18 грудня цього року виповнилось 425 років від дня смерті Івана Федорова (Федоровича) — видатного друкаря ХVІ ст. За радянських часів подібна дата стала би приводом для святкувань. Адже за бажання діяльність Федорова можна інтерпретувати як яскравий вияв культурних зв’язків між «єдинокровними» східнослов’янськими народами— російським, білоруським та українським. У нинішньому політичному й культурному контексті говорити про такі зв’язки не дуже доречно. Навіть у Росії та Білорусі на них не акцентують уваги. Схоже, Федоров перестав бути потрібним як символ «російсько-українсько-білоруської дружби». Тому відзначати його ювілей ніхто особливо не збирається. З одного боку, це добре. Ім’я Федорова перестало використовуватися при побудові вкрай ідеологізованих теорій. Отже, є можливість більш тверезо та об’єктивно глянути на цього діяча. Але, з іншого боку, «забування» Федорова є річчю прикрою. Адже ця людина зробила надзвичайно багато на культурному полі й, безперечно, заслуговує на достойне пошанування.
Серед видатних діячів української культури кінця ХVІ ст. почесне місце посідає друкар, росіянин за походженням «Іван, Федоров син, з Москви», який в українських документах ХVІ ст. часто фігурує як Федорович. Висока ерудиція, дипломатичний та літературний хист, жертовна праця цього визначного просвітника сприяли тому, що його брали до себе на службу сильні світу, з ним спілкувалися ті, хто вирішував долю тогочасної Європи, — російський цар Іван ІV Грозний, польські королі Сигізмунд Август та Стефан Баторій, імператор Священної римської імперії німецької нації Рудольф ІІ Габсбург; магнати Речі Посполитої Григорій Ходкевич та Костянтин-Василь Острозький. І хоч він не був першодрукарем ні для росіян, ні для білорусів, ні для українців, це не применшує його заслуг перед східнослов’янськими народами. У багатьох частинах кириличного друкарства він дійсно був першим. Варто лише згадати, що його книжки протягом аж двох століть були основою для більшості аналогічних видань кириличним шрифтом.
Відносно добре знаємо про його твори — випущені у світ в Москві, Заблудові, Львові, Острозі. Гірше стоїть справа з відтворенням повного життєпису Івана Федорова. Але й відомі на сьогодні факти багатозначні. Судячи з власних згадок друкаря в його виданнях та патроніму, походив він з Москви, був сином якогось Федора. Загадкою залишається, яким чином молодий росіянин потрапив на терени Польського королівства. Останнім часом встановлено, що проживав він на Краківщині, в Пьотрковіцах. Наприкінці 1520-х — на початку 1530-х років власником містечка був високоосвічений шляхтич Станіслав Стадницький (1542), син якого Станіслав-Мацєй в 1540-х рр. входив до краківського гуртка гуманістів.
Із Пьотрковіц Іван Федоров 1529 року переїхав до Кракова, де вступив у Ягеллонський університет. У 1532 р. отримав тут вчений ступінь бакалавра. Саме в ті часи цей відомий європейський навчальний заклад переживав період значного піднесення. Зокрема, там знову почали викладати античну літературу, грецьку та староєврейську мови. Тож молодий росіянин мав можливість здобути тут грунтовну філологічну освіту, яка знадобилась через чверть століття у його видавничій діяльності.
Документи засвідчують проживання цього студента наступні два роки в університетській бурсі «Єрусалим». Славна вона була тим, що, окрім етнічних поляків, тут проживало багато представників інших національностей. Деякі дослідники припускають можливість праці Івана Федорова в краківських латинсько-польських друкарнях. Міг він тоді ознайомитись і з продукцією українського першодрукаря німця Швайпольта Фіоля. Останній для населення Галичини у Кракові продовж 1491 — 1493 років випустив, з ініціативи Перемишльського владицтва, низку кириличних літургічних видань.
Невідомо, коли й куди виїхав Іван Федоров з Кракова. Достеменно не знаємо, де був він наступні двадцять років: чи здобував майстерність в якійсь з польських друкарень, чи вчителював на теренах Білорусі або Україні.
Близько 1553 року в Москві засновується перша російська друкарня, ймовірно, з ініціативи священика московського Благовіщенського собору Сильвестра. З невідомих тепер причин у її виданнях відсутні згадки про місце та час випуску майстрів. На щастя, два документи 1556 року донесли до нас ім’я російського першодрукаря Маруші Нефедьєва, «мастера печатних книг».
Можливо, що з ним спершу працював Іван Федоров. Принаймні точно відомо, що він організував наступне аналогічне підприємство. Ініціатором його створення був сам цар Іван ІV Грозний. Безпосереднім же стимулом для створення обох друкарень стало захоплення Росією земель Казанського (1552) та Астраханського (1556) ханств і у зв’язку з цим нагальна потреба значної кількості літургічних книжок для новозбудованих церков, християнізації підкорених народів.
Першою російською друкованою книгою з вихідними даними став Апостол, що побачив світ у московській державній друкарні 1 березня 1564 року. Надрукували її Іван Федоров, на той час диякон московської церкви св. Миколая Гостунського, та білорус з міста Мстиславця Петро Тимофійович. Вони ж наступного року випустили два видання Часовника. Цю книжку особливо потребували новонавернені православні для заучування основних молитов та псалмів.
Введення опричнини, наступ реакції стали причиною того, що друкарі змушені були покинути Росію. Як згадував Іван Федоров у післямові до львівського Апостола, він був звинувачений у єресі. Можливо, якісь формальні причини для цього таки були.
Друкарі, вочевидь, вибрали окружний, однак безпечний тоді шлях: по окупованій Швецією території Естонії та Латвії, а звідти — до Великого князівства Литовського. Вже там були прийняті королем Сигізмундом Августом та найвищими урядовцями держави. Вочевидь, що цих владоможців цікавили не проблеми кириличної книжності, а інформація про політичну ситуацію в сусідній Московській державі. Приблизно тоді ж відбулась зустріч друкарів з Симоном Будним, знаним білоруським друкарем та реформаційним діячем. На ній обговорювались питання видання канонічних християнських текстів.
Литовський гетьман, відомий православний політичний діяч Григорій Ходкевич, запросив друкарів до свого маєтку Заблудова (тепер Польська Республіка). Заблудів, вважається, був на білоруській етнічній території. Хоча це українсько-білоруське етнічне пограниччя. Що ж стосується родини Ходкевичів, то вони походили із київських бояр і в плані культурному були пов’язані з Україною, зокрема, Києвом та Києво-Печерською лаврою.
Якщо російський репертуар друків Івана Федорова та Петра Мстиславця зумовлювали політичні обставини, то в Білорусі — релігійно-просвітницькі. З ініціативи гетьмана Ходкевича виходить Євангеліє учительне (1569), збірки проповідей на неділі та найважливіші свята, які виголошувалися кліриками в храмах або читалась удома світськими людьми.
Петро Мстиславець вирішив «піти на свої хліби», до Вільно. Тут на кошти білоруських купців Кузьми та Луки Мамоничів він заснував відому згодом друкарню. А Іван Федоров у Заблудові випустив ще Псалтир з Часословцем (1570). Відповідно до мовної традиції, яка панувала на білорусько-українських землях, в обох виданнях він назвав себе Іваном Федоровичем Москвитином.
Через важку хворобу гетьман Григорій Ходкевич втратив інтерес до видавничої діяльності, друкарня припинила своє існування. Немолодий вже Іван Федоров змушений був покинути Білорусь та шукати нового місця для своєї діяльності.
Восени 1572 р. він вирушає до Львова, найбільшого тогочасного економічного та культурного центру України. В середовищі релігійно дискримінованого українського населення він сподівався знайти матеріальну та моральну підтримку своїм просвітницьким починанням. Адже саме цього року українська громада міста домоглась від короля права для своїх дітей навчатись у вищих навчальних закладах.
Дуже допоміг йому Сенько Каленикович, сідляр за фахом, інтелігент за духом. Саме він став фундатором друкарства на українських землях, позичивши Іванові Федорову величезну суму грошей — 700 злотих, — і не вимагав їх повернення. Зробивши цей вчинок, український сідляр став у один ряд з царем Іваном ІV та гетьманом Григорієм Ходкевичем.
Першою друкованою книгою, яка побачила світ на українських землях 15 лютого 1574 року, став львівський Апостол. Не маючи часу та коштів на друк якоїсь ще не опублікованої великоформатної церковнослов’янської книги, Іван Федоров повторив московський Апостол. Цікаво, що в цій книжці вперше з’являється його видавничий знак. У його основі лежить перероблений герб Стадницьких, власників згаданих Пьотрковіц, містечка юності Федорова.
Унікальним стало наступне видання, мале за об’ємом, але не менш важливе за змістом. Йдеться про перший у кириличному друкарстві випуск Букваря (1574), перший друкований підручник у слов’ян православної традиції.
Наприкінці того ж року друкар перебирається на Волинь. Тут найбільший магнат Речі Посполитої князь Костянтин-Василь Острозький заснував першу у східних слов’ян вищу школу — славнозвісну Острозьку слов’яно-греко-латинську академію та запланував видати першу у світі повну Біблію церковнослов’янською мовою.
Учні академії 1578 року отримали Буквар. У відповідності до потреб навчального закладу вищого типу, тут до тексту львівського Букваря було додано грецький алфавіт та паралельні молитви грецькою та церковнослов’янською мовами. Для прищеплення учням патріотичних та православних поглядів до цієї книги була включена знана пам’ятка староболгарської літератури — сказання Чорноризця Храбра «Про письмена». В часи релігійно-культурної дискримінації православних вона виявилась надзвичайно актуальною, бо в ній доводилася рівноправність церковнослов’янської мови поряд з «біблійними» — староєврейською, грецькою та латинською.
Нелітургічне призначення мало й наступне федорівське острозьке видання — Псалтир з Часословцем (1580).
Першим у східних слов’ян друкованим довідково-бібліографічним виданням став укладений Тимофієм Михайловичем алфавітно-предметний покажчик до Нового Завіту (1580).
З Іваном Федоровим пов’язаний перший у східних слов’ян друкований поетичний твір — так звана Хронологія білоруського реформаційного діяча Андрія Римші. Одноаркушева листівка з переліком місяців року церковнослов’янською, староєврейською та українською мовами призначалась для навчання в початкових класах академії. В ній до кожного місяця було додано вірш на сюжет із старозавітної історії.
Світового рівня виданням стала Острозька Біблія 1581 року. Підготовлена вона була тогочасними острозьким діячами, як вітчизняними, так і заїжджими греками. Іван Федоров не тільки надрукував цю книжку на найвищому тогочасному поліграфічному рівні — як успішний випускник Краківського університету, добрий знавець латини і грецької, він, поза сумнівом, брав участь у підборі та редагуванні текстів.
Острозька Біблія стала «лебединою піснею» Івана Федорова. Він повернувся до Львова, намагаючись знову стати самостійним видавцем. Оскільки статків у Острозі він так і не нажив, тож став неофіційним представником відомого львівського ливарника Данила Кеніга. Від свого імені, користуючись впливовими знайомствами, той здобуває для нього замовлення. Так, у Кракові польський король Стефан Баторій виділив йому кошти на виготовлення звичайної гармати. І відразу після цього Іван Федоров їде до Відня, столиці Священної римської імперії німецької нації. Самому імператору Рудольфу ІІ він запропонував винахід — багатоствольну розбірну гармату. Правдоподібно, що імператор призначив йому аудієнцією насамперед з політичних міркувань. Як ініціатору створення антитурецької коаліції із залученням Росії, цьому найвпливовішому європейському політикові, вочевидь, важливо було зустрітися з людиною, яка особисто знала царя Івана Грозного та його оточення.
Іван Федоров міг мати у Відні і якийсь власний професійний інтерес, зокрема, міг спілкуватися із представниками відомої європейської друкарської фірми Шарфенбергів, з якою підтримував зв’язки. Але роки, а йому було близько сімдесяти, почали брати своє. Захворівши, він змушений був повертатись до Львова. Тут Іван Федоров і помер, похований був у церкві передміського Святоонуфріївського монастиря. Львівські соратники, друзі поставили надгробок. Напис на ньому відобразив велику шану сучасників до його особи та творчого спадку:
«Іоан Федорович друкар Москвитин, которий своїм тщанієм друкованіє занедбалоє обновил.
Преставися во Львові року 1583 декембрія 5.
Воскресенія із мертвих чаю.
Друкар книг пред тим невиданих».
