I. КОЛЯСКА
25 травня 1824 року до будинку предводителя дворянства Єлизаветградського повіту Льва Леонтійовича Добровольського під’їхала коляска, з якої вийшла втомлена дорогою молода людина у чиновницькому сюртуку. Була неділя. У маєтку Добровольського Сасовка, що за 20 верст від Єлизаветграда, святкували день народження сестри хазяїна. Приїжджого чиновника запросили на ганок флігеля, де він міг змити з обличчя дорожню пилюку. Яким же було здивування мешканців дворянського гнізда, коли в несподіваному гості вони упізнали… Олександра Пушкіна, автора «Руслана і Людмили»!
Поет опинився біля Єлизаветграда за розпорядженням новоросійського генерал- губернатора, намісника Бессарабії графа Михайла Семеновича Воронцова. Епізод цей відомий: про те, що граф відправляв молодого Пушкіна «на сарану», не чув хіба що лінивий. А ось подробиці поїздки поета степами Херсонської губернії знають тільки допитливі пушкіністи, які пояснюють причини такого дивного відрядження Пушкіна конфліктними відносинами поета і генерал- губернатора. Так і було: вже в березні 1824 р. Воронцов роздратовано писав про Пушкіна як про «тягар» і про свою готовність «за перших поганих чуток про нього» відправити поета з Одеси. Хоч ще кілька місяців тому все виглядало майже ідилічно. «Приїжджає Воронцов, приймає мене дуже ласкаво, — писав Пушкін брату в серпні 1823 р. — оголошують мені, що я переходжу під його начальство, що залишаюся в Одесі…»
Після Кишинева Одеса з її строкатим велелюддям, театром, морем, гарненькими жінками й дівчатами, в яких Пушкін, як помітила Марія Миколаївна Раєвська, «вважав своїм обов’язком бути закоханим», здалася поету Європою. І що там пилюка і відсутність води! Колезького секретаря Олександра Пушкіна, який був записаний за Міністерством закордонних справ, визначили служити в канцелярії генерал-губернатора. Але все це було не більш ніж формальність: в Одесі поет жив не чиновницьким, а світським життям. «Мне не в чем его упрекнуть, кроме праздности», — писав Воронцов своєму петербурзькому приятелеві. Він і в офіційному листі до міністра закордонних справ графа Нессельрода був стриманий і великодушний: «Я не приношу жалоб на Пушкина… он кажется гораздо сдержаннее и умереннее, чем прежде… Основной недостаток Пушкина — его самолюбие… он замечательный писатель, между тем, как он только слабый подражатель малопочтенного образца (лорд Байрон)…»
Видалення з Одеси, де «дуже багато народу», до якоїсь іншої губернії, де поет знайшов би для себе «середовище менш небезпечне і більше дозвілля для занять», Воронцов вважав «істинною послугою» для Пушкіна. Проте за цими стриманими офіційними словами генерал-губернатора насправді ховалися ревнощі та пережите ним приниження.
Трохи хроніки. На початку вересня 1823 р. із Білої Церкви до Одеси повертається Єлизавета Ксаверіївна Воронцова (Браницька) й оселяється на дачі Рено, за дві версти від міста. Вона вагітна. Знайомство графині з Пушкіним відбулося між 6 і 10 вересня. На полях рукописів поета один за іншим з’являються портрети Воронцової. 23 жовтня Єлизавета Ксаверіївна народила сина. У грудні-січні Пушкін — завсідник світського салону графині, де часто влаштовують бали й маскаради. Саме в цю пору і зав’язується їхній роман.
До Воронцової небайдужий і Олександр Раєвський, скептик, «демон» поета, людина «нещаслива і зламана» (Юрій Лотман). Спостережливий та гострий на слово Філіп Вігель, який служив у той час у Воронцова, якось сказав Пушкіну, що йому «хочеться порівняти його з Отелло, а Раєвського з невірним другом Яго». Існує прийнята пушкіністами версія, що саме Раєвський-«Яго» постарався, щоб поета відправили «на сарану», зумівши при цьому ще й переконати того, що відмовлятися від поїздки не слід!
Єлизавета Ксаверіївна, за зауваженням того ж Вігеля, «з природженою польською легковажністю і кокетуванням бажала… подобатися… У ній не було того, що називають красою; але швидкий, ніжний погляд її миленьких невеликих очей пронизував наскрізь; усмішка її вуст …здавалося, так і закликає поцілунки…» Таємні побачення Пушкіна з Воронцовою не залишилися непоміченими в світі. Дізнався про них і граф. І що мав він відчувати, ставши кандидатом у «рогоносці»?
Юрій Лотман у своїй книзі про поета («Олександр Сергійович Пушкін», 1983 р.) написав, що зіткнення Пушкіна і Воронцова було неминучим, оскільки грунтом для нього стала «боротьба за гідність особистості». «Саме почуття власної гідності визначало поведінку Пушкіна і в колі друзів, і перед обличчям ворогів», — не без патетики стверджував «закоханий» у свого героя дослідник. Усе так, але чи тільки варто забувати, що свої уявлення про честь були й у блискучого генерала, героя Бородинської битви Михайла Семеновича Воронцова? Пригадаймо ще раз його зауваження про неймовірне самолюбство поета та бажання наслідувати Байрона. О. Тургенєв якось написав про свого приятеля Пушкіна фактично те ж саме, що й Воронцов: «…у поведінці не виправився: хоче неодмінно не тiльки талантом бути схожим на Байрона».
Епатаж, «прокази» Пушкіна в Петербургу, Кишиневі, а потім і в Одесі багато в чому пояснюються саме цим його прагненням бути «як Байрон». Геніальний дар дає право на виняткове становище завжди, скрізь і в усьому, вважав поет. На що вже терплячий був генерал Інзов, який ставився до Пушкіна абсолютно по-батьківські, але й той якось не стерпів і посадив свого «підопічного» під домашній арешт. Молодецтво, насмішки, зухвалість, постійні сварки та дуелі, — пушкінська хроніка кишинівського (чи тільки кишинівського?) періоду сповнена подібної «ексцентрики»…
«Избавьте меня от Пушкина», — просить Воронцов графа Нессельрода. Він вже не приховує свого роздратування: «Я буду очень рад не иметь его в Одессе…» І ось травень, історія з «сараною». Пушкін, дізнавшись про «відрядження», образився, але в дорогу все ж зібрався.
Поїздці передували дві події, які не могли не відгукнутися в серці поета. 19 квітня на 37-му році життя помер Байрон (Пушкін також загине у 37 років, «як Байрон»). Друга подія — «маленька», приватна: на початку травня з Одеси до Австрії виїхала Амалія Різнич, якою Пушкін захоплювався до знайомства iз Воронцовою. Кульмінація їхнього роману припала на літо 1823 р. (Амалія тоді була на другому або третьому місяці вагітності; 1 січня 1824 р. у подружжя Різніч народився син Олександр, причому роди виявилися для Амалії фатальними: за кордоном вона незабаром помре)…
А Пушкін у дорозі, в тому самому нещасливому «відрядженні», зустрів свій 25- й день народження. Сталося це в Сасовці. Подробиці цього дня відомі завдяки спогадам, які вдалося знайти в журналі «По морю и суше» за 1895 рік одеському літературознавцю Григорію Зленку. «Пушкіна посадили поруч із хазяїном (Л. Добровольським. — В.П. ), який, на доказ того, як цінують його вірші навіть у сільській глушині, виніс із кабінету потертий, потріпаний зошит поеми «Кавказский пленник», — згадувала сестра Л. Добровольського. — У відповідь на це поет прихильно посміхнувся. Усіх цікавило, що зараз пише Пушкін. «Евгения Онегина», — відповів він. Тоді всі почали його прохати продекламувати щось із нового твору. Олександр Сергійович почав: «Мой дядя самых честных правил» і закінчив словами: «Когда же черт возьмет тебя!» — вимовивши останню фразу з виразним жестом, причому одна з присутніх дам жахнулася: «Як це можна говорити такі речі, та ще й при дамах!»
У цей час до господині дому підійшла дочка, дитина років трьох; пестячи дівчинку, мати поставила її на стіл, і дівчинка, лавіруючи між посудом, пройшла до батька, на інший кінець стола. Батько сказав Олександру Сергійовичу, що і це дитя знає його вірші, і велів їй прочитати те місце із «Кавказского пленника», де описується красуня; справді, дівчинка ледь чутно пролепетала кілька рядків. Пушкін сказав їй: «Та ти й сама обіцяєш бути такою красунею» — і сам прочитав їй вірша «Аделі». /…/ На прохання господарів, Пушкін провів у Сасовці ще день, чим сильно була невдоволена матінка господині, жінка безграмотна, яка не могла зрозуміти, як можна так упадати коло людини, яка займається тільки писанням віршів, а головне — для такої людини спустошувати запаси в погребі.
Коли Пушкін поїхав, дами проводжали його з букетами і засипали квітами, а чоловіки поїхали проводжати його…»
У Сасовці поет вирішив перервати «відрядження» і повернутися до Одеси. Хоч зовсім трохи вже залишалося до Єлизаветграда, в якому йому доводилося бувати й раніше (наприкінці лютого — у перші дні березня 1821 р., дорогою з Кам’янки до Одеси). Якби проїхав ще якихось двадцять верст на північ від Єлизаветграда — опинився б у Бовтишці, в гостях у Раєвських. А там вже й до Кам’янки недалеко… Степові ці краї Пушкін знав непогано: в одному тільки Новомиргороді був не менше трьох разів. Важко уявити, що в гостинній Кам’янці Раєвські не розповідали йому про свою Бовтишку, про сусіднє село Шпакове, маєток матері Миколи Гнєдича, куди заглядав і сам Микола Іванович, перекладач «Іліади»…
Чи знав Пушкін, що Єлизаветград був містом, в якому починалося невдале сімейне життя зовсім юної (хоча вже й генеральші) Анни Керн, з якою він познайомився у 1819 р. у петербурзькому салоні Олєніних? Вчорашній провінційній панночці з Лубен Анні Полторацькій не було ще й 17-ти, коли її видали заміж за 52-річного дивізійного генерала Єрмолая Керна. Мине ще шість років, і Анна Петрівна знову зустрінеться з Пушкіним, але станеться це вже у Тригорському. «Чудное мгновенье» буде увічнене…
А чи міг знати Пушкін, що в Єлизаветграді доведеться жити і його дочці Наталі? Причому все навдивовижу нагадуватиме історію з Анною Керн: дочка поета вийшла заміж за полковника Дубельта, а того направили служити у військове поселення Єлизаветград…
Втім, поки що Пушкін повертається до Одеси. Закінчується весна 1824 року. В Одесі, зустрівшись із Воронцовим, він вельми своєрідно відзвітував про свою поїздку.
Граф запитав поета, чи багато сарани? — на що той відповів: «Багато», і це був увесь «звіт». Хоча ні, не весь: на пережите приниження поет відповів також кількома уїдливими епіграмами на генерал-губернатора, — вони добре відомі. Але головне — Пушкін вирішив подати у відставку. Сподівався він на незалежне життя, без наглядачів і заступників. Певний час навіть планував втечу за кордон… А поки прохання про відставку кочувало кабінетами у столиці та в Одесі, Пушкін переживав найбурхливішу пору свого роману з Єлизаветою Ксаверіївною. Мабуть, найточніше прокоментували його жінки. Віра Федорівна Вяземська, обізнана ледь не з усіма перипетіями цього таємного кохання, писала чоловіку з Одеси, що почуття Пушкіна до графині «розрослося в ньому за останні дні, як це буває». «Це дуже цнотливо, та й серйозно лише з його боку…» Дослідниця Т. Г. Цявловська уточнила: «Єлизавета Ксаверіївна захопилася пристрасним почуттям, що спалахнуло у поеті...»
Прощаючись, Воронцова подарувала поету перстень-талісман і свій портрет у золотому медальйоні. Пушкін був у розпачі. Навряд чи він чекав, що рішення, прийняте в головному кабінеті Росії, буде таким суворим. За «погану поведінку» його відправляли у заслання у Псковську губернію, в село Михайлівське, маєток батька. Маршрут оголосив одеський градоначальник: Миколаїв — Єлизаветград — Кременчук — Чернігів — Вітебськ…
До Михайлівського іноді надходили листи від Єлизавети Ксаверіївни з печаткою «талісмана». Пушкін читав їх, закрившись у кімнаті і нікого до себе не пускаючи… Третього квітня 1825 року графиня Воронцова народила дочку…
Закінчення див. на наступній сторінці «Історія та «Я»
