Переяславська рада, яка визначила історію українського народу на кілька століть (помітною мірою визначає й сьогодні), здійснила фатальний вплив не тільки на державний та суспільний устрій України, а й на духовність, освіту і — не в останню чергу — на церковне життя народу Малоросії, на стан і статус його Православної церкви. Насамперед ідеться про те, що політична угода з Москвою привела — хоча й не одразу — до «союзу» церковного з усіма його наслідками в подальшому житті українського народу.
Деякі історики вважають, що Богдан Хмельницький із самого початку переговорів з Москвою був схильний приєднати Українську церкву, яка з 988 року підлягала Константинопольській кафедрі, до Московського патріархату. І ще до Переяславської ради, пишучи до Московського патріарха Никона, називав того «Зверхнєйшим пастирем». Однак у договірних статтях весни 1654 року стаття про перехід Київської митрополії під омофор Московського патріарха відсутня. Тому тільки після смерті гетьмана Богдана московський уряд почав заявляти, що така стаття там була, й почав провадити послідовну, уперту, часто підступну політику поглинання Київської митрополії. Діяв відомий принцип «мета виправдовує будь-які засоби», бо московські уряд і церква були вельми зацікавлені в приєднанні до себе древньої Київської митрополії, через яку християнство поширилося на терени всієї Східної Європи, з її візантійським сяйвом Софії Київської, святими угодниками Божими Києво-Печерської лаври, численними монастирями, духовними школами, освіченим духівництвом, добре поставленим друкарством і великою благочестивою паствою. До того ж — не такою бідною, як на Русі. Українське ж духівництво вагалося й опиралося кілька десятиліть, перш ніж його таки примусили — політичним тиском, обманними обіцянками, прямим підкупом — влитися в Московську церкву.
НАПЕРЕДОДНІ
Київське духівництво відкрито виступило проти приєднання до Москви ще на Чигиринській раді (перед Переяславською радою). Речником духівництва був тодi черкаський протопоп Федір Гурський, відомий богослов і красномовець того часу. Тоді саме прибули до Чигирина посли трьох держав-сусідів і привезли подарунки. Гостинці польські були загорнуті в килим, турецькі — в дорогий шовк, а гостинці московські — в рогожу. Вказуючи на ці подарунки, о. Федір, зокрема, сказав: «Ці подарунки знаменують майбутню участь нашого народу — чим вони покриті, тим покриється й наш народ, спокусившись одним із них. Дари московські покриті рогожею, й народ наш, з’єднавшись з московітами, одягнеться в рогожки. Ці ознаки більш правдиво-пророчі, ніж усі оракули світу…»
Чому «малоросійське» духівництво пішло проти волі гетьмана? Іван Огієнко пише: «Церква наша в тi часи дуже відрізнялася від церкви московської — в нас були свої церковні звичаї, свої обряди, навіть деякі свої вірування — хрестини, вінчання, похорон, деякі свята; а все, що хоч трохи відрізнялося від московського, на Москві прозивали єрессю». Українське вище духівництво завжди скоса поглядало на московське, знало його злиденне життя, знало, як його там грабують і кривдять. Адже московське духівництво було зовсім безправним, навіть єпископи та митрополити не мали жодних прав. Мелетій Смотрицький писав: «У Московському царстві живуть одні раби, й там навіть старшину їхню катують батогами й засуджують до торгової казнi».
СИЛЬВЕСТР КОСІВ
Одним із найактивніших супротивників політичного та церковного союзу з Москвою був глава українського православ’я Київський митрополит Сильвестр Косів. Це була людина освічена (навчався у Замойській академії), енергійна й дійова, соратник Петра Могили, рішучий і відкритий прибічник західної культури в Україні, книжник і богослов. Брав участь у організації лаврської школи, став «першим її префектом».
(NB для принагідної характеристики тодішніх «малоросійських» православних: ідея монастирської школи, яка повністю контролюється ченцями, викликала незадоволення серед населення Києва, козаків і пов’язаного з ними «білого» духівництва — всі вони хотіли, щоб «фундували школи тільки при братстві, а не деінде». Сильвестр Косів пізніше згадував, що київські міщани й козаки навіть збиралися поруйнувати лаврську школу, а її викладачів і самого «Петра Могилу й учителів до смерті побити, ледь їх уговорили». Щось подібне було абсолютно неможливим у Москві.)
Разом з Петром Могилою та Ісаєю Козловським Сильвестр Косів укладав та редагував перший український православний катехізис; він є також автором нової редакції «Києво-Печерського патерика». Там він уперше коментує давню концепцію п’ятиразового хрещення Русі, яка підкреслювала давність і безперервне тривання руської християнської традиції «з апостольських часів».
ВІДМОВА ВІД ПРИСЯГИ МОСКОВСЬКОМУ ЦАРЮ
Як відомо, 1654 року гетьман Богдан Хмельницький із козацьким вiйськом прийняли присягу на пiдданство московському царю Олексiю Михайловичу. Пiсля того московське посольство на чолі з боярином Бутурліним виїхало з Переяслава до Києва, аби прийняти присягу столичних козакiв, городян, а також духівництва. Гетьман послав наперед до Києва свого генерального писаря Iвана Виговського, бо знав, що Київський митрополит Сильвестр Косів i все київське духівництво не хотiли йти у пiдданство московському царевi. Гетьман боявся, що митрополит може не вийти назустрiч московським посланцям з урочистою процесiєю i не схоче привести до присяги киян. Виговський прибув до Києва раніше посольства й одразу пiшов до митрополита Сильвестра Косова. Ось як описує зустріч Івана Виговського та митрополита письменник Іван Нечуй-Левицький:
«На посольство Виговського старий митрополит сказав: «Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть у Києвi. Але нi я, нi духівництво на Українi не думаємо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! Бо поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю та свої права. Не такої заспiває нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламає нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв у свої льохи, в котрих вiн карає муками своїх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминається!.. Та ще пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думає заново перехрещувати нас усiх на Українi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути її з головою в воду: благодать Божа дається й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi нас вважають за це як неправославних. З невченими людьми погана справа».
Тож вийшло так, що митрополит з великою процесiєю, з намiсниками монастирiв стрiв посланцiв, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святої Софiї. «Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам од жалю умлiвав, а все духівництво за сльозами свiту не бачило», як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит і все духівництво присяги не зложили, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiну й усiм посланцям. Після молебню боярин із докором запитав митрополита, чому він проти приєднання України та «Его царскому величеству челом николи не бивал и не писывал, и Его царской милости к себе не поискал». Пізніше московські воєводи жалілися, що митрополит «учал нам угрожать: «Не ждите начала, ждите конца, увидите сами, что над вами будет вскоре!»
ТИХОЮ САПОЮ
У червні того самого доленосного 1654 року до Москви прибуло посольство духівництва, яке очолив Інокентій Гізель, з проханням — не усувати малоросійське духівництво з-під влади Константинопольського патріарха («до якого нас і право Боже через св. апостола Андрія Первозванного, і канони св. отців прилучили») та щоб духовна ієрархія утримувала свої посади до самої смерті, а її наступники визначалися б вільним обранням як духовними людьми, так і мирянами. І щоб государ не присилав московітів в Малоросію на духовні посади. «І щоб духовних наших насиллям до Великої Росії не затягали». Адже «духовна свобода є всіх свобод і прав основою» . Дрібні прохання цар задовольнив, а найважливіші залишив без відповіді.
Спротив митрополита та київського духівництва привів до того, що Москва стала дуже обережною в справі приєднання Київської митрополії до Московської патріархії. Йшлося-таки не про завойовану територію (як це було з Білорусією), а про федерацію, про що в Москві протягом хоча й короткого часу, але пам’ятали. З часом на приєднанні Київської митрополії до Москви перестав наполягати й сам гетьман Богдан Хмельницький. Мабуть, як думають деякі історики, переконався в нещирості східного союзника. Однак Московський патріарх Никон не переставав клопотати про приєднання Київської митрополії і вже в квітні 1654 року на Москві його почали титулувати «патріархом усієї Великої й Малої Русі».
Митрополит Сильвестр Косів помер 1657 року, незадовго до кончини — того ж року — гетьмана Богдана. Москва негайно розпочала серію серйозних заходів для того, щоб українське духівництво було, як казав воєвода Андрій Бутурлін, «под послушанием и благословением св. Никона, патриарха Московского» і щоб «малороси», перш ніж обирати митрополита, отримували б дозвіл на це патріарха. Однак новий гетьман Іван Виговський наполягав на тому, аби вибори Київського митрополита відбувалися за давніми правами, а не за царським наказом. І тому 9 грудня 1657 року наступним Київським митрополитом було обрано єпископа Луцького Діонісія Балабана, кандидата гетьмана — «без великого государя указу и без благословения великого государя патриарха».
ВТРАТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ ЦЕРКВИ
Після Переяславської ради незалежність Київської митрополії протрималася 32 роки. Формальним актом приєднання Київської церкви до Московської стало затвердження чергового Київського митрополита (єпископа Луцького Гедеона князя Святополк-Четвертинського) не Константинопольським, як це було із часів хрещення Русі, а Московським патріархом. Це відбулося за гетьманства Івана Самойловича; в Москві правила тоді царівна Софія при двох малолітніх царях Івані та Петрі, а на патріаршій кафедрі сидів Яким.
Гетьман Самойлович всіляко сприяв обранню митрополитом єпископа Гедеона, тоді як впливове духівництво, яке бажало зберегти незалежність Київської церкви, навіть не з’явилося на вибори (1685), бо прихильність кандидата до Москви була загальновідомою. За таких умов правила вимагали відкласти вибори, та посланці гетьмана не дозволили це зробити. Гедеона було обрано, а він зразу ж погодився прийняти «жезл архіпастирський не від кого іншого, як від Московського патріарха». Що було порушенням клятви на вірність, яку Гедеон, як кожний єпископ, давав архієпископу Константинопольському. Гедеон однак поїхав до Москви, де й був урочисто поставлений митрополитом в Успенському соборі в присутності царів і присягнув вірно служити Московському патріарху та російському Священному Синоду. Справу було зроблено.
МОСКВА — ЦАРГОРОД
Як у Києві, так і в Москві добре розуміли, що відбулося порушення загальноприйнятих старовинних церковних канонів, які забороняють будь-якій церкві висвячувати духівництво іншої церкви (Москва поставила митрополитом єпископа, який підлягав юрисдикції Царгорода). І тому вже через три дні по присязі Гедеона Четвертинського Московський патріарх Яким виготував грамоту до Вселенського патріарха Діонісія та послав до нього дяка Микиту Олексієва — домагатися того, аби Константинопольська кафедра «поступилася» Київською — передала її Москві. До цього посольства приєднався й посланець гетьмана Самойловича Іван Лисиця, який також мав просити(!) про передачу Київської митрополії під Москву. Їхнім союзником став — заради збереження миру з Москвою — і великий візир Оттоманської імперії. Зрештою, справу вирішила «милостиня» — багаті московські дари східним ієрархам: сумнозвісні «три сорока соболей» та 400 золотих. І в травні 1686 року патріарх Діонісій офіційно віддав Київську митрополію Московському патріарху. (Невдовзі після цього спеціально зібраний Собор позбавив Діонісія патріаршої кафедри. Насамперед за передачу Київської церкви в підпорядкування Московськiй патріархії. Тому сьогодні Вселенський патріархат не визнає законним чи канонічним входження Української православної церкви до складу церкви Російської.)
КРОК ЗА КРОКОМ УНИЗ ПО СХИЛУ
У перші часи після приєднання московські царі та патріархи декларували непорушність стародавніх прав Київської митрополії, яка завжди була фактично й повністю незалежною (зважаючи, зокрема, на віддаленість Константинопольського архіпастиря). Та згодом, крок за кроком, наша церква опинилася в повній залежності від московської, всі зусилля якої були спрямовані на знищення в житті українців усякої окремішності — всього того, що відрізнялося від московських церковних звичаїв і порядків.
У ХVII столітті Київська церква та народ, попри війни та нестабільність, переживали своєрідне відродження — повсюди відкривалися духовні школи, багато міщан знало грамоту, друкувалися численні духовні книги та букварі, суспільство хвилювали полемічні твори, присвячені актуальним проблемам, бувало, що мирно спілкувалися між собою київські православні та уніатські владики, виникла ідея примирення(!) Рима та Царгорода.
У той самий час стан московського духівництва відзначався неосвіченістю, поєднаною з граничною нетерпимістю, упевненістю в тому, що всі його дії, обряди, звичаї суть єдино істинними і що все інакше — то єресь. Значна частка московських священиків ледь знала грамоту; в церкві вирував розкол. Усього за кілька десятиліть до описуваних подій Московська церква запросила в Києва допомоги — надіслати до Москви вчених «справщиків» для виправлення богослужбових книг, у яких покоління малограмотних переписувачів накопичили чимало серйозних помилок і навіть викривлень. Тоді кияни посприяли також відкриттю в Москві першої слов’яно- греко-латинської школи. Тому не треба особливо доводити, що приєднання до Московської церкви було для Київської церкви ХVII століття, для всього народу православного цивілізаційною драмою, переходом на нижчий ступінь розвитку, втратою отриманого нашою культурою імпульсу із Заходу, де буяли Відродження, Реформація, Контрреформація, книгодрукування, науки.
Невдовзі після приєднання в Україні було скасовано соборноправність церкви — з часів Петра I на всі важливі духовні посади Київської митрополії духівництво призначалося Санкт-Петербурзьким Священним Синодом (державним органом імперії, який із 1721 по 1918 рік «заміняв» Московського патріарха). Припинили свою діяльність церковні братства; церковній мові було силою нав’язано московський акцент, проповіді проголошувалися російською мовою; у синодальних Місяцесловах з’явилися невідомі українцям суто російські святі та святкові дні; змінилися деякі старовинні богослужебні звичаї української церкви. Раз і назавжди було покінчено із отриманням духовними людьми освіти в західних університетах. Зате великого значення набули такі проблеми, як, наприклад, довжина бороди духовної особи.
Вище йшлося про незалежність поглядів і дій, яку виявив митрополит Сильвестр Косів: попри бажання самого гетьмана Хмельницького він відмовився присягати московському цареві. Для Росії така поведінка духівництва в усі часи була абсолютно неможливою — церква там завжди перебувала, за найгіршими візантійськими зразками, в повному підкоренні державі. Історія знає лише декілька нечисленних випадків непокори предстоятеля церкви царю. Скажімо, протистояння митрополита Пилипа та царя Івана Грозного.
ПІСЛЯМОВА
Сьогодні українське православ’я розділене на кілька окремих ворогуючих церков; розділене тим самим запитанням, яке хвилювало людей 350 років тому — бути в Україні самостійній церкві чи входити їй до складу Московської церкви? Але якщо за часів Хмельницького митрополит Сильвестр та його однодумці намагалися зберегти незалежність церкви навіть попри залежність політичну, то сьогодні частина української православної ієрархії тримається Москви усупереч навіть державній незалежності України. Які дивні й примхливі завитки виписує історія нашого народу на тлі часу!
У матеріалі використані твори Джозефа Лінча, Івана Нечуя-Левицького, Івана Огієнка, Володимира Соловйова, Наталі Яковенко
