Загальновідомо, що в будівництві і становленні Санкт-Петербурга, 300-річчя якого із небаченим «розмахом» святкують у ці дні, активну участь брало – так чи інакше, вільно або частіше примусово – чимало українців –«малоросів». Нижче подається коротка розповідь про одного з них – людину, яка всією душею прийняла й підтримала прозахідну реформаторську діяльність Петра I і зробила чималий внесок у розбудову освіти, культури, світогляду нової столиці Російської імперії. Йдеться про київського вченого і просвітника Феофана Прокоповича. Не будемо сьогодні роздумувати над тим, чому видатні люди, подібні до Прокоповича, кидали свій милий Київ і йшли на північ просвіщати сусідів (найпростіше сказати — така наша доля). Просто згадаємо ту яскраву роль, яку Феофан Прокопович вiдiграв у Санкт-Петербурзі — місті, яке саме піднімалося, як примхливе марево, з холодних «чухонських» болiт.
Газета «День» уже писала про Феофана Прокоповича – професора Києво-Могилянської академії, видатного педагога, філософа (він був знавцем філософії античності, Відродження та Нового часу), мислителя, теолога, поета, ерудита, поліглота, величезна творча спадщина якого (кількома мовами) повністю не вивчена і досі. Прокопович відзначався ненаситною жагою до знань і допитливістю – цікавився не тільки філософією й теологією, а й астрономією, механікою, ремеслами. Опис бібліотеки Феофана Прокоповича свідчить про різноманітні наукові інтереси та про те, що вiн прискіпливо стежив за розвитком європейської думки. Епістолярна спадщина вченого включає листи до Петра I, Катерини І, Анни Іванівни, Михайли Ломоносова, до німецьких академіків та до чи не всіх видатних російських діячів того часу. Це була одна із найяскравіших постатей пізнього українського і європейського відродження; його твори читали (і вчилися по них) у багатьох країнах, і не тільки слов’янських. Особливою рисою Прокоповича було неприйняття всього консервативного і відсталого, а також природна схильність до просвітницької діяльності.
У молоді роки Феофан Прокопович прийняв чернецтво, пізніше став Новгородським і Великолуцьким архієпископом, але при цьому завжди виступав проти релігійного фанатизму, закликав людей за всіх обставин керуватися здоровим глуздом, гостро висміював забобони, обскурантизм, невігластво.
Петро I і Феофан Прокопович були майже ровесниками (Петро Романов всього на кілька років старший) і познайомилися під час перебування царя в Києві. Петро відразу помітив надзвичайну освіченість, енергію і прогресивність молодого професора Києво-Могилянської академії. Він навіть узяв Прокоповича з собою у Прутський похід (1711 р.), що швидко зблизило їх. 1712 року Прокопович – за рекомендацією Петра – став ректором Києво- Могилянської академії. Невдовзі, втім, цар зрозумів, що Прокопович може і повинен посісти важливе місце у процесах втілення його державних і церковних реформ, і 1716 року наказав йому переїхати до Санкт- Петербурга. Феофан Прокопович не хотів залишати Київ та Академію, кидати свої заняття філософією, наукою. Тому зволікав із від’їздом майже рік, але, зрештою, мав підкоритися наполяганням Петра I.
Цар не помилився; він знайшов у Феофані людину близьких йому поглядів, яка розуміла його і служила вірою і правдою. Російський цар цінував гострий розум киянина, енциклопедичну освіченість, а також — дипломатичну спритність та політичну чутливість. Особливо приваблювала царя готовність Прокоповича йти на конфлікти із боярсько-церковними колами, які тягли Росію в минуле.
У молодій столиці колишній ректор Києво-Могилянської академії став найближчим радником царя із питань освіти і церкви, а також зайнявся науковим обґрунтуванням реформ і нововведень Петра та їх популяризацією і захистом. Бо виявилося, що Прокопович має ще один яскравий талант – гострий, безжальний до інакомислячих талант публіциста. У складних умовах столичних політичних інтриг і безперервних змін Прокопович швидко зорієнтувався і до самої смерті Петра підтримував того порадами, проповідями, відгукувався на всі важливі державні події — схвалював реформи державного і церковного управління, вітав створення регулярної армії і флоту, ставлячи питання про мореплавство «на рівень філософії історії».
Феофан Прокопович брав активну участь у проектуванні, будівництві і становленні освітніх закладів Санкт-Петербурга, зокрема Академії наук, протектором якої він став. Між іншим, він запропонував царю вкласти у спорудження академічних будівель кошти, призначені для побудови великої церкви у Смоленську. До кінця своїх днів Прокопович опікувався академією та її студентами, серед яких був і молодий Михайло Ломоносов. Як сказав один із тодішніх академіків, Прокопович «завжди з батьківською любов’ю стежить за працями Академії і виявляє всіляку доброзичливість до її членів». Він був покровителем і другом багатьох тогочасних вчених, піклувався науковими приладами, посилав здібних студентів на навчання в Європу.
Відома участь Прокоповича в укладенні кількох вельми важливих державних документів, таких, зокрема, як «Табель о рангах» і «Духовний регламент», що виказали суттєвий вплив на подальшу історію російської державної машини. Він завжди вважав і проповідував, що людина повинна за всіх умов має бути корисною державі, чесно виконувати свої службові обов’язки. І тоді кожен — незалежно від походження — має шанс досягти високих посад і успіху. Ці ідеї формували новий погляд на людину та на її місце в суспільстві, той погляд, який знайшов певний відбиток у петровському «Табели о рангах». Царя Петра та Прокоповича об’єднували однакові погляди і на деякі церковні справи, зокрема, на доцільність секуляризації на користь держави величезних церковних маєтностей, особливо монастирських.
У «Духовному регламенті», написаному разом з царем Петром, йшлося про необхідність повного підпорядкування церковної влади світській. Прокопович послідовно захищав ідею зверхності світської держави над церквою, підкреслював, що основою суспільного поступу є розвиток науки, освіти, мистецтв, ремесел. Ці погляди Прокоповича виказали значний вплив на подальший розвиток російської духовної культури, сприяли її секуляризації, визволенню літератури, живопису, музики від опіки духівництва.
Феофан доводив у своїх творах, що в кожній країні першість належить світській владі й що іншої верховної влади (патріарха) бути не повинно. Апологія юридичного підпорядкування церковної влади світськiй розвинена Прокоповичем у творі «Розшук історичний». Там, зокрема, говориться: «Цар всьому духовному чинові є суддя і повелитель, а вони, всякий чин і патріарх, є підвладні й підсудні, як і інші піддані. Так само, як воїни роблять одну справу, а цивільні – іншу, одну – лікарі, а іншу – митці, але всі підпорядковуються верховній владі. Так само вчителі і пастирі та всі духівники мають свою справу і так само, як і всі інші, підлягають покаранню, якщо не виконують її згідно з повелінням державної влади.» Це було прямим протиставленням старовинної ідеї паралелізму («симфонії») двох влад – царя і патріарха. «Духовний регламент» набув чинності закону. Сан патріарха було скасовано, а верховна церковна влада переходила до Синоду, підпорядкованому світській владі в особі обер-прокурора. (Наступні Романови не відновили патріаршество в Росії; це трапилося тільки після Лютневої революції 1917 року.)
За вказівкою Петра Феофан Прокопович пише твори, в яких розвиває ідеї «просвіченого абсолютизму» та «освіченого монарха» — філософа на троні, який всі свої сили спрямовує на просвітництво держави. Таким монархом Прокопович щиро вважав Петра. Тема Петра I та його звеличування, вперше започаткована Прокоповичем-мислителем, надовго увійшла в російську літературу, була продовжена, зокрема, і Олександром Пушкіним.
Подібні погляди Прокоповича більшість російського духівництва категорично не сприймала. Його звинувачували у єресі; в «Таємну канцелярію» йшли доноси, писалися пасквілі, підкидні листи. Прокопович відбивався дотепно, безжально, спритно. І навіть після смерті імператора Петра I продовжував виступати у своїх творах проти «довгих борід», проти спроб відновити допетровські порядки. Для захисту петровських реформ він заснував філософсько-літературно-політичний гурток «Вчена дружина», в якому зібрав навколо себе прогресивних вчених, художників, архітекторів і літераторів того часу – всіх тих, хто не хотів повертатися в «допетровську» Росію.
Блискуча кар’єра Феофана Прокоповича закінчилася разом із смертю засновника Санкт-Петербурга. Та попри інтриги супротивників, кмітливий киянин уцілів у подальших смертоносних політичних бурях і навіть зумів посприяти сходженню на престол прозахідної імператриці Анни Іванівни.
До Києва він так і не повернувся; помер 1736 року в Новгороді.
