів, які були в строю, географів та... знавців військової геральдики. Знайшлася робота навіть для любителів баскетболу, бейсболу та американського футболу. Якось на одному з американських блок-постів зупинився джип, в якому перебувало четверо військовослужбовців армії США. Автомобілі «віліс» і «додж» були чотиримісними, але вгодовані американці в такій кількості в них не поміщалися і роз’їжджали по 2—3 людини. Природно, що у чергового дивна четвірка викликала підозру. Коли водій взяв порожню каністру на 20 літрів і попросив налити бензин, підозра лише посилилася. Річ у тім, що слово «бензин» в англійській мові має два варіанти — «petrol» у англійців і «gasoline», або просто «gas», у американців. Але «американський» водій сказав «petrol», що було немислимим для справжнього американського сержанта. Реакція чергового була миттєвою: продовжуючи розмову, він зробив умовний знак патрулю, який негайно роззброїв несправжніх джи-ай.
Ось коли позначилася підготовка за «Словником німецьких військових термінів і умовних скорочень», виданого в Лондоні в квітні 1943 р. і призначеного для англійців. У цьому словнику при перекладі термінів, пов’язаних з бензином використовувалося слово «petrol». Все це залишилося без уваги при підготовці операції «Грейф». Але були, як кажуть контррозвідники, й інші проколи.
В армії США лейтенант іменувався «другим лейтенантом» і мав відмітний знак у вигляді шпали золотистого кольору, тоді як старший лейтенант — «першим лейтенантом», і шпала у нього була сріблястого кольору. За логікою звиклого до німецького чиношанування Скорцені, все мало бути з точністю до навпаки: золота шпала передбачалася тому, хто був старшим за званням. Допомагало й те, що першого лейтенанта диверсанти наполегливо називали старшим лейтенантом, що відразу насторожувало пильних американських військових поліцейських. Крім того, горе-вояки Скорцені не зналися на знаках відмінності майорів і підполковників армії США — обоє мали однакової форми листа клена, але різного забарвлення: золотистий у майора і сріблястий у підполковника, хоча за логікою німців все повинно було бути навпаки.
Сказали своє слово і лінгвісти. Підозрілих бійців на «вілісах» і «доджах» примушували говорити слова, артикуляція яких дуже складна для іноземців, які навіть добре знали англійську мову, хоч британський, хоч американський варіант. Тих, хто не пройшов лінгвістичний тест, негайно відправляли в контррозвідку.
Патрулі почали перевіряти підозрілих на знання столиць американських штатів. Дуже швидко стали попадатися ті, хто вважав, що столиця штату Каліфорнія — Лос-Анджелес, а штату Іллінойс — Чикаго. Хоча, справедливості заради, слід зазначити, що деякі американські поліцейські не дуже відрізнялися від німців щодо знання адміністративної географії своєї країни. Капітан військового патруля зупинив машину з генералом. На питання, яка столиця штату Іллінойс, генерал, не замислюючись, відповів — Спрінгфілд, за що його відправили до контррозвідки. Дуже швидко з’ясувалося, що командувач американськими військами генерал Омар Бредлі краще знає, яке місто є столицею штату Іллінойс, ніж його підлеглий.
Натомість американські військові поліцейські набагато краще знали спортсменів бейсбольних команд. Питання: «Хто торік став чемпіоном США по бейсболу?» — буквально ставило в глухий кут головорізів Скорцені до спільного задоволення військових поліцейських і контррозвідників. Правда, цю перевірку не пройшов все той же Бредлі. Йому важко було вказати місце захисника між центральним нападаючим і напівсереднім в американському футболі. Іншим разом він не зміг назвати прізвище чергового чоловіка зірки Голлівуду Бетті Грейбл. Улюбленими запитаннями військових поліцейських було два: на якому острові знаходиться статуя Свободи (на той час острів Бедлоу, нині острів Свободи) і яке прізвище віце-президента США (на той час Генрі Воллес).
Якщо такі питання викликали складнощі у справжніх американців, англійців і канадців, а таких набралося понад дві тисячі, то що говорити про німецьких диверсантів. Їх почали ловити десятками, і буквально за декілька днів майже всі були арештовані. Сам Отто Скорцені зізнається в своїх спогадах, що дивом уцілів і зумів повернутися в розташування своїх військ. Ні про який захват мостів не могло й бути мови. До них диверсанти просто не дісталися, а викинутий повітряний десант було розгромлено. Із понад півтори тисячі парашутистів уціліло не більше 200, яких взяли в полон. Операція «Грейф» повністю провалилася, за що Скорцені потрапив у немилість до Гітлера. Навіть йшла мова про його арешт.
ЛЕГЕНДА
У радянській історіографії гуляла легенда, що союзників у Арденнах врятував радянський наступ, розпочатий 12 січня 1945 р. замість 20-го. І начебто про це Сталіна слізно просив Черчилль. Насправді, це черговий міф. По-перше, радянський наступ планувався на 8 січня. Його підготовка велася поза всяким зв’язком з подіями на заході. Розпочати його за планом завадила нельотна погода і незавершена підготовка військ Червоної Армії.
По-друге, радянське командування квапилося з початком наступу не для того, щоб підтримати союзників, в Москві прекрасно знали, що німці в Арденнах зазнали нищівної поразки, і Другий фронт допомоги не потребує. Вона терміново була потрібна військам третього і другого Українських фронтів, які потрапили в скрутне становище під Будапештом. Німецьке командування організувало послідовно три сильні контрудари з метою деблокувати будапештське угрупування і відновити оборону по Дунаю. Південно-східніше Комарно німці зосередили на ділянці лише в декілька кілометрів чотири танкових і три піхотних дивізії і вдарили по наших військах, які наступали. Одночасно в районі Шютте німці форсували Дунай, висадили десант і рушили уздовж берега. Назустріч із блокованого Будапешта перейшли в наступ оточені частини. Нашим військам довелося вступити у надто складні оборонні бої із більш сильним противником, в яких вони зазнали великих втрат. Саме для того, щоб приховати прорахунок радянського командування, і була вкинута легенда про допомогу союзникам. До речі, перекинуті зі східного фронту танкові армії були в Арденнах розгромлені і назад не повернулися. Чи не було це реальною допомогою Червоній армії. Але про це радянська пропаганда ніколи не згадувала. Як і про те, що в боях в Арденнах люфтваффе втратила майже 1600 літаків. Їх теж не побачили на нашому фронті.
Ми повинні добрим словом згадати всіх, хто наближав спільну перемогу. Применшуючи роль союзників, ми кидаємо тінь на величезні зусилля нашої армії та народу, докладені для перемоги над страшним ворогом.
