В історію України, зокрема Великої Вітчизняної війни, славну сторінку вписали кращі представники нашого народу і як хоробрі вояки, і як полководці, і як дипломати. Серед таких імен достойне місце належить генерал-лейтенанту К. М. Дерев’янку, який заслужено був удостоєний честі підписати Акт про капітуляцію Японії, чим була поставлена остання крапка у Другій світовій війні. Цей історичний момент зафіксовано на фото, яке пропонується читачеві.
Історики сходяться на думці, що К. М. Дерев’янку слід посмертно присвоїти звання Герой України. В інших країнах ті, хто підписав Акти про капітуляцію Німеччини та Японії (наприклад, американський генерал Макартур), вважаються національними героями, до їх пам’яті ставляться з великою повагою, й це закріплено на державному рівні. Шкода, що у нас в Україні не наслідують таких прикладів.
Наша газета «День» (стаття «Забутий генерал» у номері від 2 листопада 2002 р. та в книзі «Дві Русі») однією з перших привернула увагу до цієї героїчної, але забутої сьогодні постаті. 14 листопада 2004 р. минуло сто років від дня народження К. М. Дерев’янка. І саме до цієї дати вийшла у світ книга Л. М. Трохименко «Легендарний генерал. Документальна розвідка».
У книзі розповідається як Кузьма Миколайович Дерев’янко (14.11.1904 — 30.12.1954) — бойовий генерал, пройшов шлях від курсанта військової школи до начальника штабу армії та дипломата на рівні держави.
Навчався в Уманській гімназії, потім закінчив Харківську школу червоних старшин, а в 1936 р. — спеціальне відділення Військової академії ім. М. В. Фрунзе.
У другій половині 30-х років організовував активну допомогу китайському народові в його боротьбі з японськими агресорами. Потім, як і все тодішнє покоління військових, боровся з пособниками гітлерівських агресорів, зокрема з фінськими союзниками Німеччини.
Під час Великої Вітчизняної війни як начальник штабу декількох армій воював у складі Північно-Західного, Степового, 2-го й 3-го Українських фронтів; брав безпосередню участь у боях на Валдаї, в ліквідації Дем’янського котла, потім у Курській, Бєлгородсько-Харківській, Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській, Яссько-Кишинівській, Будапештській, Балатонській і Віденській операціях. Його ім’я не один десяток разів звучало по радіо в наказах Верховного Головнкомандуючого з нагоди вдалого завершення чергової військової операції, взяття великого міста та з нагоди присвоєння йому високих звань і почесних нагород.
А з вересня 1945 р. ім’я генерал-лейтенанта Дерев’янка загриміло на всю планету, «засвітилося» в усіх газетах, радіостанціях, кінохроніках. Це він від імені своєї держави поставив крапку у Другій світовій війні, підписавши Акт про капітуляцію Японії.
Знамените фото В. Тьоміна облетіло весь світ, але для імені самого генерала в жодних енциклопедичних виданнях місця, на жаль, не знайшлося. Сподіваємося, що тепер цю помилку буде виправлено.
Генерал-лейтенант Дерев’янко виконував важливі дипломатичні місії: представник СРСР в союзницькій Раді по Австрії (1945 р.); представник Головного Командування Радянських військ на Далекому Сході (1945 р.); Член Союзної Ради для Японії від СРСР (1946—1950 рр.).
Його заслуги було відзначено високими урядовими нагородами. Ще в чині капітана він був удостоєний найвищої урядової нагороди, в 37 років став генералом і закінчив Велику Вітчизняну війну кавалером усіх полководчих орденів — Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького. Мав генерал Дерев’янко й нагороди зарубіжних країн.
К. М. Дерев’янко прожив усього 50 років, але вони були такими насиченими, що пам’ять про нього залишилася в історії назавжди.
Генерал Дерев’янко мав великі заслуги перед своєю Батьківщиною — Україною, і перед сьогоднішніми Росією, Молдовою та країнами Прибалтики.
Він має не менші заслуги й перед Румунією, Угорщиною та Австрією, оскільки брав безпосередню участь у звільненні цих країн, в запеклих боях під Яссами і Кишиневом, в боях за Будапешт, Секешфехервар, Відень.
Зовсім забуто його заслуги перед Китаєм. І це не дивно, адже операція по доставці зброї китайським патріотам через Тянь-Шань і Гобі в 1936— 1938 роках здійснювалася за завісою цілковитої секретності. І лише орден Леніна, вручений скромному радянському капітану, тепер нагадує про той подвиг Кузьми Миколайовича та його побратимів.
В історії України ще багато білих плям, тим паче — в історії воєнній. Адже всі архіви знаходяться тепер в Росії, а отже, з відомих причин є недоступними для наших істориків. Тому факсимільні відбитки, листи, мемуари К. М. Дерев’янка, фотографії, на яких увічнено історичні події та й просто різні моменти життя славного воєначальника, безумовно, становлять неабиякий інтерес як для вчених-істориків, так і для широкого кола читачів.
Спогади бойового генерала, які були записані ним по гарячих слідах, а потім ще п’ятдесят літ відлежувалися в родинних шухлядах, є музейними реліквіями. І це дуже добре, що архів К. М. Дерев’янка перевезено в Україну. Можливо, з часом дійдуть і в нас руки до створення меморіального музею на батьківщині славного земляка. Це було б ще одним доказом справжнього визнання заслуг генерала Дерев’янка й пошанування його пам’яті в Україні.
Незважаючи на те, що заслуги генерала Дерев’янка у свій час були офіційно зафіксовані, а події, у яких він брав участь, описані в багатьох джерелах, починаючи від наказів Головнокомандуючого Збройних Сил СРСР і до мемуарної літератури, ми не можемо похвалитися жодним об’ємним виданням, де були б зібрані основні матеріали про життя і героїчну діяльність цієї заслуженої людини. Тому видання нової, сучасно оформленої книги про К. М. Дерев’янка не лише є на часі, але й заслуговує найвищої похвали.
Цю величезну працю, в якій постать К. М. Дерев’янка представлена на повний зріст, взялася здійснити племінниця генерала Л. М. Трохименко. Як представниця української родини, в якій свято бережуть не лише пам’ять про знаменитого родича, а й про весь свій великий рід, вона розкриває образ К. М. Дерев’янка на фоні загального родоводу типової української родини за проміжок часу, що охоплює період з середини XIX ст. до наших днів.
Глибинні корені викладеного матеріалу, знання родинного укладу, народного побуту сільської родини роблять розповідь цікавою не лише з погляду історії, але й етнографії. Родинні легенди, розповіді про сімейні події в контексті загальноісторичних подій, зріз родинного життєпису є відбитком народного життя тогочасної країни. Сторінки з цієї книги стануть неоціненним джерелом для молодих педагогів, для студентів та школярів, які вивчають народознавство.
Для істориків, безумовно, найбільшу цінність становлять автобіографічні матеріали, записники, епістолярний спадок, документи, фотовідбитки визначних подій і видатних осіб, їх автографи та спогади, а також свідчення пересічних людей, які були учасниками багатьох подій і фактично теж творцями історії.
Хотілося б сподіватись, що ця книга, чисельні публікації про героя в засобах масової інформації спонукають і керівників нашої держави до увічнення пам’яті видатного українця. Декілька місяців тому група вчених і громадських діячів — І. Дзюба, академік НАН України; М. Жулинський, академік НАН України, народний депутат України; Я. Кондратьєв, ректор Національної академії внутрішніх справ України, генерал-полковник міліції; В. Коньков, голова комісії у справах колишніх партизанів при Верховній Раді України; І. Курас, академік, віце-президент НАН України, народний депутат України; О. Лисенко, доктор історичних наук (Інститут історії України НАН України); І. Рибак, доктор історичних наук, професор (Національна академія оборони); А. Чайковський, доктор історичних наук, професор (Національна академія внутрішніх справ України); Ю. Шаповал, доктор історичних наук, професор (Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України); В. Шевченко, доктор історичних наук, професор (Національна академія внутрішніх справ України) — звернулись до Президента України з листом, в якому викладено відповідні пропозиції. Вони вважають, що з цією метою доцільно було б:
1. Присвоїти К.М. Дерев’янку звання Героя України (посмертно).
2. Випустити ювілейну монету і поштову марку в честь 100-річчя народження К.М. Дерев’янка.
3. Назвати його іменем вулицю в столиці держави — м. Києві.
4. Присвоїти ім’я К. М. Дерев’янка одному з військових навчальних закладів м. Харкова, де він закінчив школу червоних старшин.
5. Сприяти широкому висвітленню життя й діяльності героя в засобах масової інформації.
6. Створити на його батьківщині в с. Косенівка Уманського району Черкаської області меморіальний музей К. М. Дерев’янка як філіал краєзнавчого музею м. Умані.
7. Провести наукову конференцію і урочисте засідання, присвячені К.М. Дерев’янку.
На жаль, до цього часу невідомо про наслідки розгляду цього звернення. Хотілося б сподіватись, що випуск згаданої книги, чисельні звернення громадськості врешті-решт спонукають і найвище державне керівництво до вжиття заходів, які б сприяли поверненню з забуття імені К. М. Дерев’янка, що сприяло б вихованню нових поколінь, зростанню авторитету України в усьому світі. Тим більше, що 30 грудня 2004 р. минає 50 років від дня кончини героя, ми готуємось до відзначення 60 річчя перемоги над фашистами.
P.S. Нещодавно на науково-історичній конференції, яка проводилася у столиці і була присвячена 60-річчю звільнення України від нацизму, всі учасники виступили за присвоєння генералу Дерев’янку звання Героя України.
