Закінчення. Початок читайте «День», №11-12
Випробування владою — чи не найважчий іспит для правителя. Це переконливо підтверджує історія. Скільки (на позірний, зовнішній погляд) «скромних», «гуманних», «мудрих» лідерів, сягнувши реальної — зазвичай необмеженої — влади, рано чи пізно перетворювалися на авторитарних вождів, якщо не просто на тиранів, незрідка кривавих.
Її Величність Єлизавета ІІ таке випробування пройшла блискуче (не будемо зараз вдаватися до дискусії, реальною чи тільки уявною була та є її влада). Зауважимо тільки, що влада ця є достатньо вагомою — проте королева здійснює її в непрямий спосіб, згідно з нормами конституційної британської монархії. Вона є Верховним головнокомандувачем Збройних сил Великої Британії, її повний титул звучить так: «ЇЇ Величність Єлизавета Друга, Божією Милістю Королева Сполученого Королівства Великої Британії, Північної Ірландії та інших своїх царств та володінь, Голова Співдружності, Захисниця Віри». Відомо, що, починаючи з 1688 року, коли в Англії відбулася так звана славетна революція, юридична (писана, визнана офіційно) влада королів дедалі більше передається парламенту та уряду. Тому британська монархія є саме конституційною — при тому, що конституції як такої, в нашому розумінні цього слова, в країні немає, натомість чинним є відповідний базовий комплекс законів, серед них — Акт про громадянські права ще від 1679 року. Отже, номінальної влади королева має не так вже й багато, одначе на шальці терезів справді чимало важить її неймовірний досвід Служіння народу, незрівняне почуття відповідальності, зваженість рішень. Усе це разом узяте і називається «моральний авторитет», що є значно ширшим і важливішим за юридичні повноваження. І британці високо цінують це.
«Королева не може вийти зі свого статусу ні на мить, — пише американська журналістка та історик Саллі Беделл Сміт, автор чудової біографії ЇЇ Величності, — і це робить її становище абсолютно особливим. Навіть її рідні зобов’язані постійно пам’ятати про те, що мають справу з королевою. У неї немає ані паспорта, ані водійських прав, вона не може голосувати на виборах і виступати свідком у суді, не може змінити віру та перейти з Англіканської церкви у католицтво. Оскільки вона втілює національну єдність і не повинна викликати відторгнення у підданих, вона зобов’язана зберігати якнайсуворіший нейтралітет — не лише з політичних питань, але і з таких, здавалось би, безневинних, як улюблений колір, пісні або телепередачі».
Монархиня не належить собі — від дня сходження на трон буквально лічені хвилини вона могла прожити за власним вибором, присвятивши цей час своїй персоні. Розклад ЇЇ Величності завжди був надзвичайно жорстким (ця драматична ситуація добре зображена у знаменитому фільмі «Римські канікули» 1953 року з Одрі Хепберн у головній ролі, хоч там і не йдеться конкретно про британську королеву, радше це збірний образ). І відкриття щорічних сесій британського парламенту з так званою тронною промовою, і щотижневі зустрічі з прем’єр-міністром, на яких обговорюється ситуація у Великій Британії та світі, — це все лише дещиця всеосяжних, величезних обов’язків ЇЇ Величності. До речі, номінально королева зберігає за собою право не підписувати ті чи інші акти, ухвалені парламентом — проте, за традицією, котра в Британії, як відомо, важить більше, ніж писані закони, вона завжди підписує їх.
«Вона не раз говорила мені, що монарх — це майже священнослужитель», — згадував Френсіс Кемпбелл-Престон, один із високопосадовців Букінгемського палацу. І це трепетне ставлення до своєї місії було і залишається притаманним Єлизаветі ІІ у дуже високій мірі. Немислимі такі підходи, як «порадеть родному человечку», незаслужено посприяти, бодай крихітно, кар’єрі тієї чи іншої персони (корупція тут — це щось із зовсім іншого виміру), при тому, що Єлизавета ІІ — одна з найбагатших жінок у світі, більш ніж забезпечена людина. А може, якраз тому, плюс британські традиції, моральні норми, закони й абсолютна нетерпимість суспільства.
ЇЇ Величність завжди тримається з рідкісним почуттям власної гідності, проте ніколи не підкреслює перевагу над будь-ким зі своїх підданих. Це ґрунтується на її особистій скромності, яка, в свою чергу, проявляється у високому рівні інтелекту королеви. Через три роки після початку правління ЇЇ Величності особистий секретар королеви, сер Алан Лассел, відзначив: «Люди ще не скоро усвідомлять, наскільки розумною вона є... Але рано чи пізно це визнає весь народ». А придворна дама Хелен Міррен, яка отримала Оскара за роль ЇЇ Величності у фільмі «Королева» (2006 рік), висловилася так: «Коли людина настільки довгий час залишається вірною собі, — це неймовірно заспокоює. Це — свідчення надійності. Королеву ніколи не кидало зі сторони в сторону. Її самодисципліна, як мені здається, бере початок радше з середини її душі, аніж диктується якимись зовнішніми обставинами». Ці слова багато що пояснюють.
Мері Сомс, донька великого Уїнстона Черчилля, який очолював британський уряд в момент, коли Єлизавета стала королевою, згадує: «ЇЇ Величність була чудово обізнаною про свій конституційний статус. І батько, на відміну від більшості прем’єрів, чудово знав, яке становище посідає монарх щодо прем’єр-міністра, кабінету і парламенту, що було великою перевагою, як і його величезний досвід управління державою. Вони з королевою розмовляли про поточні справи. Напевно, говорили про народ. У королеви, незважаючи на її юний вік, теж був деякий досвід. Вона подорожувала. Вона, можливо, знала деяких людей краще, тому могла поділитися цим із батьком. Особливо вражала батька її зосередженість. Вона завжди стежила за собою та за своїми вчинками, виявляючи виняткову обачливість».
Мері Сомс згадала про «подорожі» тоді ще юної королеви. Проте видається, що в даному разі це — занадто слабке, безбарвне слово. Закордонні візити — це дуже важлива частина загальної місії ЇЇ Величності. Вона, публічна персона (а в той же час — людина доволі закрита — принципово ніколи не дає інтерв’ю!), здійснила станом на 2016 рік — 256 офіційних візитів у різні країни на всіх континентах Землі, відвідавши 129 держав. За своє життя ЇЇ Величність отримала 3 000 000 листів (!) та 387 000 почесних премій та нагород. Єлизавета ІІ прагнула бути першою, першою максимально можливою мірою: вона приймала в себе в Букінгемському палаці перших космонавтів, стала першим британським монархом, який відвідав Китай, і вперше прийняла в себе Папу Римського.
Слід при цьому мати на увазі, що у своїй зовнішній політиці (яка, звісно, проводиться в рамках, окреслених урядом та парламентом) королева приділяла, і нині приділяє, особливу увагу відносинам Лондона зі Співдружністю Націй (до 1949 року — Британською Співдружністю). Це — країни, які свого часу були колоніями або підконтрольними територіями Великої Британії, а тепер є незалежними державами (назвемо лише Канаду, Австралію, Нову Зеландію, офіційною главою яких є королева, представлена у відповідних столицях генерал-губернаторами). До складу Співдружності, до речі, входять також і держави з республіканською формою правління, котрі королева, зрозуміло, не очолює. Проте всі ці країни об’єднані спільними демократичними цінностями. Загальна кількість населення країн Співдружності (а це 54 держави) сягає майже третини від усього населення людства!
Колишній прем’єр Канади Брайан Малруні свого часу заявив: «Вона (королева. — І.С.) вважає себе з’єднаною навіки з тим інститутом, яким колись була Британська Імперія». Очевидно, що за цими словами криється вагомий зміст. Сер Філіпп Мур, особистий секретар королеви у 1977-1986 роках, підрахував, що половину свого часу Єлизавета ІІ приділяє саме Співдружності. За десятиліття правління більшість країн -учасниць Співдружності ЇЇ Величність відвідала не один раз (а Нову Зеландію — 13 разів, Австралію — 18, Канаду — 23). Це все є цілком закономірним: роль глави Співдружності, хай навіть символічної, справді сприяла зміцненню позицій королеви в Британії та у світі, стала джерелом гордості, підставою для впевненості в собі та невід’ємною частиною самосвідомості монарха.
Мільйони людей на земній кулі зросли у світі, котрий просто не уявляє життя без Єлизавети ІІ. Але, окрім безперечної величі, є ще один аспект розмови про королеву — її щира людяність. Після важкої втрати минулого року — смерті чоловіка, герцога Единбурзького Філіпа, — ЇЇ Величність звернулася до мільйонів людей, які висловили їй слова співчуття, тепло і просто: «Я хотіла б щиро подякувати вам усім за підтримку. Ваша слуга, Єлизавета». І є всі підстави вважати, що це не було «демократичною позою».
Уже згадувана Саллі Беделл Сміт пише про «уквітчаний яскравими фарбами образ дому Віндзорів, у який колись постукала королівська доля і поклала нелегку ношу на тендітні плечі десятилітньої принцеси (йдеться про 1936 рік, коли Єлизавета доволі несподівано стала спадкоємицею трону. — І.С.). Єлизавета ІІ виконувала цей обов’язок із честю, — веде далі Саллі Беделл Сміт, — цілеспрямовано й сумлінно, мала величезний вплив, але не узурпувала владу, зберігаючи особисту стриманість за «зіркової « популярності — а найголовніше, і в добрі, і в темні часи несла людям світло щастя».
Очевидно, саме тому українці, як і мільйони людей в світі, можуть щиро приєднатися до слів британського гімну: «Боже, бережи Королеву!» А надто зараз, коли Британія є нашим дуже важливим союзником в умовах агресії Росії.
