Київ і Василь Липківський... Василь Липківський і Київ ... Надто глибинний і важливий їхній взаємний зв’язок, щоб зводити відносини між ними до простого сполучення слів: місто й мешканець... Двічі ставав Василь Липківський, видатний український церковний та громадський діяч, киянином. Уперше — в юнацьких літах осягнення світу й науки — на десять років навчання у семінарії та духовній академії. Вдруге — у зрілі роки творчої, важкої та, водночас, світлої праці для рідної Церкви, для Матері України. Вдруге — на довгі й невблаганно короткі літа, і вже — назавжди, до трагічного скону.
Між цими двома ознайомленнями-освоєннями Києва був дванадцятирічний проміжок — у часі, та не у діях. Це також вельми цікавий, плідний період ставлення, змужніння Василя Липківського на церковній ниві Липовеччини, період, гідно поцінований вдячною пам’яттю, період, коли він аж ніяк не втрачав контактів із Києвом...
Невідомо, чи бував Василь Липківський у Києві в дитячому віці, чи, може, вперше побачив його в 1879р., коли після навчання в Гуманській (Уманській) бурсі потрапив на шість років до семінарії, що знаходилась по вулиці Кирилівській (зараз Костянтинівській), 5. Зведений для семінарії в 1828—1830рр., цей досить великий триповерховий будинок у 1874—1876рр. — майже перед вступом Василя Липківського — було суттєво перебудовано, розширено (зокрема, збільшено бібліотеку) й «осучаснено» проведенням газо- та водопроводу. (Невдовзі, в 1901 р., семінарія перебралася до новозбудованого корпусу на Копиревому кінці — тепер там Українська академія мистецтв — залишивши старе приміщення духовному училищу. У 2000 році цей старий будинок, який має не дуже привабливий вигляд і навіть позбавлений таблички з номером, належав Національній гвардії України, а зараз — за словами охоронця «на вахті», слугує Президентському оркестру.)
У класі, в якому навчався Василь, було 52 учні, з яких до випуску залишилось 37. Склавши в 1885р. на «п’ять» майже всі випускні екзамени, він був п’ятим серед них. Ті часи через багато років згадував один із однокласників Василя Липківського й по бурсі, й по семінарії. «Разом з тобою йшли ми весь час десятирічного навчання... У семінарії, змужнівши й зміцнівши духом і тілом, ти, як і раніш, (у бурсі. — Л.К.) привертав до себе симпатії товаришів... Ти висунувся й став у ряду першим за успіхами... Дорога до академії була для тебе відкрита...»
У 1886р. Василь Липківський вступає до Київської духовної академії, новий навчальний корпус якої знаходився за якихось триста кроків від семінарії — у будинку №3 на Контрактовій площі. І тут Василь Липківський приходить у тільки що оновлене приміщення: споруджений у 1822—1825 рр. великий будинок було значно розширено й відремонтовано саме в 1884—1886рр. На першому та другому поверсі містились навчальні аудиторії, на третьому — житлові кімнати. На другий поверх вели металеві сходи, які збереглись і донині...
Академія мала славну історію, була визнаним осередком церковної науки й просвіти, з яким були пов’язані життя й діяльність відомих учених, церковних і громадських діячів, письменників, композиторів та інших діячів культури. В Академії була велика бібліотека, при якій багатий (до 17 тис. одиниць зберігання) церковно-археологічний музей; її професори створювали грунтовні монографії, публікували в періодичних виданнях (не тільки академічних) численні статті, які високо оцінювались сучасниками (зокрема, І.Франком). Один із професорів — Ф.Лебединцев, якого зараз називають «своєрідним предтечею українського автокефального руху», заснував і редагував журнал «Киевская старина», що мав багато прихильників і дописувачів (про нього ще буде мова далі).
У Академії Василь Липківський навчався на «відмінно» та «добре», і «підводили» його лише оцінки з церковного права та проповіді — при переведенні на останній, четвертий, курс він отримав по цих дисциплінах «три з плюсом». (А зараз «Проповіді на неділі й свята: слово Христове до Українського народу» В.К.Липківського є неодмінним і, як кажуть, неоцінимим підручником сучасних студентів!) 10 червня 1889 р. Рада Київської духовної академії, схвально оцінивши дисертацію Василя Липківського «Боротьба Маккавеїв із сирійськими царями: її причини й значення в історії іудеїв», присудила йому ступінь кандидата богослов’я.
Після прощання з Академією (зараз у її оновлених корпусах розмістився відомий Університет «Києво-Могилянська Академія») у житті Василя Липківського починається вже згадуваний «не київський» період, у не такому вже й далекому від Києва повітовому місті Липовець, де його призначили настоятелем Липовецького собору. Крім того, В.Липківський був благочинним всіх церков Липівця, головою Липовецького відділення єпархіальної училищної ради, доглядачем шкіл Липовецького повіту та законовчителем двокласного міського училища. Незважаючи на постійне велике завантаження (він, як визнавали всі, повністю віддавався праці), В.Липківський, вочевидь, неодноразово приїздив до Києва. По-перше, щоб привозити до Єпархії щорічні звіти та численні клопотання, брати участь у Київських єпархіальних з’їздах духівництва (його двічі — у 1900 р. та 1901 р. — обирали навіть секретарем з’їзду). По-друге, як постійний дописувач журналів «Киевские епархиальные ведомости» та «Киевская старина», він, безперечно, відвідував редакції цих часописів. Редакція першого, що діяла при Київській духовній консисторії, містилась по вул. Володимирській, 24 (ми ще обов’язково повернемось до розмови про цей будинок, який посів пізніше важливе місце в житті В.К.Липківського...) Редакція другого на той час (до 1903 р., коли її було перенесено до Троїцького народного дому) знаходилась у садибі М.М.Миклухи-Маклая, молодшого брата видатного мандрівника-етнографа, за адресою вул. Саксаганського, 60. Із цим єдиним тоді легальним українознавчим виданням, заснованим у 1882 р., уже згадуваним Ф.Лебединцевим, співпрацювали, зокрема, В.Винниченко, Б.Грінченко, В.Доманицький, О.Кобилянська, Панас Мирний, Олена Пчілка та ін. Та то були просто відвідини Києва...
Настав серпень 1903 р. Майже 20-річна діяльність В.Липківського, особливо на ниві церковно-шкільної освіти у Липівці, була вдячно оцінена духівництвом і громадськістю міста та належно відзначена єпархіальним начальством. Офіційним визнанням його плідної праці було призначення протоієрея Василя Костянтиновича Липківського завідувачем (директором) церковно-вчительської школи (семінарії) у м. Київ. Таким чином, нарешті відбулось остаточне вкорінення В.К.Липківського на освячених Андрієм Первозванним Київських теренах...
Церковно-вчительську школу було розміщено в тільки-но спорудженому триповерховому будинку по вул. Багговутівській, 2. (Перебувала вона там до 1921 р. Потім у будинку діяли різні навчальні заклади — вчительська семінарія ім. Б.Грінченка, після Громадянської Війни — недільна школа ім. Б.Грінченка, педкурси, школа з підготовки голів колгоспів, вища партійна школа при ЦК КПУ, середня школа №70. У 1992—1996 рр. частину приміщень зайняв Інститут української археографії та джерелознавства НАНУ. З 1997 р. будинок належить Українській академії Державного управління при Президенті України. Дивовижно «зріс» ранг освітнього закладу за 100 років...)
Крім завідування церковно-вчительською школою на В.Липківського, у грудні 1903 р. покладають ті ж функції у Печерській недільній школі, а згодом він стає ще й законовчителем у навчальному закладі П.Д.Новицької по вул. Золотовороцькій, 3. (Цікаво, що в 1919 р. у цьому будинку діяв навчальний заклад «Театральна академія», одним із викладачів у ньому був В.В.Сладкопєвцев — актор, театральний педагог, письменник, який згодом викладав «пантоміму і мімодраму» у Київському театральному інституті студентці Катерині Осмяловській — майбутній невістці Василя Костянтиновича, народній артистці України. Зараз цей будинок належить Державній прикордонній службі України.)
На цей час В.К.Липківський був уже повністю сформованою особистістю з певним світоглядом. Маючи за плечима вагомий досвід спілкування з різними верствами населення, він став не просто прихильником, а проповідником виховання в кожній людині чуттів духовного визволення, національної гідності, любові до рідної, Богом дарованої мови, рідної церкви. Посівши місце директора церковно-вчительської школи, В.К.Липківський підібрав педагогічний персонал переважно з національно свідомих українців (зокрема, вчителем церковного співу й музики став молодий композитор Кирило Стеценко), що викликало невдовзі незадоволення офіційних кіл, і Липківського змусили піти з цієї школи. Як пізніше зазначав він сам, «я і учительство виховував у напрямку визволення, і за це в 1905 р. мене з цієї посади усунено й заслано священиком на Солом’янку».
Так у вересні 1905 р. Василь Липківський стає настоятелем Церкви Покрови Пресвятої Богородиці (у документах щодо призначення її називали Києво-Солом’янською церквою) і залишається ним до 1919 р. Будівлю церкви було зведено в 1897 р. на вул. Мстиславській, 20 (зараз М. Островського, 20) поруч із церковним будинком, в якому Липківський мешкав.
І на цій посаді виявилась активна, діяльна натура В.Липківського, його відданість церкві та своєму пасторському обов’язку. Перебуваючи настоятелем солом’янського храму, він відзначався як проповідник, піклувався справами парафії (при ньому церкву було розширено, клопотався побудовою дзвіниці, довгостроковою орендою церковної землі, побудовою причетницьких будинків, проектуванням нової церкви на Батиєвій горі), роботою церковно-парафіяльної школи, дитячого притулку на вул. Ігнатіївській, 98 (згодом вул. Мойсея Урицького), який він освятив 1915 р. (не зберігся), жіночого доброчинного товариства при церкві тощо.
«Засланий» на Солом’янку, В.Липківський не обмежує коло своєї діяльності. Він виступає зі статтями в «Киевских епархиальных ведомостях», бере активну участь у наступних єпархіальних з’їздах духівництва та деяких інших громадських актах і заходах. Зокрема, в Першому з’їзді бджолярів Київської єпархії, де його було як знаного бджоляра-практика обрано Головою з’їзду. Засідання з’їзду проходило у приміщенні Київського жіночого духовного училища по вул. Десятинній, 4/6 (потім у цьому будинку працювали різні світські навчальні заклади, численні організації, пов’язані з видавничою діяльністю, зараз тут окружний адміністративний суд).
Не полишає в цей період В.Липківський і вчителювання, вважаючи чи не найважливішим своїм обов’язком виховання духовності людини, що починається з дитячих років.
1 листопада 1905р. його було призначено законовчителем Київського залізничного училища.
15 вересня 1907 р. він улаштувався до Київської жіночої гімназії М.І.Левандовської, в якій викладав Закон Божий до осені 1918 р. Містилась гімназія в тільки-но спорудженому будинку по вул. Володимирській, 81. (На базі цієї гімназії після революції було створено школу №51, яка знаходилась там до кінця 20-х років. У 1936 р. ця школа — нині ліцей міжнародних відносин — працює у приміщенні на вул. П.Орлика, і на своєму сайті в історичній довідці відзначає причетність до витоків цього навчального закладу В.Липківського. Зараз будинок по вул. Володимирській, 81 використовується як житловий.)
Крім того, В.Липківський в різні роки працював законовчителем ще у кількох навчальних закладах. З грудня 1910 р. — в Комерційному училищі Товариства поширення в м. Київ середньої комерційної освіти, за адресою вул. Володимирська, 7 (садиба з флігелем). Серед викладачів училища були також Д.Дорошенко — історик, публіцист, громадський діяч та І.Огієнко — церковний і державний діяч, з яким життєвий шлях В.Липківського перетинався й пізніше. Цікаво, що у цьому будинку саме тоді мешкав відомий письменник Іван Нечуй-Левицький (згодом тут була школа, а зараз — одна з кафедр Видавничо-поліграфічного інституту Національного технічного університету України «КПІ»).
З жовтня 1912 р. В.Липківський викладав у Київському залізничному училищі Служби Руху, що орендувало спочатку кілька кімнат у спорудженому в 1908—1909 рр. прибутковому будинку М.С.Грушевського по вул. Паньківській, 9 (зруйнований у січні 1918 р. під час обстрілу Києва більшовицькими військами Муравйова), а потім переїхало на Паньківську, 17.
Є ще згадування в 1913 р. про двокласне міське залізничне училище, що містилось «на ст. Кіевъ 1», Залізничне вище початкове училище (1915—1916 рр) ...
У 1918 р. йому запропонують учителювати в Першій українській гімназії, яка почала працювати з жовтня того року в реквізованому за постановою гетьманського уряду приміщенні амбулаторії (не збереглося ) Києво-Покровського жіночого монастиря (Бехтерівський пров., 15).
У буремні 1917—1920 рр. в Україні відбулись доленосні події, під час яких В.К.Липківський брав активну безпосередню участь у численних заходах, пов’язаних зі становленням Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Зокрема, в єпархіальному з’їзді духівництва та мирян у квітні 1917 р., де його було обрано головою з’їзду; Українському православному церковному соборі в січні 1918 р., після якого прихильників автокефалії намагались усунути від церковних справ; у засіданнях Всеукраїнської православної церковної ради (спочатку — тимчасової, а потім — постійної); у заходах державного рівня, зокрема, 6 жовтня 1918 р. у Києві на святкуванні відкриття першого Українського державного університету (в приміщенні, де зараз Київський військовий ліцей ім. Ів.Богуна, бульв. Лесі Українки, 25), на якому були присутні, зокрема, гетьман України П.Скоропадський та голова Президії національного Союзу В.Винниченко, В.Липківський сказав чуле, тепле слово, охарактеризувавши цей день як «день національного воскресіння»; у організації перших трьох парафій (та й інших теж) при Микільському соборі на Печерську (не зберігся), де у травні 1919 р. В.Липківський провів першу українську Службу Божу); при Андріївській церкві (Андріївський узвіз, 23) і, нарешті, Софійському соборі, де 29 червня 1919 р. відбулась перша Служба Божа, повністю відправлена українською мовою...
Перерахувати київські адреси, де побував тоді В.Липківський, у рамках цієї короткої оповіді не видається можливим (досить докладно ті події висвітлено в численних історичних дослідженнях, зокрема, в монографії А.Зінченка «Визволитися вірою. Життя і діяння митрополита Василя Липківського. — Київ. — Вид. «Дніпро». — 1997. — 422с.), тому наступною опорною точкою цієї розповіді виберемо саме Софійський собор. У ньому або поруч з ним і проходила значна частина головних тогочасних подій — Собор (вул. Володимирська), настоятелем якого на загальних зборах старокиївської парафії 15 серпня 1919 р. було одноголосно обрано Василя Костянтиновича Липківського.
Всеукраїнська православна церковна рада із самого початку свого заснування вважала українську відроджену церкву автокефальною, тобто вільною, що керує сама собою і ні від якого іншого церковного органу не залежить, бо в цьому, власне, й полягає відродження, визволення української церкви. Скликаний ВПЦР Пленум (Великі збори) урочисто оголосив 9 травня 1920 р. автокефалію Української Православної церкви. Проте остаточно крапку в цій шляхетній справі було поставлено Всеукраїнським Православним Собором, що відбувся у жовтні 1921 р. в стінах Святої Софії, коли В.К.Липківського було обрано архієпископом, Митрополитом Київським і всієї України. Василь Костянтинович згодом назвав першу подію народженням УАПЦ, а другу — її урочистим хрещенням у Дусі Святому.
В.Липківський з родиною перебирається в помешкання в квартирі №5а будинку 24в на території Софії Київської, а потім — у згадуваній нами раніше невеликий будинок по вул. Володимирській, 24 біля південних воріт Софійського подвір’я (саме над брамою знаходився кабінет Митрополита, вхід до якого був через будинок Консисторії). У В.К.Липківського починається новий, але не менш напружений етап життя. Він відвідує створювані парафії УАПЦ — загалом по Україні більше 600 — і , певна річ, обов’язково всі ті, що були у Києві. Тут особливо слід згадати парафію при Ільїнській церкві по вул. Безаківській, 25 (зараз на місці зруйнованої церкви — комплекс будинків Мінпаливенерго України, та й вулиця називається інакше — ім. Комінтерну), де діяли курси, на яких Митрополит Липківський читав лекції.
Крім постійних справ складного церковного будівництва, повсякденної боротьби зі владою за існування УАПЦ, Василь Липківський спілкувався з багатьма людьми і в інших справах, зокрема, з молоддю — приятелями й друзями своїх дітей. Знався й на культурних подіях. 15 грудня 1922 р. у Троїцькому народному будинку (зараз Київський академічний театр оперети) по вул. Великій Васильківській, 53 він вітав із 40-річчям творчої праці визначну українську артистку Марію Костянтинівну Заньковецьку («...Марія Костянтинівна підводиться з крісла, виходить на авансцену і низько, до самісінької землі, вклоняється Митрополитові. Значна більшість присутніх в залі теж встають і стоячи слухають Митрополита... Своє привітання Митрополит закінчив словами «Українська церква буде молитися за вірну дочку свого народу!»)
Виступав В.Липківський не тільки перед своїми прихильниками, але й у зібраннях у відверто вороже налаштованому середовищі («Ще в 24 році мені прийшлось виступити проти антирелігійного професора Канторова на релігійному диспуті на заводі «Більшовик» на Шулявці, і цей диспут так захопив людність, диспути перенеслись і до Києва (тоді Шулявка не вважалась Києвом! — К.Л.), відбиваючись майже в кожній інституції, багато при моїй участі...)
УАПЦ зростала й посилювалась. Проте посилювався й тиск на УАПЦ з боку влади. В. Липківському забороняли виїзди з Києва, кілька разів арештовували, але відвертої розправи поки що не чинили. Та от на Другому соборі УАПЦ у жовтні 1927 р. з нього — за наказом НКВС — зняли «тягар митрополитного служіння». Хоча ще до жовтня 1929 р. йому дозволено було жити на старому місці біля рідної Софії Київської, проте майже жодних контактів з церковними діячами та численними вчорашніми прихильниками він вже не мав.
Потім він — знов не за своєю волею — опиняється із хворою дружиною у сестри, що мешкала на другому поверсі невеличкого двоповерхового будинку по вул. Мстиславській, 46 (зараз вул. М.Островського). (У цьому будинку під час війни мешкала сестра Митрополита, і саме тут знайшли тимчасовий притулок його свати, коли їх вигнали з центру Києва, де палали суцільні пожежі. Після війни, кажуть, була в цьому будинку міліція, потім психоневрологічний диспансер. Зараз він ще стоїть — приречений — ще з дахом, але з вибитими шибками, за непевним парканом із пофарбованих у зелене дошок...)
А згодом відбувається вимушене переселення ще далі від центру — на Олександрівську слободу, тоді — далеку околицю Києва. За наказом влади Митрополита разом з хворою («майже недвижною») дружиною й сестрою, що прожила в будинку на Мстиславській майже 20 років, у серпні 1934-го підселяють до чужих людей у трикімнатний будиночок родини Бирюлиних по вул. Дачній, 8 (зараз на цьому місці височить зведена років 30 тому стандартна дев’ятиповерхівка баштового типу, та й вулиці Дачної немає — тепер це вул. Олександра Пироговського). Митрополит тоді писав: «... життя моє в нових умовах тяжке. Тулимось ми, троє старих, в тісній кімнаті — передпокої 2 кв. саженів і перехідній до хазяїв з малою хворою дитиною, а вихід — через кухню, де три хазяйки...» У 1936 р. тут помирає його дружина...
І от остання прижиттєва адреса — Лук’янівська тюрма на вул. Дегтярівській: семидесятитрьохрічного Василя Костянтиновича Липківського арештовують 22 жовтня 1937 р. як «руководителя антисоветской фашистской организации украинских церковников», а 27 листопада — розстрілюють... Де поховано «апостола українського релігійно-національного відродження» (за словами академіка А.Кримського) — невідомо.
Нова адреса — «вул. ім. Митрополита Липківського» повинна з’явитись на мапі нашого рідного міста! Питання про перейменування вул. Мойсея Урицького (Голови Петроградського ЧК) на вул. ім. Митрополита Липківського вперше було порушено у 1993 р., коли відповідна комісія Київради запропонувала таке перейменування. Київрада знов звернулась до цієї справи у 2007 р., коли двічі (квітень та травень) спочатку приймалось та потім підтверджувалось позитивне рішення щодо цього питання, проте й досі на цьому рішенні немає стверджувального підпису голови міськради...
На Лук’янівському цвинтарі є символічна могила В.К.Липківського. Стоїть хрест. На лицьовому боці під розп’яттям слова: «Праведне життя твоє показало тебе Церкві Хрестовій за законом віри православної». А на зворотній напис: «Споруджено на вшанування першого предстоятеля УАПЦ Митрополита київського і всієї України- Руси Василя Липківського, Благовісника і Мученика за Церкву Хрестову, за свій нарід. 20.ІІІ.1864 — 27.ХІ.1937».
Будете біля того Хреста — покладіть квітку. Або запаліть свічечку...
