У 1942—1943 рр. кореспонденти західних газет, вражені надзвичайно
широким розмахом визвольної боротьби народів Югославії, почувши прізвище
(точніше псевдонім) командувача югославських партизан, запитували: «А хто
такий цей Тіто?». Псевдонім «Тіто», яким політик на ім’я Йосип Броз користувався
вже багато років, але лише на сторінках компартійних друкованих видань,
швидко став відомим усьому світу, перетворившись на символ нової югославської
держави, що постала з руїн старої королівської влади. Йосип Броз Тіто керував
своєю країною понад 35 років, за часів його правління Югославія стала важливим
чинником світової політики. Передумови історичної трагедії народів Югославії
теж багато в чому криються в політиці Тіто — як і в успіхах цієї країни
за його життя. Така діалектика.
1948 р. Тіто казав соратникам: «Життя навчило мене, що
у важкі моменти вибору найголовніше — мати свою тверду думку, не вагатися».
Життя Йосипа Броза, дійсно, було нелегким і драматичним. Йосип народився
25 травня 1892 року в селі Кумровець у Хорватії в бідній селянській сім’ї
(він був сьомим з п’ятнадцяти дітей). Батько, Франц Броз, був хорватом,
мати словенкою.
Батько Йосипа розорився, і вже в 14 років хлопчику довелося
самому заробляти собі на життя. Йому довелося бути й учнем у ресторані,
й слюсарем; потім — кваліфікованим механіком в Загребі та Любляні і працювати
на заводах Чехії («Шкода»), Німеччини та Австрії. Наприкінці 1913 р. молодого
Йосипа, котрий уже став соціал-демократом, призвали в армію (Хорватія тоді
була частиною Австро-Угорської імперії), а через півроку розпочалася Перша
світова війна.
У квітні 1915 р. взводний командир Йосип Броз був тяжко
поранений в Галиції, потрапив у полон і опинився в Росії. Там, дивом виживши
після висипного тифу та запалення легень, він вступив у таборі для військовополонених
у контакт з робітниками-більшовиками й став швидко засвоювати їхні ідеї.
Йосип просидів у таборі до 1917 року. Потім — робота (головним чином підпільна)
на Путиловському заводі в Петрограді, служба в інтерзагоні Червоної гвардії
(Омськ), партизанська боротьба з Колчаком, одруження на 15-річній російській
дівчині Пелагеї Білоусовій. У Югославію (з 1929 р. — Королівство сербів,
хорватів і словенців), не заставши живими майже нікого з рідних, Йосип
Броз повернувся з дружиною та дитиною наприкінці 1920 р. переконаним комуністом.
Наступні чверть століття його життя — це шлях підпільника,
«солдата партії» (але вже й політика: відсидівши шість років у загребській
в’язниці, Броз, як «більшовик-пролетар», входить 1934 р. до складу ЦК КПЮ,
потім — в Політбюро). Новим важким моментом вибору для Й. Броза (з 1934
р. він підписувався партійним псевдонімом Тіто) стали жорстокі репресії,
яких 1937 р. зазнало керівництво ЦК КП Югославії в Москві: Генсека ЦК М.
Горкича і чималу частину ЦК було звинувачено у шпигунстві та розстріляно,
«дамоклів меч» висів і над Й. Тіто (його звинувачували то у шкідництві,
то у фракційності). Після хвилі «сталінських чисток», викликаний до Москви
Йосип змушений був, щоб врятуватися, дати невтішну характеристику кільком
своїм товаришам. Він залишився під підозрою, але потім Комінтерн затвердив
(поки тимчасово) його кандидатуру на пост нового Генсека ЦК КПЮ. У березні
1940 р. Й. Броз Тіто нелегально повернувся в Югославію, що стояла на порозі
німецької агресії. У СРСР залишилися його 15-місячний син Жарко і друга
дружина, німецька комсомолка Люція Бауер.
В історію Другої світової війни Йосип Броз Тіто увійшов
як командувач югославським партизанським визвольним рухом, провідну роль
у якому відігравала його партія. Ось цифри, що свідчать про зростання чисельності
сил опору: кінець 1941 р. — 80 тис. осіб, кінець 1942 р. — 150 тис., кінець
1943 р. — 320 тис., кінець 1944 р. — 400 тис. З моменту агресії фашистської
Німеччини проти Югославії (квітень 1941 р.) і особливо після нападу на
СРСР Й. Тіто та його соратники почали озброєну боротьбу проти загарбників
(крім того доводилося боротися й проти національних збройних формувань,
що співпрацювали з німцями: сербських четників Д. Михайловича та хорватських
«усташів»). Війна була запеклою: партизани Й. Тіто відбили п’ять «генеральних
наступів» німецьких військ, сам він був 1943 р. тяжко поранений і дивом
вцілів. У нинішній Югославії з’явилося чимало публікацій, що натякають
на «загравання» (а то й співпрацю) Тіто з німцями. Фактом, однак, є те,
що 1943 р. фашисти призначили ціну в 100 тис. рейхсмарок золотом за голову
Тіто.
20 жовтня 1944 р. частини югославських партизан і Радянської
Армії увійшли до Белграду, незабаром Югославія була проголошена республікою.
На чолі держави став Й. Броз Тіто (шляхом важких переговорів з Рузвельтом,
Черчиллем і Сталіним йому вдалося запобігти поверненню до влади короля
Павла). І тут виявилося, що Тіто має зробити ще один відповідальний вибір.
Поведе він, переконаний комуніст, свою країну шляхом беззаперечного підкорення
СРСР (читай — Сталіну) чи виходитиме зі своїх, національних інтересів?
Проблеми для «правовірного», «істинного» комуніста й бути
тут не могло: СРСР — батьківщина трудящих всього світу, захищати СРСР —
значить служити своїй країні. У документах воєнних років Й.Тіто багато
разів повторював це. Але не даремно в ті ж роки він неодноразово казав
англійцям і американцям про національну гордість югославів. Це почуття
було високо розвинутим у Тіто. У його пам’яті залишилися й товариші, розстріляні
в 1937—1939 рр. у сталінських катівнях, і обвинувачення проти нього. До
того ж сталінське керівництво ставилося до своїх сателітів у Східній Європі
вкрай нахабно, вимагало беззаперечного підкорення й узгодження з ним найменших
кроків. А тітовське керівництво, хоча й визнавало в 1945—1948 рр. за СРСР
роль «старшого брата», дедалі більше дротувалося через сталінську підозрілість
і зарозумілість, постійні нотації та грубощі.
У лютому 1948 р. Сталін і Молотов відіслали у Белград послання,
в якому різко критикували Тіто за «свавілля» (договір з Болгарією та введення
дивізії в Албанію без згоди СРСР). Тіто відповів ввічливо, але гідно, що
ці кроки були необхідні, хай навіть і без узгодження з Москвою. Наступні
сталінські послання були схожими вже на вироки в стилі 1937 р. Тіто зібрав
пленум свого ЦК, де заявив: комуніст не має права любити Москву більше,
ніж свою країну (враховуючи всю його колишню біографію, легко уявити, чого
йому це було варто!). У червні 1948 р. Москва заявила, що Югославія перебуває
під владою «вбивць і шпигунів» і закликала «чесних комуністів і патріотів»
усунути Тіто.
Тими днями Сталін, як розповідав Хрущов, заявляв: «От поворушу
пальцем — і не буде Тіто». Тіто устояв. Він створив історичний прецедент:
поставив інтереси своєї комуністичної країни (як він їх розумів) вище за
директиви Москви. Лічені комуністичні лідери й тоді, й потім наважилися
наслідувати його приклад.
Безперечно, не слід ідеалізувати Тіто. Боротьба за владу
диктує свої закони. Він усував і 1948, і 1954, і 1966 р. тих своїх соратників,
у кому бачив загрозу для своєї влади (А. Хебранг, С. Жуйович, М. Джилас,
А. Ранкович). Відразу зазначимо: не фізично. Були й табори для політв’язнів
на острові Голий наприкінці 40-х років. Сталінська школа відчувалася й
у методах колективізації югославського села (1949— 1953 рр.). І все ж серед
комуністичних лідерів Європи Тіто по праву займав особливе місце (як і
його країна).
Він щиро шукав свій, «югославський шлях» до соціалізму.
Бачив його в самоврядуванні, створенні «робочих рад» на підприємствах з
гранично широкими правами, різкому ослабленні цензури, «керованому» плюралізмі,
«відокремленні партії від влади». В основних рисах ця модель склалася до
середини 60-х років і проіснувала до смерті її творця. У зовнішній політиці
Тіто був відомим ідеологом «Руху неприєднання», проголосивши рівну віддаленість
і від США, і від СРСР. Незалежність країни була для нього дорогою: він
пам’ятав про неї і на переговорах з Черчиллем, і коли 1968 р., висловивши
протест послу СРСР після введення військ у Чехословаччину, заявив: «Зважте
на те, що, якщо ви наважитеся на подібний крок проти Югославії, на вас
чекає війна тривалістю в 20 і більше років!».
Найскладнішою проблемою для Тіто була національна. Як узгодити
амбіції шести республік Югославії, поєднуючи об’єктивно особливу роль сербів,
як найчисленнішої нації та інтереси інших народів? За життя Тіто федерацію
в Югославії було збережено (зокрема й шляхом державного придушення національних
рухів, хоча суб’єктивно він намагався не перейти межу щодо репресій), після
його смерті Югославію охопила серія страшних воєн.
Йосип Броз Тіто помер 4 травня 1980 р. у віці 88 років
на руках у четвертої дружини, Йованки Броз. Створена ним модель держави
та соціалізму, як і його незвичайна доля, досі викликають суперечки. Для
одних він — «югославський Сталін» (!), «комуністичний цар», що побудував
для себе шикарну резиденцію на своєму особистому острові Бріоні, людина,
винна в жорстоких репресіях проти свого народу; для інших — творець найліберальнішої
з усіх моделей соціалізму 60—70 рр., лідер, що зберігав єдність Югославії
та її незалежність. Про Тіто, у спадщині якого дивно уживається, здавалося
б, несумісне, вже вийшли десятки книжок у різних країнах і вийдуть ще.
Безсумнівно одне: цей лідер займає особливе місце серед провідних політиків
ХХ століття.
