— Світлано Василівно, ви були ініціатором нового видання «Берестечка». Як вам та творчому колективу працювалося над ним?
— Ліна Костенко і видавництво «Либідь» — це окрема вимріяна нами сторінка. Кожен видавець хотів би мати у своєму видавничому арсеналі твори Ліни Костенко. Ні для кого не секрет, що Ліна Василівна довгий час не видавалася. Коли ми вивчили її «видавничу долю», то з’ясували, що вона не була аж такою щасливою: Ліна Василівна видала близько 12-ти назв книг. Лише «Маруся Чурай» мала щасливішу долю, а решта книг видавалася один раз і жодним із видань Ліна Василівна не була задоволена. У цьому наші мрії збіглися: і ми, і вона мріяли про видання, яке було б гідним автора. Навіть не видання, а книжковий проект. Це єдине, що дало б їй змогу повернутися до читача. І тому в стінах видавництва (я можу говорити про це з гордістю) волею, зусиллями, мріями та інтелектом багатьох людей народився проект «Берестечко» — тому що історична тема для нас є органічною. Втім, поодинокий проект перевидання твору і для нас, і для Ліни Костенко не був надметою. Надмета — створення абсолютно нового формату. Сергій Якутович, художник, який графічно оформив книгу, — це також великий плюс, оскільки Ліна Василівна дуже приязно ставиться до його творчості.
Інші розвідницькі дані дозволили мені з’ясувати, що Ліна Костенко із задоволенням слухає радійні подачі «Берестечка» у виконанні Петра Бойка. Тому голос Бойка та його особистість органічно увійшли в наш проект. Далі проект наповнювався штрихами, з’явилися історичні розвідки про творчість Ліни Костенко Івана Дзюби, спеціально створений нарис Володимира Панченка «Богдан Хмельницький. Катарсис». Таким чином і склався проект, який Ліна Василівна сприйняла. І навіть сказала, що настільки поціновує труд і творчість людей, задіяних у перевиданні роману, що не втручатиметься в творчий процес, буде з нами, але не над нами. Багато хто каже, що Ліна Костеко — складний автор. Мабуть, тут справа в тому, що просто немає видавців, які могли б запропонувати їй той рівень, який би відповідав її рівневі, її інтелекту, її емоціям, її піднесенню, її національному та громадянському духу. Ліна Василівна була з нами духовно і душевно, але в той час працювала над своїм новим романом «Записки українського самашедшого». Вважаємо, що це нова точка відліку в її літературному житті.
Процес співпраці був дуже самовідданим. І також з боку доньки Ліни Костенко — Оксани Пахльовської — блискучого публіциста, людини високого громадянського духу, з глибоким сприйняттям національної ідеї. Вона жартувала, що прийняла на себе роль літературного агента, але була більше ніж літературним агентом. Без допомоги Оксани це видання, можливо, не з’явилося б.
Роман несподіваний у своєму конструкті. Але це не формальні пошуки. У цьому закладене наше бачення цього тексту, адже «Берестечко» — це роман-монолог Богдана Хмельницького, який опиняється віч-на-віч зі своєю поразкою. Кожна сторінка — це сторінка життя, таким чином, ми ніби гортаємо сувій життя (текст має вертикальну структуру).
Цей роман ми відкривали для себе як роман генія і не хочемо цуратися чи соромитися цього слова. Сьогодні Ліна Василівна вважає, що надійшов її час. Це час поетів, письменників, адже потрібна інтелектуальна оцінка всього того, що відбувається в нашій країні. Сьогодні ми знову на роздоріжжі — так само, як свого часу Богдан. У «Берестечку» закладено певні історичні уроки і висновки з них.
— Справді, «Берестечко» сьогодні звучить дуже символічно...
— Час виходу першого видання роману — 1999 рік також був доволі драматичним. Попереду були вибори... З того часу Україна пережила не одні вибори, але «Берестечко» знову набуває актуальності. По суті, це версія історичної події, але високохудожня і з потужним публіцистичним звучанням, що дає підстави прочитати роман як сучасний. Цей культурний продукт є настільки своєчасним, що стане поштовхом для роздумів багатьох людей.
Дуже важливий і мовний аспект. У «Берестечку» настільки органічно мова XVII століття вплетена в сучасну літературну мову, що нам залишається тільки читати та запам’ятовувати.
— Як Ліна Василівна оцінила вже готову книжку?
— Мені випало на долю передавати Ліні Василівні верстку. Ми прийшли до неї напередодні Нового року. Коли я передала їй книгу до рук, то відчула її тремтіння. Врешті-решт, хоча детально вона її при нас не розглядала, але була задоволена. Сказала, що не бачитиме її аж до свого дня народження. І вона справді досі її не бачила, хоча книжка вже вийшла, багато хто її вже придбав, про неї пішов розголос. До речі, перший тираж перевиданого «Берестечка» —сім тисяч екземплярів.
— Можливо, успіх «Берестечка» підштовхнув вас до нових проектів?
— Так. Це будуть упорядковані Ольгою Богомолець поезії Ліни Василівни, які стали її піснями. Знайшлася дуже гарна, лірична, на рівні одкровення, назва — «Гіацинтове сонце». Це сонце, яке може побачити над собою дуже романтична, глибока і тепла людина. Це буде 35 поезій, для оформлення яких ми довго шукали художника. На жаль, часу на спеціальне ілюстрування не вистачало, але знайшовся Іван Марчук. А Оксана Пахльовська створила нарис про Ольгу Богомолець як барда, про бардівську пісню як таку, її філософію. Представлення цієї книги відбудеться 28 березня під час творчого вечора Ольги Богомолець.
Ми сподіваємося також на інші проекти з Ліною Костенко. Принаймні задуми таких проектів є, і Ліна Василівна також прагне їхнього здійснення. Вона вже піднялася над тим, що було написане в попередні роки, і тепер хоче подавати новий продукт — переосмислений. За ці роки Ліна Василівна насправді творила дуже багато, але все воно — в письменницькому столі. Складно навіть сказати, які зусилля потрібні з нашого боку — з боку видавців та суспільства, аби все було опубліковане, адже це класика нашого часу. А якщо тексти Ліни Костенко не отримають свого другого життя в книжках, це буде поразкою українського суспільства.