Є багато митців, що народилися і провели дитинство та юність в Україні, але вважаються надбанням лише російської культури. Це Микола Гоголь, Анна Ахматова та інші. До них належить і Арсеній Тарковський — письменник зі світовим ім’ям. Але мало хто знає, що його Батьківщиною є Єлизаветград (нині Кіровоград). Якраз цього року у червні минуло вісімдесят років відтоді, як він залишив рідне місто і п’ятдесят років відтоді, як був тут востаннє…
Якщо пройтися вулицями Кіровограда і попитати перехожих, де знаходиться музей Арсенія Тарковського, мало хто це знатиме. Але то зовсім не свідчення того, що його рідко відвідують. Оскільки розташований він у Кіровоградському колегіумі, частими гостями є школярі, студенти місцевого педагогічного університету, гості міста і навіть іноземці. Для всіх бажаючих проводять екскурсії, які, до речі, як і вхід, є безкоштовними.
Музей було засновано 1997 року з нагоди 90-річчя від дня народження Арсенія Тарковського. Тоді ж була відкрита меморіальна дошка на будівлі школи. На свято була запрошена дочка письменника Марина. Нею і зроблений перший запис у книзі відгуків, у якій відтоді увіковічнюють свої враження почесні гості музею — письменники, іноземці, митці.
«Те, що музей розташований саме у нашій школі, зовсім не випадковість, — розповідає екскурсовод Віра Андріївна Зінченко. — Ім’я Арсенія Олександровича пов’язане з нею тричі: він народився у цьому місті, на цій вулиці і навчався у цій школі!»
Родина Тарковських була дуже відомою в місті. Батька Арсенія, Олександра Карловича, виховувала старша сестра Надія, яка була дружиною самого Карпенка-Карого. І відомий хутір «Надія», де вони жили, був посагом Тарковської. Олександр також навчався у реальному училищі разом із Садовським і Саксаганським, писав вірші і друкувався у місцевій газеті, знав сім мов.
Цікава і кумедна історія пов’язана з другим шлюбом Олександра Карловича (перша дружина померла, залишивши дочку Леонілу). Він освідчувався своїй коханій, домашній вчительці Марії Рачковській чотирнадцять (!) разів. І стільки ж разів йому відмовляли. Але одного разу вони випадково зустрілися на весіллі, де Олександр зробив ще одну спробу. Після чергового «Ні!» він пригрозив впасти на підлогу, кричати і бити ногами. Дівчина не повірила, але він так і зробив. І тоді Олександр Карлович почув бажане «Згодна!»
Це була високо інтелігентна сім’я, в якій звичайним було писати одне одному листи і присвячувати дружні вірші. У такій атмосфері любові і затишку зростали діти Валерій (народився у 1903 році) і Арсеній (1907 рік), які вже змалку відчували потяг до музики та літератури. Але батько був упевнений, що саме молодший син Арсеній зробить сім’ю відомою. Мабуть, він уже тоді бачив паростки таланту майбутнього письменника. А впевненість у тому, що він стане поетом, народилася в Арсенія після відвідування у шість років літературного концерту поетів Сологуба і Северяніна.
У своїх спогадах Арсеній Тарковський пише: «У дітей має бути золоте дитинство. В мене воно було. Головне у світі — це пам’ять добра. Мене дуже любили». І це при тому, що він хлопчиком пережив і першу світову, і революцію, і громадянську війну. Та незважаючи на все, сім’я залишалася маленькою планетою, де батьки безмежно любили і поважали своїх дітей.
Мати виховувала хлопчиків за модною тоді теорією відомого педагога Макса Фребеля. Відповідно до неї, хлопчиків до п’яти років слід було вдягати у дівчачі сукні і не карати їх тілесно. Через це одного разу з Арсенія пожартував улюблений дядько хлопчиків — Володимир Ільїн (чоловік їхньої тітки), військовий офіцер. Він дав потримати шаблю старшому брату, а молодшому — ні, бо той, мовляв, дівчинка. Арсеній розплакався, бо мати одягала його в сукні проти його волі. Тоді дядько Володимир порадив хлопчику порвати сукню і попросити перешити її на штанці. Хлопчик так і зробив, і відтоді його вже не одягати в дівчаче вбрання.
Вчився Арсеній у чоловічій приватній гімназії Мелетія Крижановського з 1916 по 1920 рік. Сам директор був відомим педагогом, наставником і улюбленцем учнів, які ласкаво називали його «наймиліший Чорномор». Себе вони, звісно, ототожнювали з тридцятьма трьома богатирями з казки Пушкіна…
Дім-музей Тарковського, як його ще називають, розміщений в одній із будівель колегіуму не тільки тому, що він тут навчався. У цьому будинку жила його перша муза — Марія Фальц, його перше кохання, яке червоною ниткою проходить через усе його життя. Вірші про Неї Арсеній Олександрович писав і через багато років після її смерті. До речі, картина цього дому теж є у його творах: «Невысокие, сырые // Были комнаты в дому // Называть её Марией // Горько сердцу моему. // Три окошка, три ступени // Темный дикий виноград. // Бедной жизни бедный гений // Из окошка смотрит в сад…»
Арсеній познайомився з Марією, коли йому було шістнадцять років. Вона була на вісім-дев’ять років старшою, до того ж «солом’яною вдовою» — її чоловік зник безвісти під час громадянської війни. Марія Густавівна була надзвичайно розумною, освіченою, мала особливу, внутрішню красу. Багато читала і обожнювала поезію, грала на роялі, тож не дивно, що вона приваблювала чоловіків.
На жаль, жодна річ у музеї не належала ані Арсенію, ані Марії. Особистих речей письменника немає навіть у його дочки Марини. Але в цих двох кімнатах дому відтворено образ і стиль того часу. Всі меблі є антикваріатом, їм понад сто років. Стіл, наприклад, подарований Родиною Мелетія Крижановського. Інші ж предмети зібрані силами батьків учнів колегіуму і вчителів. Тут немає стендів і вітрин, як у традиційних музеях, бо він живий — як містична істота, що любить приймати гостей. Тут проводяться літературні вечори шкільного гуртка, зустрічі з письменниками. Такий музей, як стверджує екскурсовод, єдиний на просторах України і навіть СНД. У одній із кімнат є імпровізована сцена, адже у дворянських сім’ях дуже полюбляли театральні вечори. А до Тарковського дуже часто приходила родина Тобілевичів. Особливо Арсеній захоплювався грою Саксаганського, якого вважав найвизначнішим актором.
У біографії Арсенія Тарковського зазвичай майже не приділяють уваги елисаветградському періоду. Але ж саме середовище, де він провів дитинство і юність, сформувало майбутнього письменника. І все життя він пам’ятатиме рідне місто і буде за ним сумувати: «А всё-таки жалко, что юность моя // Меня заманила в чужие края, // Что мать на перроне глаза вытирала, // Что этого я не увижу вокзала …» У 1955 році, коли Арсеній Тарковський востаннє приїхав до рідного міста, він поїхав на хутір «Надія». По дорозі попросив зупинитися. Став на коліна і поцілував рідну землю… Він вже ніколи не повернеться сюди, але завжди пам’ятатиме місто свого дитинства, яке для нього було найкращим у світі …
