Минають роки й усе важче зустріти очевидців страшних подій, що відбулися в Києві в період його окупації німецько-фашистськими військами з 19 вересня 1941 року до 6 листопада 1943 року. Різні документи, що зберігаються в архівах, не можуть повною мірою передати всю глибину трагізму приречених на смерть людей і сам дух минулого часу.
Перша з череди київських трагедій періоду окупації — масовий розстріл євреїв у Бабиному Яру 29 — 30 вересня 1941 року. Передумовою до проведення акції була жахлива й зухвала брехня про участь євреїв у мінуванні та вибухах на Хрещатику, внаслідок яких загинуло багато німецьких солдатів і офіцерів вермахту.
М. Київ, 5 жовтня 1941 р. Таємно.
Пожежа Києва 24 — 29 вересня 1941 р. зруйнувала якраз центр міста, тобто найкрасивішу і найвеличнiшу його частину — з двома найбільшими готелями, головним поштамтом, радіоцентром, телеграфом і декількома універмагами. Пожежею було уражено простір близько 2 кв. км. Без даху над головою залишилося близько 50 тис. осіб: вони якось розміщуються в залишених помешканнях. Як покарання за явний саботаж 29 — 30 вересня знищено євреїв міста, в загальній кількості (за відомостями оперативних команд СС) близько 35 тис. осіб; половина з яких — жінки...
Звіт уповноваженого міністерства окупованих східних областей при групі армій «Південь» капітана Коха.
Колишній ЦГАОР СРСР, ф. 7445, оп. 2, спр. 138, Л 269. Переклад з німецької.
Геноцид щодо євреїв з боку влади нацистської Німеччини почався задовго до трагедії в Бабиному Яру. З приходом до влади націонал-соціалістської партії 30 січня 1933 року на всій території Німеччини широко розгорнулася антисемітська пропаганда. Німецькому обивателеві настирливо твердили, що кожен єврей є ворогом Німеччини, що він являє собою елемент, сама політична небезпека якого багато в чому перевищує цінність його, як кваліфікованого працівника. Кульмінаційним моментом цієї кампанії стало прийняття Нюрнберзького закону від 15 вересня 1936 року, за яким особи єврейської національності позбавлялися німецького громадянства, заборонялися шлюби й позашлюбнi зв’язки з євреями особам арійського походження; євреям також заборонялося працювати в держустановах, на радіо, в пресі, займатися викладанням; а з 1938 року забороняється медична і юридична практика, заняття торгівлею.
Пiсля захоплення гітлерівською Німеччиною Австрії, Чехословаччини й Польщі розробляються нові форми геноциду єврейського народу. Організуються численні гетто: Варшавське, Лодзінське (Ліцманштадт), Краківське, Терезієнштадт. Створеним гетто відводилася проміжна роль, далі передбачалося транспортування та знищення їх в’язнів в концтаборах смерті Освенцім, Треблінка, Дахау.
З початком 22 червня 1941 року військових дій Німеччини проти Радянського Союзу просування німецької армії на території України супроводжувалося масовими розстрілами євреїв у Шепетівці та Кам’янці- Подільському, Вінниці та Житомирі... До Києва 19 вересня 1941 року прибула зондеркоманда 4«А», котра вже мала «солідний» досвід проведення каральних операцій проти мирного населення. Розстріли євреїв, а потім людей інших національностей: українців, росіян, поляків, циганів у Бабиному Яру стали закономірним продовженням надлюдської расової політики нацистів.
Очевидцем розстрілу єврейського населення Києва в Бабиному Яру я став завдяки випадкові. Опівдні, 1 жовтня 1941 року, разом з бабусею я перебував перед лавою німецьких солдатів зондеркоманди, що перекривали дорогу, яка йшла до Лук’янівського цвинтаря і Бабиного Яру в районі вулиці Пугачова. Прийшли ми сюди, щоб відвідати могилу дідуся на річницю його смерті. Пройти до цвинтаря німці не дозволили, і ми вирішили повернутися додому.
Зрідка повз нас проводили під конвоєм невеликі групи євреїв, більшість з яких не мали речей, оскільки були затримані німецькими патрулями при проведенні облав. Несподівано з’явилася похоронна процесія. Супроводжуючих людей було небагато, але багатий катафалк і священик, котрий ішов попереду, виглядали вельми переконливо. Поки велися переговори представника траурного кортежу з німецьким офіцером (з пред’явленням якихось паперів), ми на всяк випадок підійшли до процесiї. Дозвіл було отримано; але перш ніж іти далі, всіх, хто проводив небiжчика, в тому числі й нас, вишикували.
Пройшовши лаву зондеркоманди я побачив видовище, котре залишилося в пам’яті на все життя. Лiворуч лежала величезна купа одягу, знятого з євреїв. Біля неї стояв натовп людей, які просили німців дати пальта, піджаки чи спідниці. Німці кидали в натовп одяг, його на лету підхоплювали й просили ще. Людська жадібність не знала меж, кияни не соромилися примірювати на себе ще теплий одяг розстріляних земляків-євреїв!
Праворуч вiд бруківки, на землі, лежали гори паперів. Вони займали велику площу. Тисячі різних документів: паспортів, свiдоцтв про народження, трудових книжок, учнівських квитків, свідоцтв про шлюб. Серед них виднiлися облігації державних позик, фотографії, листи. Не було лише грошей та облігацій «Золотої позики», які вилучалися в приречених на смерть людей. Далі — кинуті жiночі сумочки, портфелі, саквояжі, валізи. На відведеному майданчику, поставлено було велику кількість порожніх дитячих візків; у деяких ще були iграшки, пляшечки з водою тощо. За ними лежали різні вузли, згортки — все, що було взяте людьми в далеку путь.
Піднявшись вгору головною алеєю цвинтаря, процесія завернула ліворуч, а ми — праворуч — до могили діда, розташованої неподалік від дерев’яного паркану, за яким був Бабин Яр. Несподівано в повітрі пролунали короткі автоматні черги. Стріляли зовсім поряд, за огорожею. Підбігши до паркану, через щілину в ньому я побачив на відстані близько двохсот метрів групу з 10 — 12 осіб, яку німці розстрілювали з автоматів. Всі вони були вдягнені. Одну жінку, що розмахувала руками скинули вниз і розстріляли, коли вона падала. Все закінчилося за лічені хвилини. Офіцер, котрий стояв збоку й не брав участі в розстрілі, змахнув декілька разів рукою. На цей знак підійшла група наших військовополонених з лопатами. Вони почали закидати землею тiла.
Приголомшений побаченим, (мені було лишень 12 років), я з бабусею повернувся додому. Біля солдатів зондеркоманди ми знову зупинилися, вони нас перерахували й пропустили на вулицю Мельникова. Опинившись на іншому боці «смуги смерті», всі полегшено зітхнули. До цього моменту кожного не полишала думка: «Що буде з нами, якщо назад не пропустять?» Так я став свідком акції в Бабиному Яру восени 1941 року, внаслідок якої Київ став першим великим містом у СРСР, де відбувався «експеримент» з тотального знищення євреїв — «юденфрай» (очищення від євреїв).
У проведенні акції брали участь зондеркоманда 4«А», 45-й та 303-й німецькі поліцейські батальйони. Окрім того, підкреслю, лише допоміжні функції виконувала українська поліція — оточення, охорона, конвоювання.
Після розстрілів залишилася безліч особистих речей (в тому числі — в житлах). У київській міській управі було утворено «Відділ вилучення майна». Там речі сортувалися, найбільш цінні відправлялися до Рейху, до фонду місцевих націонал-соціалістських організацій. Котрі були гіршими, віддавалися фольксдойчам, інші «дрібнички» — прислужникам німців.
Після поразки нацистської Німеччини, 1945 — 1946 рр. в Нюрнберзі відбувся судовий процес над військовими злочинцями. Не уникнув кари начальника зондеркоманди 4«А» штандартенфюрер СС (полковник) Пауль Блобель, що мав безпосереднє вiдношення до розстрілів у Бабиному Яру. 1951 року його стратили в Нюрнберзі, у в’язниці Ландсберг за вироком американського військового суду. Розшукані та притягнуті до судової відповідальності 1967 року в місті Дармштадті (ФРН) ще 11 катів Бабиного Яру.
