Закінчення. Початок у №41-42
Наступний бій знову звів М. Вишневецького зі старим знайомцем — Бакаєм, котрому сприяли ватажки Телес і Сивербас (Сівер-Баша?). Ймовірно, йдеться про події наприкінці жовтня 1570 р., коли «Бакай з товариші» з 2,5 тис. татар фіксується в межиріччі Псла і Ворскли з наміром нападу на московську Сіверщину (Почеп і Стародуб). Вочевидь, то була розвідка шляхів для славнозвісного ханського походу на Москву 1571 р. Дорогою назад Бакаєві татари могли й «завернути» до Черкас. Відтак саме ця поведінка білгородців мотивувала коронного гетьмана Ю. Язловецького влітку 1571 р. висунутись на Черкащину, щоби громити ворога, який вертався з московського походу.
М. Вишневецький наздогнав Бакаєві загони «на Чигирині» і припер їх до «річки» (очевидно, Тясмин). Здається, якщо це таки подія 1570 р., той рік має бути названий першою датою в історії Чигирина (у Папроцького в описі походу Язловецького 1571 р. Чигирин фігурує також).
Далі маємо напад на Черкаси п’ятисотенного загону татар Рараджи. Прив’язка його до «осені» схиляє до думки, що йдеться або про осінній набіг 1574 р. (про який, на жаль, бракує докладних відомостей), або про один з епізодів великого набігу на Правобережну Україну та Галичину у вересні-жовтні 1575 р. До такої ідентифікації схиляє надмірна «самопевність» татар, які після першого невдалого нічного нападу повернулися і вдруге. Та й те, що після перемоги в полі під містом князь не кинувся переслідувати загони, які відступали, також промовиста обставина — черкасці могли тоді побоюватися більшого війська. А про те, що татарський напад восени 1575 р. не оминув Черкас, може свідчити згадка 1576 р. королівської винагороди Кшиштофу Вронському, «слузі» черкаського старости М. Вишневецького, який перебував у татарському полоні.
Незрозуміло, як тлумачити й нову нічну атаку Бакая, описану далі. Чи це ще один епізод набігу 1575 р., у якому Бакай брав участь (див. «Історію жалісну» Б. Папроцького), чи це вже пізніша акція — епізод набігу 1577 р.? (Вірогіднішою виглядає дата 1577 р., оскільки 1575 р. Бакай був більше стурбований становищем на Поділлі.)
Останнім є «бойовий» епізод з відбиттям набігу білгородського аги Януша (Юнуса?), який з трьома сотнями татар пограбував-спустошив містечко Трипілля (нині село Обухівського р-ну Київської обл.). Його М. Вишневецький з двома сотнями кінних наздогнав аж на р. Чорний Ташлик (ліва притока р. Синюха, лівої притоки Південного Бугу). У запеклій битві князь здобув перемогу і повернув полонених на їхні рідні місця.
Тему захисту кордону від татар завершує опис заснування нового прикордонного міста-замку — Корсуні. Ймовірно, його варто датувати 1583 р. (королівський локаційний привілей Корсуню датований 8 лютого 1584 р.).
Останні два великі епізоди пов’язані з наступальними (баторіанськими) військовими кампаніями проти Московії Івана Грозного 1579, 1580, 1581 рр. Князь М. Вишневецький із союзниками тоді діяв на підросійській Сіверщині. Перший епізод оповідає про похід восени 1579 р. на Чернігів. Очолив його князь Василь-Костянтин Острозький. З ним були його син Януш, М. Вишневецький і згадані 300 білгородських татар Кошкільдея-аги, а також ополчення шляхти київської, овруцької, остерської та гомельської. Вони під самим Черніговом заклали свій кіш-табір, але добре укріплений замок взяти не змогли. Відтак спалили місто (посад) і відступили додому.
М. Вишневецький, аби не радів ворог, із сімома сотнями «люду лицарського» (запорожців було обмаль, лише почет Я. Оришовського із кількох десятків вояків, бо вони тоді спокусилися походом на Молдову із Самійлом Зборовським) плюс 3 сотнями білгородських татар від’єднався від загального війська і зайнявся пустошенням чернігівських околиць. З Вишневецьким пішов і молодий Януш Острозький. Їх летючі загони доходили тоді аж до Стародуба. Спустошені були околиці Чернігова, Путивля, Рильська, Почепа, Брянська, Радогоща (Погара), Орла і Карачева (вірогідно, тут перелік постраждалих від дій князя підмосковських міст за всю війну, а не лише за час походу восени 1579 р.).
Для нового походу під Карачев влітку 1580 р. князь найняв 1200 татар. Вони разом із власними вояками Вишневецького й запорожцями мали продовжити пустошення московських прикордонних волостей. У цьому карачевському поході до князя приєднався і остерський староста Лаврін Ратомський. Спочатку магнатське військо підійшло до Карачева, де заклали кіш. Звідси розпустили загони по карачевських волостях. Відступаючи, спалили і саме місто (мабуть, без замку). Далі пішли під Рильськ, Брянськ та Орел, де також плюндрували сільські околиці.
У серпні 1581 р. М. Вишневецький пішов у похід на Сіверщину без татар. Головною метою виправи був «Трубецьк» (Трубчевськ). Бойовими товаришами Вишневецького в цьому поході були річицький староста князь Ярош Жижемський (загін із 200 вояків), овруцький староста Аврам Мишка, київський чашник і ротмістр королівський Киріян Лятошинський.
Прямували, маючи праворуч Стародуб, переправилися через річку Судость (десь нижче Почепа), перейшли Почепівську волость і прибули під Трубчевськ. Трубчевський гарнізон тоді очолював «старший воєвода» князь Радилів. Замок був нещодавно збудований і належним чином споряджений.
Вояки Вишневецького (із запорозької піхоти?) підвели окопи-шанці під стіни Трубчевська, незважаючи на артилерійський обстріл московітів. Звідси розпочався штурм — частину укріплень підпалювали, частину підрубали сокирами. Князь-командувач підбадьорював своїх вояків добрим словом, нагадуючи, що бити московитів їм не вперше. Нападники увірвалися до замку, роззброїли гарнізон і захопили самого воєводу Радилова, передавши його Вишневецькому як знак перемоги.
Здобичі було багато, відтак рушили додому — спаливши місто і замок (як римляни Сципіона Карфаген). По дорозі ще й розпускали загони, які плюндрували околиці.
Московити спромоглися на організацію погоні. Зібрали три тисячі вояків, над якими, за «Епіцедіоном», старшим був стародубський воєвода князь Іван Мчецький (Мезецький?). Спільно з ним виступили новгород-сіверський воєвода князь Осип, путивльський — князь Василь Дмитрович Хілков, брянський — князь Федір Ликов-Оболенський, чернігівський — князь Іван Долгорукий та ін.
Військо Вишневецького (1400 вояків) вони наздогнали на переправі через р. Судость (права притока Десни), ймовірно десь нижче Почепа. Частина магнатського війська уже переправилася, і з князем була лише треть його сил. Отже, росіяни розраховували на несподіванку та швидкий успіх. Але магнатські вояки билися завзято, а ті, які вже були за річкою, швидко повернулися, вожді ж були тверді й мужні. Особливо відзначився в битві князь Жижемський, сам М. Вишневецький був тоді поранений ворожим пострілом, геройськи бився його молодий син і спадкоємець — Олександр Вишневецький. Московіти не витримали натиску і були розгромлені.
Реляція Вишневецького додає деякі деталі — за нею, це магнатські почти вже переправилися за Судость перед битвою, а козаки не встигли і заночували на іншому березі. Московіти напали на них з двох боків: з одного — піхота, з другого — кіннота. Внаслідок битви полягло до півтори тисячі московітів.
Наостанок, хотілося б ще раз акцентувати на вазі «Епіцедіону» як першокласного історичного джерела (за період 1555 — 1584 рр.). Сподіваюся, що сучасний історичний коментар для багатьох відкриє нові виміри його фахового застосування.
***
Таким чином, варто звернути увагу на організацію М. Вишневецьким та його сином О. Вишневецьким шляхетського освоєння південних кордонів Черкаського староства, з якого й постала лівобережна Вишневеччина. Про надання Байбузам на Сулі 1578 р., згодом замінене на надання на Пслі 1589 р., у літературі згадано неодноразово. Проте той випадок був зовсім не унікальний, і існують й інші подібні надання клієнтам Михайла та Олександра Вишневецьких. Мова піде про дніпровський «уход» Кременчук («Кременчик»).
Ще 1550 р. чи не найвизначніший політичний мислитель Великого князівства Литовського Михалон Литвин закликав поставити охорону від татар біля Кременчуцького броду. Тоді ж згадуються і зародки сталого населення на теренах «уходів» — «козаков, которые уставичъне там живуть на мясе, на рыбе, на меду, з пасек, з свепетов (вуликів диких бджіл), и сытять там собе мед яко дома».
Отже, на момент надання (імовірно, 1580 р.) Я. Ближинському уход Кременчик належить черкаському старості («с котрого он пожитек свой старостинский мел»). З його участю відбулася остаточна «приватизація» і Кременчуцького уходу.
За королівським привілеєм 14 квітня 1589 р. (даний у Варшаві, на сеймі вальному) бачимо маєтність уже в руках окремого власника — шляхтича з Київщини Яна (Івана) Ближинського (герба Корчак) та його дружини Федори Красниківни. Володіння було надано «доживотно», себто до смерті під умовою несення військової служби («с того входу службу воинскую яко и иная шляхта на той Украйне мешкаючие служити повинен»). Причому король тут лише стверджує лист-надання черкаського старости Михайла Вишневецького.
Оскільки підставою першонадання того ж 1580 року названі «годность в речах лицарських» і «заслуги, которие он на Украйне при нем [кн. М. Вишневецькому] в многих потребах и битвах з неприятелы речипосполитое коронное бываючи з себе мужне показовал горла [життя] и кровопролития своего не литуючи [не жаліючи]», можливо перед нами герой чернігівського походу восени 1579 р.
Вірогідно, згодом цей кременчуцький маєток перейшов до рук сина цього «служебного князя» — князя Семена Михайловича Лика, також примітного слуги Вишневецьких, лицаря-погромця росіян і татар, добре відомого завдяки віршам на його смерть 1621 р., вміщеним до знаного Київського літопису (1241 — 1621). Оскільки приватна резиденція С. Лика фіксується в Любецькому старостві, то ймовірно саме князі Лики відповідальні за появу на Кременчуцькому терені першої половини XVII ст. вихідців з остерських бояр — Пальчик (в Омельнику), Острянин (під Говтвою), Гиря (у Жовнині) та Ріпка (у Кременчуці).
Таким чином, привілеї 1589 і 1595 рр. на уход Кременчик-Кременчук дають змогу докладніше представити соратників перших Вишневецьких на Подніпров’ї та колонізаційні зусилля українських магнатів і шляхти на степовому кордоні. Відомості про шляхетних слуг князів Михайла та Олександра Вишневецьких (Михайло Байбуза із синами Семеном і Тихоном, Ян Ближинський, князь Михайло Лико, Ілляш Боруховський, Яновський, Ян Чирський, Кшиштоф Вронський, Федір Загоровський, Павло Островський) дають змогу історику писати не лише про «великих панів», які широко креслили колонізаційні плани в Україні, а й про конкретних виконавців тих задумів, підважуючи задавнений міф про те, що на степовому кордоні зустрічаємо самих лише магнатів і козаків.
***
Отже, діяльність князів Вишневецьких на Подніпров’ї є однією з найяскравіших сторінок української реконкісти на степовому кордоні України — чільного сюжету ранньомодерної історії країни. Разом із тим є сенс дещо змінити кут зору в цьому питанні любителів нашого минулого — акцентувати увагу на постаті князя Михайла Олександровича Вишневецького (1529 — 1584) як фундатора власне історичної лівобережної Вишневеччини — уділу, який можна зіставити з деякими європейськими королівствами.
