«Прокатилась с грохотом революция по душам интеллигентским…»
Кілька років поспіль у Києві на перехресті вулиць Прорізної та Пушкінської біля пам’ятника Лесю Курбасу в день початку масових розстрілів соловецьких політв’язнів (27 жовтня) збирається громадськість пом’янути співвітчизників, страчених за доби «великого терору». Переглянувши опубліковані в документальних виданнях архівні матеріали оперативної розробки в’язнів Біломорсько-Балтійського комбінату НКВС СРСР, звернув увагу на документ без підпису, копія якого зберігається в Харкові — у фондах Державного архіву Служби безпеки України. Це оперативне повідомлення від 2 жовтня 1934 року у формі спогадів людини, котра добре знала Курбаса.
Зіставивши дату написання повідомлення та факти з життєписів режисера та його співтабірника — драматурга Мирослава Ірчана, дійшов висновку, що саме останній і залишив власні враження про перебування в ув’язненні творця «Молодого театру». На чому ґрунтується цей умовивід? Як видно з інших розсекречених джерел, вміщених у трьохтомнику «Остання адреса», Ірчан-Баб’юк розповідав про свої бесіди з в’язнем Михайлом Ящуном («причем содержание этих бесед, для большей точности их, з/к Ирчаном были переданы и собственноручно зафиксированы» (у вигляді діалогу між ним и з/к Ящуном: мову архівних документів збережено. — С.Ш. ). Ірчан зустрічався в Сегежі з в’язнями Книшиком, Хамом, Тютюнником, описав розмови з ними щодо скоєного в той час вбивства Сергія Кірова, спілкувався з Лесем Курбасом («Ирчан единственный человек, с которым Курбас поддерживает близкие отношения»), про що також у табірних справах залишилися документальні свідчення.
НАЦІОНАЛЬНУ КУЛЬТУРУ — НА ЄВРОПЕЙСЬКУ АРЕНУ
Мирослав Ірчан, який перебував восени 1934-го в ув’язненні на території Карелії, згадує: «Я был еще учеником низших классов гимназии, как Курбас Александр Степанович был уже известным актером на Западной Украине, тогда под Австрией. Молодой, очень талантливый, закончивший философский факультет университета и Венскую драматическую академию, Курбас сразу как актер занял первое место в украинском театре. Активный участник революционного национального движения, Курбас принадлежал к той группе украинской молодежи, которая стремилась к созданию самостоятельного объединенного украинского государства, конечно, под протекторатом и при помощи австро-германского империализма. Фактически это было почти целое поколение украинской молодежи, по убеждениям — фанатические националисты, которые, между прочим, ставили себе за цель вывести украинский вопрос и украинскую культуру на европейскую арену. Особенно молодой Курбас в отрасли театрального искусства повел открытую борьбу против старого националистического театра, стараясь создать новый, европейского типа. Империалистическая война застала Курбаса в первой стадии организации небольшой группы его приверженцев — молодых актеров. В начале войны 1914 года Курбас записался добровольцем в украинский легион на стороне Австрии, но по каким- то причинам остался в оккупированной русской (царской) армией Восточной Галиции, и только в 1918 году я встречаю имя Курбаса в прессе и на афишах г. Киева, как организатора и главного режиссера нового «молодого театра». Это было во время к-р (контрреволюційної. — С.Ш. ) Центральной Рады, позже монархического гетманата Скоропадского и оккупации австро- германской армией Украины».
Андрій Баб’юк (Мирослав Ірчан — це його літературний псевдонім), коли розпочалася Перша світова війна, добровільно став до лав січових стрільців у складі австро-угорського війська. Творчий хист підхорунжого Баб’юка тоді виявився в рукописному гумористичному часописі «Самохотник», а згодом письменник- початківець опинився в Києві. Літературних вправ не полишав, й у 1918 році його юнацькі військові враження склалися в першу збірку «Сміх Нірвани».
Із вояками Української галицької армії в лютому 1920-го Баб’юк перейшов на бік червоних. За місяць вступив до більшовицької партії, був комісаром агітпоїзда, редагував селянську газету «Більшовик». Повернувшись із фронту, працював у школі червоних старшин, а відтак у редакції часопису «Галицький комуніст». У той період театр Леся Курбаса був справді революційним. У його репертуарі вирізнялися твори «найлівішого» драматурга й письменника Володимира Винниченка, а революційність колективу, як вважає автор спогадів, полягала в тому, що відкидалася національна романтика (історичні п’єси) старого буржуазного українського театру та створювалася нова, притаманна театрам Заходу.
«Мне известно, что на протяжении 1918—1919 гг. Курбас жил в Киеве, и во время наступлений Красной Армии (как известно — неоднократных) он ни разу не бежал из Киева, как большинство украинской националистической интеллигенции, — зазначає Мирослав Ірчан. — Как относился Курбас в это время к соцреволюции и Соввласти — могу ответить его словами, сказанными мне позже: «Национальная революция, все эти Центральные Рады, гетман, Директория пробудили Украину к новой жизни, но одновременно это великое возрождение они строили на разрытых казацких могилах, копаясь в давно прошлом, вплоть до исторических костюмов, взятых из музеев. Великую идею сделали плохой дешевой опереткой. Соцбольшевистская революция несла что-то новое, для меня не совсем понятное, но главное — свежее и великое. Правда, я чувствовал, что большевики несут много враждебного украинской нации, к ее возрождению, но я верил, что со временем это пройдет. Силу нации не могут убить никакие декреты. Я не мог согласиться, что Украине дадут что-либо хорошее русские, хотя бы коммунисты, но я верил в одного человека, который не допустит компрометации великой идеи коммунизма. Этим человеком был Ленин».
У 1919—1920 роках Курбас організував театр, що обслуговував червоноармійські частини 12-ї й 14-ї армій. Це було продовження традицій «молодого театру», але з деяким ухилом у бік пролетаріату, з домішкою футуристичного оформлення й підвищенням театральної майстерності як режисури, так і акторської гри, — так оцінив вистави Мирослав Ірчан. На початку 1922 року він уперше особисто познайомився з Курбасом, який тоді організував у Києві новий революційний театр, котрий згодом виросте в найбільший театр УРСР — «Березіль».
«Нарождался НЭП. Курбас в НЭПе видел эволюционный переход диктатуры пролетариата (как государственной формы) к демократической трудовой республике, в которой особенно буйно расцветет украинская культура и украинский вопрос перестанет быть вопросом, а Украина, этот «сфинкс востока», заставит считаться с ней Россию», — написав драматург в ув’язненні.
«СТАВИВ АНТИПАРТІЙНІ П’ЄСИ...»
Мирослав Ірчан — автор драматичних творів «Бунтар», «Безробітні», «Дванадцять», «Родина щіткарів», «Товариство «Пшик», «Підземна Галичина», «Отрута»... Найпродуктивніший період його творчого життя — перебування за кордоном, де видав багато своїх книжок. У Чехословаччині Ірчан навчався в університеті, а в жовтні 1923 року на запрошення українських організацій виїхав до Канади. За океаном редагував журнали «Робітниця» та «Світ молоді», був серед організаторів філії літературного об’єднання «Гарт» у Вінніпезі. На батьківщину повернувся в 1929-му.
«До приезда в УССР в 1929 г. Курбаса не видел и не переписывался с ним, но знаю, что Курбас, начиная с 1922 г., как режиссер и театральный теоретик, делал, если можно так выразиться, головокружительную карьеру, — зазначається в оперативному повідомленні. — Постановки его театра были шедевром нового театрального искусства. Из Киева театр перевели в Харьков. Курбас получил звание Народного артиста УССР одним из первых на Украине, не имея перед этим звания заслуженного. Нужно, однако, заметить, что все время Курбаса и его театр во всех отношениях активно поддерживала группа националистически настроенных писателей, художников, журналистов, партработников, членов ВУЦИКа и членов правительства. Особенно большой поддержкой пользовался Курбас в своей работе со стороны бывших членов Украинской Коммунистической Партии (боротьбистов), которая в 1920 г. влилась в КП(б)У. Вождь этой партии, Шумский, был в это время Наркомпросом УССР и членом Политбюро ЦК КП(б)У».
Репертуар високохудожнього театру Курбаса в 1922—1925 роках становили переважно п’єси іноземних драматургів — експресіоніста Георга Кайзера, Карела Чапека та інших. Згодом, у період «шумськізму», провідними стали твори українських драматургів-сучасників («национал- уклонистов»). У 1926—1927 роках організовано в Харкові літоб’єднання «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарської літератури), у якому на чільних ролях були Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Михайло Яловий, Микола Куліш. «Фактически это была к-р националистическая организация, лозунгом которой было: «Украина для украинцев. Прочь от Москвы. Все русское — плохое. Здоровое и хорошее только на Западе. Ориентация на (...) Европу, а не на азиатскую Россию», — зазначено в оперативному повідомленні, в якому яскраво відчувається риторика, потрібна чекістам. — Меценатом этой организации был наркомпрос Шумский. Активным участником и душой в отрасли театрального искусства — Курбас. И даже после разгрома «ВАПЛИТЕ» (которая безуспешно всеми способами боролась против пролетарской культуры и литературы) и признания ее вождей в том, что работа «ВАПЛИТЕ» была враждебна Соввласти и партии, — Курбас остался один на старых позициях этой организации. До 1932 г. формально, а фактически до 1933 г., во время существования «ВАПЛИТЕ» и после разгрома ее, Курбас ставил антипартийные, насквозь националистические пьесы члена партии — драматурга Кулиша Николая, в которых высмеивалась национальная ленинская политика, совсем игнорировалось социалистическое строительство и выражалось самое враждебное отношение ко всему русскому.
Гостеатр «Березиль» Курбас сделал рупором украинского национализма и с этих позиций не сходил до октября 1933 г., когда он был смещен с главного режиссера. В декабре 1933 г., еще до ареста, у Курбаса отобрано звание Народного артиста Республики.
Как Курбас переносит заключение и как понимает его?
На заключение он смотрит, как на натуральный факт, и признает, что он заслужил свое наказание, но что это работа русских черносотенцев-шовинистов.
— «Я страдаю за то, что люблю украинскую нацию, украинскую культуру, искусство», — говорит он. «Я был слишком откровенный и не был политиком- дипломатом. К политической жизни я никогда больше не вернусь, буду ли я на воле или на ссылке, но никогда больше не принесу малейшего вреда Соввласти. Вижу, что все, что я делаю, — это бессильные попытки плыть против течения. Для меня непонятна великая сила большевистской революции, но я чувствую, что она великая и сильная и что малейшие колебания она беспощадно затирает».
ТАБІРНА МРІЯ: ПРАЦЮВАТИ ЗА СПЕЦІАЛЬНІСТЮ
Мирослав Ірчан на початку 1930-х років очолював спілку революційних письменників «Західна Україна». Як редактор однойменного часопису та громадський діяч був вхожий у високі кабінети керівних працівників ЦК КП(б)У. Власні його творчі справи йшли чудово. За останню п’єсу «Плацдарм» у постановці театру «Березіль» Ірчанові сплатили великі відсотки (32 тис. рублів за твір, який, на думку національно свідомого глядача, був низької вартості агіткою, перейнятою «вірнопідданчими» тенденціями). У Харкові гостями драматурга часто були знайомі літератори, артисти, журналісти. Але наприкінці 1933-го йому самому також довелося збиратися «в гості» — наспіла розмова з ватажком українських більшовиків, ставлеником московського Кремля Павлом Постишевим, бо масові арешти за політичними справами не обминули й «Західну Україну».
Редактор журналу 28 грудня пішов до секретаря ЦК, змалював йому становище й пояснив, що видання доведеться закрити, бо вже нема кому працювати (до речі, за два дні до цієї розмови ОДПУ в Москві заарештувало Леся Курбаса). Постишев, який напередодні повернувся з Білокамінної, був вельми привітний, запевняв редактора, що обов’язково допоможе, дасть людей. А після аудієнції, залишивши приміщення, Мирослав Ірчан відчув, що хтось бере його за руку і запитує прізвище. Редактор назвався. І тут незнайомець запропонував «товаришеві» Ірчану (точніше, тепер уже громадянинові) сісти в автомобіль, і чергового «ворога народу» повезли в ДПУ... Питання про арешт Ірчана було погоджено із ЦК КП(б)У, зазначено в матеріалах архівної кримінальної справи.
Ось які характеристики згодом дадуть обом табірникам чекісти. Курбас «активности к общественной жизни не проявлял, замечалась тенденция получать освобождение от работ без достаточных оснований... Производит впечатление человека, имеющего большие знания и способности, но держит себя подчеркнуто выше окружающей его массы. На исправительно-трудовую политику смотрит как на зажим человечества и принуждение. Недоброжелательно относится к работникам культурновоспитчасти за их указания себе о том, как нужно строить культурно-массовую роботу в условиях лагерной действительности». Ірчан, працюючи на загальних роботах, «норму выполнял, но к перевыполнению не стремился. К общественным начинаниям лагерной массы, соцсоревнованию и ударничеству относился хладнокровно и свысока... Политическое значение и злободневность его произведений для клубных постановок была незначительна... В обращении с лагерниками уживчив и прост».
ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНІ ПОЛІТИЧНІ ЗЛОЧИНЦІ
Якщо вірити агентурній записці від 14 квітня 1936 року, на біломорському архіпелазі Ірчан перебуватиме у пригніченому стані й дійде сумного висновку: «Ми вже кінчені люди, з нами розправилися раз і назавжди». Курбас на Соловках працюватиме у табірному «храмі Мельпомени», в його театральній трупі буде чимало в’язнів-українців. А в жовтні 1937-го з архіпелагу великий тюремний етап відправлять до Карелії. Через ізолятор на Медвежій Горі пройдуть понад 1100 соловчан, яким особлива трійка Ленінградського облуправління НКВС підпише смертний вирок... П’ять діб (27 жовтня, 1—4 листопада) кати возитимуть приречених вантажівками за озеро Онего до урочища Сандармох, де капітан держбезпеки Михайло Матвєєв розряджатиме в людей табельний револьвер...
Лесь Курбас і Мирослав Ірчан загинуть в один день — 3 листопада...
