Острозька Біблія — видатна пам’ятка української культури. Один із авторів небезпідставно назвав її «королевою українських книг». Надрукована на початку 80-х рр. ХVI ст., вона отримала значне поширення серед православних слов’ян, а також молдаван та румунів. Це видання шанували й представники неправославних віровизнань, віддаючи належне ерудиції острозьких книжників.
Шанобливе ставлення до цієї Біблії як з боку православних, так і представників інших християнських конфесій стало однією з причин того, що збереглося чимало примірників цього видання. При гіпотетичному накладі 1000—1500 екземплярів до нашого часу дійшло понад 260 примірники, які зберігаються в музеях, бібліотеках, архівах не лише України, а також й Росії, Білорусі, Польщі, Литви, Румунії, Ватикану, Греції, Сербії, Угорщини, Чехії, Естонії, Голландії, Болгарії, Франції, Великобританії, США, Канади, Австрії, Німеччини, Фінляндії, Узбекистану та Киргизії.
Острозька Біблія виступила важливим чинником розвитку богословської думки в Православній церкві, стала першим повним зібранням книг Старого й Нового Завітів старослов’янською мовою й, відповідно, виступала основою для різноманітних видань біблійних текстів цією мовою. Тому є підстави говорити про її вплив не лише на українську культуру, а й на культури інших народів «православно- слов’янського простору».
ВСЕСИЛЬНИЙ БОГ ПОДАВ ЦЕ МЕНІ...
Незважаючи на те, що в цьому році виповнюється вже 425 років з часу видання Острозької Біблії, тим не менше зберігається значний інтерес до цієї книги. Річ у тім, що вона дала православним слов’янам біблійний канон. Цим каноном і зараз користується ряд православних церков. Так, канонічна Біблія Російської православної церкви — це фактично Острозька Біблія, яка зазнала лише косметичних видозмін.
Активна робота по підготовці Острозької Біблії розпочалася у середині 70-х рр. Х VI ст. Саме в березні 1575 р. управителем Дерманського монастиря князь Василь Острозький призначив друкаря Івана Федоровича (Федорова). Судячи з усього, вже тоді можновладець почав виношувати ідею створення своєрідного культурного комплексу, де би поєднувалися друкарня й гурток вчених-богословів, котрі б готували до друку відповідні книги, а також школа.
Ймовірно, вже у 1575 чи 1576 рр. виник такий гурток вчених, які працювали над підготовкою до друку Острозької Біблії. Паралельно з цим вони викладали у школі підвищеного типу, готуючи для себе заміну і залучаючи учнів для перекладу й редагування біблійних текстів.
Робота над повним корпусом Біблії була складною справою. Необхідно було зібрати різноманітні тексти, відредагувати їх. Про це так розповідалося в першій передмові до Острозької Біблії, написаній від імені князя В.Острозького: «Бо і книг, що називаються біблія, на виконання цього діла на початку ми не мали.., які за нашою думкою, щоб почати це діло, в усьому були задовільні. Але і в усіх країнах нашого роду і слов’янської мови не знайдено ні однієї, що містила б усі книги Старого Завіту, хіба що у шляхетного і у видатного світоча православ’я, пана і Великого князя Івана Васильовича московського… Ревним проханням випрошену боговибраним чоловіком Михайлом Гарабурдою, писарем Великого Литовського князівства, повну біблію ми удостоїлися держати, що з грецької мови сімдесять і двома перекладачами, більше ніж п’ятьсот літ тому перекладена на слов’янську мову ще за великого Володимира, який охрестив Руську землю. Ми також знайшли і багато інших біблій, різні письма і різними мовами, і ми приказали дослідити їх вміст, чи всі відповідають в усьому божественному писанню. І знайдено багато відмінностей, не лише відмінності, але і зіпсутий текст, через що ми були дуже розстроєні». Далі князь говорить про те, що він сумнівався, чи вдасться йому довершити роботу, яку розпочав. Зрештою, він вирішує не припиняти роботу: «Тому своїми посланнями і письмами, обходячи числені краї світу, як римські краї, так і кандійські острови, також і числені грецькі, сербські і болгарські монастирі, я прийшов аж до самого намісника апостолів і голови правління всієї східньої Церкви, пречесного Єремія, архиєпископа Константинополя, нового Риму, вселенського патріярха високопрестолької церкви, просячи уклінно та ревно як людей обізнаних з грецькими та слов’янськими святими писаннями, так і добре справлені списки, які з певністю без помилок. Всесильний Бог за своєю великою добротою подав це мені, бо, як раніше було сказано, знайшов я потрібні книги і працівників для пресвятого діла. Добре порадившись з ними і багатьома іншими, що добре вишколені в божественних писаннях, і зі спільною порадою та однозгідним рішенням я вибрав список древнього славного письма і преглибокої мови, і тексту грецького 72-ма блаженними і богомудрими перекладачами на ревне благання любителя книг Птоломея Филадельфа, єгипетського царя, перекладений з єврейської мови на грецьку. Він більше, ніж інші, годився з єврейськими та слов’янськими текстами, і я наказав в усьому його держатися упевнено і без змін».
Дослідники неодноразово зверталися до цих слів, характеризуючи роботу над Острозькою Біблією. Але, на жаль, тут часто відбувалося зміщення акцентів. Так, у російській історіографії спеціально зверталася увага на слова передмови, де говорилося, що князь В.Острозький отримав від князя Івана Васильовича (Грозного) повний текст Старого Завіту Біблії, який ще ніби за часів Володимира був перекладений старослов’янською мовою із грецької Септуагінти (тобто грецького перекладу 72-х тлумачів). Цей текст дослідники ототожнювали з т.з. Геннадіївською Біблією, яка була укладена під керівництвом архиєпископа новгородського Геннадія в останні роки ХV ст. і при укладенні якої використовувалася не тільки і не стільки Септуагінта, як Вульгата (латиномовний переклад старозавітних книг). Відповідно, робився висновок, що праосновою Острозької Біблії є Біблія Геннадіївська.
Цей своєрідний науковоподібний міф утвердився не лише в російській історіографії. Він перейшов у істографію радянську. Також прижився в роботах українських, польських та інших дослідників.
Насправді ж ні об’єктивний аналіз передмови до Острозької Біблії, ні аналіз її тексту не дає підстав так вважати. Із зазначеної передмови випливає наступне. По-перше, князь В.Острозький збирав різноманітні біблійні тексти старослов’янською мовою. Серед них була й Геннадіївська Біблія, котра користувалася авторитетом як давня, «автентична» збірка біблійних книг. Однак ні один із слов’янських текстів Біблії не задовольнив князя. По-друге, князь, не маючи доброго біблійного тексту, послав своїх представників у різні землі (Італію, Грецію, Сербію, Болгарію), щоб ті збирали добре перекладені й написані книги Біблії. По-третє, за основу для перекладу старозавітних книг зрештою була взята Септуагінта. При цьому спеціально відзначалося, що даний текст найкраще узгоджувався з єврейськими й слов’янськими текстами.
Аналіз тексту Острозької Біблії значною мірою підтверджує свідчення передмови до цієї книги. Використовуючи вже існуючі старослов’янські переклади, укладачі Біблії звіряли їх із Септуагінтою. При потребі робили доповнення чи викидали зайві речення. За Септуагінтою виправили зроблений з латинської Біблії переклад книг Параліпоменон, Єздри, Неємії, 1-ї та 2-ї книг Маккавеїв. Додатково з грецької мови переклали Естер, Пісню пісень, Премудрості Соломона. Із видань грецького тексту укладачі, схоже, використовували Комплютенську Поліглоту й Альдінську Біблію.
Тим не менше, окремі старозавітні книги були перекладені й виправлені за латинською Вульгатою. Це стосується книг Товіт та Юдіф. Можливо, також острозькі книжники зверталися й до чеського перекладу Біблії. В окремих місцях могли використовувати єврейський оригінал чи невідомий нам зараз грецький текст.
Загалом вони зробили велетенську роботу, здійснивши порівняльний аналіз різноманітних текстів. Навіть у Західній Європі, де філологічна наука була достатньо розвинутою, у той час подібну роботу ніхто не робив.
ТВОРЦІ ТА ЇХНЯ МОВА
Про те, хто зійснював укладання й редагування Острозької Біблії, на жаль, ми не маємо достатньо інформації. Ймовірно, ця робота здійснювалася під керівництвом Герасима Даниловича Смотрицького, який був автором віршованих та прозових передмов до Острозької Біблії.
Про нього відомо, що походив він із православної священницької родини. Його батько, дяк Данило, переписував книги. Зокрема, збереглася переписана ним у Смотричі (біля Кам’янця-Подільського) збірник для отця Василія. Син Герасима, Мелетій, у полемічному творі «Оборона Верифікації» згадує, що його батько був писарем при трьох кам’янецьких старостах.
Тобто можна говорити, що походив він із сім’ї книжників, сам працював писарем. Отже, добре володів грамотою. До того ж народився й жив у регіоні, де були відносно розвинуті культурні традиції. Адже Кам’янець-Подільський належав до великих міст. Тут існували школи, переписувалися й укладалися книги. Ця земля дала талановитого письменника, соратника гуманіста Максима Грека Ісайю Кам’янчанина. Відомо, що ще у 1561 р. він прибув до Москви, сподіваючись тут придбати деякі книги, в т.ч. й повний текст Біблії старослов’янською мовою. Судячи з усього, Ісайя хотів їх видати. Чи не варто в його особі вбачати предтечу Г.Смотрицького? Не виключено, що ці книжники могли спілкуватися й виношували ідею видати повний текст Біблії старослов’янською мовою.
Ймовірно, десь у середині 70-х рр. ХVI ст. Г.Смотрицький перебрався до Острога на запрошення князя В.Острозького, де здійснював редагування Біблії. Водночас він працював у Острозькій академії ректором. У 158 7 р. Г.Смотрицький видав збірник полемічних творів, куди ввійшли «Ключ царства небесного» й «Календар римський новий». Також З.Копистенський у «Палінодії» пише, що Г.Смотрицький був автором поетичних творів.
Без сумніву, він належав до високоосвічених людей. Володів як старослов’янською, так і тогочасною «руською» книжною мовою. Його передмова до «Ключа царства небесного» дає підстави вважати, що знав він грецьку та арабську мови. Можливо, також володів латинською.
До укладачів Острозької Біблії можна віднести Тимофія Михайловича. У 1580 р. він видав «Книжку, собраніе вещей нужнійших вькратці скораго обрітенія в Книзе новаго завіта». Це був алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту. Укласти його могла лише та людина,яка добре знала новозавітні тексти. Очевидно, саме він працював над редагуванням Нового Завіту до Острозької Біблії.
Про цього автора ми практично нічого не знаємо. Є згадка про Тимофія, архимандрита Дорогобузького, який був учасником Брестського антикатолицького собору в 1596 р. Як відомо, Дорогобуж знаходився у володіннях князя В.Острозького. Не виключено, що Тимофій Михайлович після своєї роботи над Острозькою Біблією міг отримати сан архимандрита зазначеного монастиря.
До ймовірних укладачів Острозької Біблії варто віднести також і Василя Суразького, якого дослідники ототожнюють із Василем Андрійовичем Малюшицьким. Останній народився у сім’ї королівського писаря Андрія Івановича, власника села, а потім містечка Суража. У 1588 р. у Острозі В.Малюшиццький створив «Книжицю у восьми розділах» (у літературі цей твір часто фігурує під назвою «Про єдину істинну православну віру»). Це був перший грунтовний теологічний твір, який виник у середовищі острозьких книжників як результат полеміки православних із католиками та протестантами. Вважається, що В.Малюшицький переписав та уклав Маргарита (1595) й Псалтиря із возслідуванням (1598). Зрозуміло, така людина добре орієнтувалася в біблійній літературі, мала відповідну книжну підготовку й могла зробити свій внесок у справу підготовки до видання Острозької Біблії.
Не виключено, що певну роль в укладенні Біблії відіграв також Іван Федорович (Федоров). Він є автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Нового Завіту.
Звісно, роль цього першодрукаря у виданні Острозької Біблії не варто применшувати. На його долю випала технічно складна робота. Деякі останні дослідження дають підстави вважати, що вже у 1578 р. підготовка до друку Біблії вступила у вирішальну стадію. Зокрема, Я.Ісаєвичем було знайдено й опубліковано заяву гравера Блазіуса Ебіша із Шенберга, датовану 3 червня 1578 р., в якій той давав згоду виконати замовлення книгодрукаря І.Федоровича на виготовлення 150 гравірованих на міді кліше для ілюстрації Острозької Біблії.
Власне, видання цієї книги стало результатом колективної праці своєрідного «друкарського цеху». Сам І.Федорович писав, що працював «разом з помічниками і моїми однодумцями». На думку І.Огієнка, разом із ним працював тут син його Іван та його учень Гринь Іванович із Заблудова, можливо також, що тут працювали і його львівські учні: Сачко Сенькович Сідляр, Корунка Семен та інші.
Щоб друкарі не лишалися без роботи, оскільки виправлення тексту повної Біблії потребувало багато часу, друкарі приступили до видання Нового Завіту й Псалтиря. Книжка ця, надрукована у 1580 р., мала служити не лише для практичного вжитку в церкві, а й у тодішніх релігійних змаганнях. Спостерігалися певні текстуальні відмінності між цим виданням та відповідними частинами Острозької Біблії. Тобто для друку даної книги використовувався менш відредагований варіант.
Роботу над Острозькою Біблією в основному закінчили ще в липні 1580 р. Але з певних причин її в світ не випустили. Певно, були знайдені якісь помилки в тексті.
Схоже, біблійні книги друкували не в звичайному порядку, а в міру виправлення тексту. Тому Острозька Біблія складається з п’яти частин, із окремою пагінацією кожної (276, 180, 30, 56 і 78). До цього ще треба додати 8 листів передмов. Отже, її об’єм 628 листів, чи 1256 сторінок.
Біблію прикрашено різними гравюрами. Проте ці графічні прикраси надто скромні. Для друкування тексту був відлитий особливий шрифт — дуже дрібний у ті часи (24,8 мм). Однак виразний і гарний, що засвідчує високу майстерність друкарів. Щодо початкових (заголовних) букв Острозької Біблії, то вони дещо нагадували великі букви Скориненських видань.
Відомі два видання Біблії — 1580 і 1581 р. Вони майже однакові: заголовний лист один, із зазначенням 1581 р., ті самі передмови. Основна відмінність — післямови друкаря І.Федоровича в обох виданнях різні, часом помічається різниця в шрифті, складах та прикрасах.
Дослідники звертають увагу на те, що мова Біблії в своїй основі була старослов’янською (чи церковнослов’янською). На це був ряд причин. Передусім варто мати на увазі, що дане видання було розраховано не лише на Україну, а й на весь православно-слов’янський світ. Тут і далі мовою церкви та елітарної культури виступала старослов’янська мова (навіть не зважаючи на те, що вона не була належним чином унормована). Значення цієї мови зросло в умовах ХVI ст., коли загострилося конфесійне протистояння. Православні зазнавали значного тиску з боку мусульман, католиків та протестантів. Наступ конфесійних противників був спрямований і проти використання старослов’янської мови. Наприклад, єзуїт Петро Скарга у своєму полемічному трактаті «Про єдність церкви божої…» звертав увагу на те, що дана мова є малопридатною для її використання в богословській сфері. В таких умовах для православних консерватизм, у т.ч. й у мовному питанні, став своєрідним бастіоном — особливо в плані захисту від католицизму й протестантизму.
Також варто мати на увазі, що в той час не існувало добрих перекладів біблійних текстів народними слов’янськими мовами. Відповідно, не було людей, які б могли якісно робити цю справу. Очевидно, певну роль відіграв і суб’єктивний чинник. Іван Федорович, роль якого у виданні Острозької Біблії була далеко не останньою, належав до своєрідних православно-слов’янських «інтернаціоналістів». Він не був закорінений у якусь місцеву традицію і вважав себе «громадянином» православно-слов’янського світу. Тому використовував цю мову в своїх друках.
І все ж мова Острозької Біблії дещо різнилася від «класичних» текстів старослов’янською мовою. Тут все таки є певні вкраплення розмовної української.
Незважаючи на те, що Острозьку Біблію до друку готували різні фахівці (знавці сакральних мов та біблійних текстів, учені- філологи, майстри друкарської справи), все таки головну роль у її появі відіграв князь Острозький. Саме він зумів зібрати вчених редакторів, запросив до себе друкаря І.Федоровича. За його завданням збиралися біблійні тексти з різних країн. Зрештою, він виділив великі кошти для роботи над Біблією і для її друкування.
В.Острозький виступив у ролі вдумливого, далекоглядного мецената, який з великою користю вклав гроші в потрібну справу. Що спонукало князя це зробити? Мотиви цього вчинку (принаймні, частково) були пояснені в передмові до Біблії, написаній від його імені.
СЛОВО БОЖЕ ЯК ЗБРОЯ ДУХУ
Князь говорив, що відважився на видання Святого Письма, сподіваючись на милосердя Боже, «знаючи, що нелегко людям спастися», хіба що збереженням його «заповідей з вірою». Треба мати на увазі, що для людей епохи середньовіччя питання спасіння, потойбічного життя не було чимось абстракним. Люди того часу глибоко переймалися цією проблемою. З цією метою вони жертвували кошти на церкву, будували храми, фундували монастирі тощо. Як бачимо, для В.Острозького видання Біблії передусім було богоугодною справою.
Це був дещо модернізований погляд на справу спасіння. Так, у період Середньовіччя богоугодною справою вважалося переписування Священного Писання. Князь же переносить цю богоугодність на друкування біблійних книг. Він каже, що перш ніж відійти на той світ, хоче залишити «духовний дар», видрукуване Святе Письмо, яке дане людям Богом для спасіння.
Водночас князь звертає увагу на справи земні, власне, на міжконфесійну боротьбу, що точилася в той час на українських землях: «…коли я побачив, що Христову Церкву, яка його чесною кров’ю викуплена від клятви закону, з усіх сторін топчуть ввороги-противники і її пожирають безпощадні вовки, які прийшли у світ, тоді я згадав слова пророка, які колись вимовив Господь наш Ісус Христос: «Ревність твого дому з’їла мене». Бо кого з вас, що вірні та побожні, не огорнув жах, коли бачите, що древня Христова Церква клониться до упадку, або хто не відчує впокорення і не засмутиться, бачачи, що Богом засаджений виноградник обскубує кожний, хто йде дорогою, тому що знищена його огорожа і на ньому пасеться дикий осел, і його погриз бик польовий. І ніхто не спроможний протистояти його люті через брак духовної зброї, якою є Слово боже. Або в кого серце не сповниться жалощами і хто не заплаче, дивлячись на руїну Христової Церкви і в землю затоптану її хвалу, і бачить, як жорстокі вовки безпощадно граблять і розганяють стадо христових овець. Адже нас оточили різні вороги і різнородні нещастя».
Як бачимо, про переслідування «Христової Церкви» автор говорить досить абстрактно. Але, в принципі, не так то вже й складно розшифрувати те, про що тут йдеться. Під «Христовою Церквою», звісно, розумілося православ’я, яке в той час на українських землях переживало кризу й здавало свої позиції католикам та протестантам. Саме католики й протестанти алегорично іменувалися «жорстокими вовками».
Звісно, мотиви, що змусили князя звернутися до видання Острозької Біблії, подані з доволі суб’єктивної позиції. І це зрозуміло. Хоча можна не сумніватися, що мотиви особистого спасіння, яке він сподівався отримати завдяки здійсненню богоугодних справ, у т.ч. й друку Біблії, а також намагання зміцнити позиції православної церкви, покровителем якої в Речі Посполитій він офіційно вважався, стояли на першому місці.
Однак, на нашу думку, певну роль міг відіграти в цій справі й «магнатський гонор». Князю важливо було зробити таку справу, завдяки якій про нього б заговорили, зріс його престиж та завдяки якій він би залишив про себе пам’ять нащадкам. Про це (хай навіть дещо завуальовано) йдеться в передмові.
До того ж перед очима В.Острозького був яскравий приклад. Десь у 1553 р. покровитель реформаторів-кальвіністів у Великому князівстві Литовському Миколай Радзивіл у Бресті заснував протестантську громаду, а також своєрідний культурний осередок кальвіністів. Тут були зібрані їхні вчені- богослови, а також почала функціонувати друкарня. Власне, подібний осередок (але вже православний) був створений В.Острозьким у середині 70-х рр. ХVI ст. в Острозі. Головною справою берестейського кальвіністського осередку була підготовка до друку повного тексту Біблії польською мовою. На цю справу пішло близько 6 років. Зрештою у 1563 р. Брестська (чи Радзивілівська) Біблія побачила світ. На видання цієї книги були витрачені величезні кошти. Й видана вона була відносно великим накладом.
Варто мати на увазі, що князі Острозькі й Радзивіли знаходилися в родинних стосунках. Тому закономірно, що В.Острозький не хотів відставати від своїх родичів. І це могло бути одним із чинників, які призвели до того, що він все таки створив у Острозі гурток вчених, що працювали над укладенням Біблії старослов’янською мовою.
Ймовірно, після випуску в світ Острозької Біблії в І.Федоровича виникли певні непорозуміння з князем В.Острозьким. Тому друкар повернувся до Львова. Із собою узяв чимало неповних примірників, які додруковував і продавав у цьому місті. Після смерті, яка сталася орієнтовно в кінці 1583 р., Федорович залишив 120 повних Біблій і 80 неповних. Все це перейшло його наступникам. У 1588 р. друкарню Федоровича та 40 недодрукованих Біблій викупив віленський друкар Кузьма Мамонич. Ці Біблії додруковувалися вже у Вільно. Таким чином постала Віленська Біблія.
Цікавою була подальша доля Острозької Біблії. Її примірники знайшли поширення на землях православно-слов’янського ареалу, а також в інших країнах. Дещо перероблене видання цієї книги планував здійснити київський митрополит Петро Могила. У 1638—1639 рр. над її текстом працював колектив учених ченців на чолі із Сільвестром Косівим. У цей же час П.Могила доручив ченцю-граверу Іллі виготовити близько 500 ілюстрацій для майбутнього видання Біблії. Багато з них були зроблені в першій половині 40-х рр. ХVII ст. На жаль, обставини не дали змоги здійснити це ілюстроване перевидання Острозької Біблії. У 1647 р. П.Могила помер. Потім настали часи хмельниччини й «руїни». Гравер Ілля, вирішивши, що видання Біблії не буде здійснене, припинив виготовлення ілюстрацій. До нас дійшло близько 130 його гравюр на біблійні теми.
Невдовзі після цього перевидання Острозької Біблії було здійснене в Москві, де існували більш сприятливі умови для цього. Сталося це в 1663 р. за царя Олексія Михайловича. Біблія була передрукована з невеликими виправленнями у правописі, щоб наблизити її текст до російського варіанту старослов’янської мови. Це видання отримало назву «пєрвопєчатной» Біблії. Насправді ж така назва затьмарює суть справи.
У передмові до цього видання говорилося про «незадовільність» тексту Острозької Біблії. Але водночас вказувалося, що виправлення тексту вимагає часу, умілих редакторів і т.п. У той час у Московському царстві не було людей, які б могли здійснювати редагування біблійних текстів. З часом таких спеціалістів почали запрошуувати з України.
Цікаво ввідзначити, що видання «пєрвопєчатной» Біблії було здійснено без благословення тодішнього Московського патріарха Никона. Зроблено це було за наполяганням царя, а також згодою митрополитів та єпископів.
У 1674 р. Собор Російської православної церкви постановив здійснити переклад Біблії на основі грецьких текстів. Займався цією справою виходець із України Епіфаній Славинецький. Однак цю справу він так і не довів до завершення.
Ще одна спроба перекласти Біблію старослов’янською мовою була здійснена за часів Петра I. У 1712 р. він видав указ про те, щоб звірити «пєрвопєчатную» Біблію із грецькими текстами. Знову ж таки цією справою займалися вихідці з України Феофілакт Лопатинський та Софроній Ліхуд. Нагляд за цією роботою було доручено українцю, митрополиту рязанському Стефану (Яворському).
Робота над Біблією тривала близько семи років (з 1714 по 1720 рр.). Попередній старослов’янський переклад всіх старозавітних канонічних книг, окрім Псалтиря, був звірений із Септуагінтою. Лише деякі з неканонічних книг (Товіт, Юдіф), початково перекладені з латинської Вульгати, з нею ж і були звірені. Було вказано на найбільш значні розбіжності між старослов’янським текстом та грецьким. У окремих місцях, де існували труднощі для ясного перекладу з грецької, на полях давався переклад з латинського чи єврейського, а подекуди навіть з халдейського, арабського, сирійського й самарітянського перекладів.
Був також введений поділ глав на вірші. Главам значної частини старозавітних книг були дані заголовки, які запозичили з латинської Біблії. Також у тексті давалося пояснення єврейських та інших слів, які залишилися без перекладу.
Рукописний переклад Ф.Лопатинського й С.Ліхуда складався із 8 томів. Його передали до друку. Однак у силу різних обставин, зокрема, смерті Петра I, цей переклад так і не був надрукований.
У наступні десятиліття в Росії постійно зверталися до питань виправлення тексту Біблії та її видання. З приводу цього виникали різноманітні дискусії. Проте справу було доведено до завершення лише в середині ХVIII ст. У 1747 р. роботу над редагуванням старослов’янського тексту Біблії було доручено Варлааму Лящевському та Гедеону Слонімському, які були викладачами в Києво-Могилянській академії. Завершили вони свою працю у 1751 р.
Ці редактори звірили всі книги Біблії із грецьким текстом. Тим не менше, в основі їхнього перекладу все таки лежав текст Острозької Біблії. 18 грудня 1751 р. вийшов друком виправлений В.Лящевським та Г.Слонімським переклад біблійних книг. Це видання отримало назву Єлизаветинської Біблії. Остання була взята за основу для Почаївської Біблії 1798 р., яку надрукували греко-католики. Вона вийшла в п’яти томах великого формату. У цій книзі текст супроводжувався маргінальними коментарями та підтекстовими примітками. Дана Біблія, але вже з ілюстраціями, була перевидана у Перемишлі в 1859 р.
До сьогоднішнього часу Єлизаветівська Біблія залишається тим старослов’янським текстом Біблії, якою користується Російська православна церква.
Отже, нинішній канонічний текст Біблії цієї церкви — фактично Острозька Біблія з певними редакційними правками. Причому ці редакційні правки часто робилися українськими руками. Тому маємо право сказати: саме українці створили для православних росіян їхню канонічну Біблію.
