Християнська релігія з самого початку, тобто з проповіді Господа Ісуса Христа, сповнена зображальних сцен. В Новому Заповіті усі сюжети, починаючи з народження Христа як немовляти і до Його розп’яття, навдивовиж «картинні». Апостоли і всі інші персонажі «виписані» словесно в таких подробицях, що митцеві залишається тільки слідувати за цими описами.
Цим християнство докорінно відрізняється від двох східних великих релігій — юдаїзму та ісламу, де усякі зображення, навіть декоративні, заборонені внаслідок неадекватного тлумачення другої заповіді пророка Мойсея, яка починається словами: «Не сотвори собі кумира». Жоден святий не є кумиром; він заслуговує, щоб його образ люди бачили і зверталися до нього, як до живого, з проханням і молитвами у своїх потребах.
Отож, усякі заперечення, що в домах молитви не мають бути зображення і їм не слід віддавати пошану, — ці заперечення не біблійні, а значить не Божі. Зовсім непереконливо, не біблійно звучать вигадки так званої псевдоканонічної Церкви, що спостереження краси, прийняття й пошанування краси у християнському мистецтві і в храмах — це, мовляв, «прєлєсть», «сладострастіє», «зачарування», «лестощі», «дражливості» й інші дикуваті вигадки сучасних єретиків, що прикриваються нібито «канонічєскім православієм». У зв’язку з цим ними наговорено й понаписувано гори наклепів на священне мистецтво епохи Відродження, яке, власне, й відродило красу священних зображень (без жодного «сладострастія») після антихудожніх деформацій фанатиків доби Середньовіччя. Епоха Відродження й виплеканий її діячами стиль ренесансу в образотворчому мистецтві, церковному співі, архітектурі,— не є виключно західним, католицьким явищем; а розвиненим і в церквах Сходу, зокрема в Україні, ікономалярами УПЦ й УГКЦ, починаючи з XVI — ХVIІ століть.
В Україні, від самого Володимирового хрещення нашої Батьківщини Русі, майстерно намальовані й гарні на вигляд ікони Господа Ісуса Христа, пресвятої Богородиці, апостолів, пророків і всіх святих є невичерпним джерелом оптимізму, спонукою до покаяння й отримання прощення. Коли писемність ще не була загальною (до запровадження друкарства й тиражування книг Святого Письма), саме ікона була правдивою зображальною Богословією, чудовим доповненням до читання в храмах уривків Святого Письма, житій святих, церковної проповіді й церковного співу. Справжні українські християни щедро внесли елементи прекрасного, вищої міри естетичності в усе храмове мистецтво — від архітектури до іконостасу, оформлення священних книг та ілюстрацій у них. Усе це є сьогодні предметом уважного вивчення й аналізу не тільки в духовних семінаріях і академіях, а й у світській освіті та академічній науці.
Саме з джерела оптимізму, світлої надії в соціальному вимірі постав в Україні культ чудотворних ікон. Дослідники цього питання нараховують близько ста чудотворних українських ікон всенаціонального і місцевого значення. Особливо плідно попрацювали дослідники чудотворіння Божого при іконах Богородиці й святого Миколая професори української діаспори — Святослав Гординський (монографія «Українська ікона ХII — XVIII століть») та Григор Лужницький (монографія «Словник чудотворних Богородичних ікон України»). Найвизначніші українські богослови цілковито відкидали вигадки атеїстів і квазі-християн, що в ідеї чудотворних ікон лежить приспане язичницьке чародійство, пустовір’я й таке інше. Церква переконливо доводить, що щира молитва до Бога біля ікон Його святих і чуда оздоровлення невиліковно хворих чи інших людей у надзвичайно важких обставинах,— вони аналогічні чудам, які звершував у земному житті Господь Ісус Христос, апостоли й інші благочестиві святі, яким Бог делегував робити «надприродні чуда Мого силою і святістю».
Насамперед, богословські риси втілені в одній із найдавніших Богородичних ікон, які сьогодні є на терені України (у місті Луцьк), — Холмській чудотворній іконі. Визначними є й її мистецькі прикмети; та все ж вони поступаються богословським. Згадані мною визначні дослідники українських Богородичних прославлених (чудотворних) ікон — Святослав Гординський і Григор Лужницький — відносять Холмську ікону до небагатьох, що сягає традиції середини І століття та приписується творчості євангеліста Луки, який був визначним маляром, спадкоємцем елліністичної традиції в малярстві. Тоді не було твердих правил малювання святих осіб; вони були запроваджені Церквою після закінчення іконоборств.а (843 року, з установленням свята «торжества православ’я») у формі так званого візантійського стилю. Холмська ікона випадає з ознак візантійського стилю, тому що її протооригінал пензля євангеліста Луки створений задовго до утворення Візантійської імперії.
Назву «Холмська» ікона дістала у першій половині ХІІІ століття, коли, як побачимо далі, князь (і перший український король) Данило Галицький отримав ікону в подарунок з Києва і помістив її, як уже до того прославлену, чудотворну, в новозбудований храм у місті Холм, оскільки місто з прилеглими землями и населенням — це була корінна територія Руси-України. А що ж з іконою було до того? Тут слід відзначити декілька моментів.
1. Нині відреставрована й експонована в Луцьку ікона — в Волинському музеї ікон, — не є автентичним твором пензля євангеліста Луки. Це копія з протооригіналу, а може, й копія з копії; але така, що несе в собі головні риси оригіналу євангеліста Луки.
2. Копія з ікони Луки могла бути змальована в Константинопольському монастирі «Студіон», де після подолання іконоборства (726—843 роки) постала потужна ікономалярська школа, в якій виготовляли зразки ікон для всієї імперії та країн, які прийняли християнство через посередництво Візантії.
3. Ікона належить до одного із семи варіантів зображень Діви Марії, яку Церква канонізувала для утвердження догмату подвійної природи: волі й енергії Господа Ісуса Христа — Божеської й Людської — й боротьби з єресями монофізитів і монофелитів, які настоювали на одній природі, волі й енергії. Це перший і найважливіший варіант — Провідниці (з грецької — Одигітрії), де Марія, тримаючи дитятко Христа на лівій руці, вказує правою на Нього як на Бога, який прощає гріхи і виконує прохання в молитвах, а не вона, хоч християни моляться якраз до неї. Тобто вона проводить молитви християн від себе до Сина, хоч Він ще маленький, але Він — Бог. Тому Холмська ікона, ще до того, як прибула в Київ, а потім у Холм, мала назву Провідниця-Одигітрія.
4. Інші варіанти ікон Богородиці, рекомендовані Церквою, також тісно пов’язані з Богословською наукою і спрямовані на утвердження істини (догми), що Ісус був повноцінною людиною в тілі (як і ми всі, але без гріха), мав нормальне дитинство, ссав груди матері, грався, любив, ріс, працював столяром разом з Йосипом; але при тому кожної миті був одночасно Сином Божим, Другою Особою Пресвятої Трійці, Спасителем людства. А ось інші шість Богородичних ікон на утвердження цього богословського догмату: Ніжності (Єлеуса), Годувальниця (Галактотрофуса), Гра (Взиграння), Заступниця (Оранта), Знамення (Панагія), Покрова (Протекторітіса). До речі, Церква, з метою усунення різнобою, також визначила сім варіантів зображення на іконах одноосібної постаті Господа Ісуса Христа. Число сім— святе!
5. Час змалювання Холмської ікони у Константинопольському монастирі «Студіон» можна визначити від другої половини IX століття до початку XI століття. Це епоха панування у Візантії династії Македонців (867—1057 рр.), коли в малярстві, мініатюрі, декоративному мистецтві була велика увага до відродження давньогрецьких елліністичних традицій прекрасного, поки що не зіпсованих нехудожніми й антихудожніми вигадками так званого візантійського стилю, який запанував (під впливом секти ісихастів) при наступній династії Комнінів. Обличчя Марії й маленького Христа дуже гарні, позбавлені смаглявості, риси благородні. Марія сумна в передчутті майбутніх страстей Сина, але маленький Ісус, відкинувши вгору голову, дивиться просто в очі матері й правою ручкою благословляє її, щоб не сумувала, бо Він після страстей і розп’яття — воскресне з мертвих. Тут немає умовностей візантійсько-комніновського стилю; все змальовано правдиво і декоративно насичено — у складках одягу, німбах, орнаментації фону.
6. Я маю підстави вважати, що ікона в Константинополі була скопійована з протооригіналу Луки (або з однієї з копій первісного оригіналу) безпосередньо перед 988 роком, коли візантійський імператор Василь II та Константинопольський патріарх знали вже про намір київського князя Володимира Святославовича ввести в Русі-Україні християнство як державну релігію й віру та про те, що Володимир хоче одружитися християнським шлюбом із сестрою імператора Василя — Анною. Саме в цей час — у 980-ті роки — імператорський двір міг замовити в монастирі «Студіон» ікономалярам виготовити ікону, обов’язково чудотворну, як придане царівні Анні. Тому що майбутня подорож Анни до недавно язичницької держави, яка тепер охрещується за посередництвом Візантії, розглядалася як велике чудо Боже. Отже, за придане мала бути чудотворна ікона, яку, напевне, заздалегідь переправили в Херсонес Кримський (підопічну територію Візантії), а 988 року — в Київ.
7. Майже два з половиною століття (з кінця X-го до початку ХІІІ століття) чудотворна ікона Провідниця-Одигітрія — дар імператора Візантії Василя II великому князеві Володимиру — була шанованою святинею в Києві. Найвірогідніше місце її перебування — Богородична Десятинна церква біля князівського палацу. Можливо, переносили її і в Софійський собор, в інші храми Києва; в літню князівську резиденцію у Вишгороді; носили під час хресних ходів. Наближення монгольських ординських полчищ Батия до земель Руси-України спонукало вивезти святиню у безпечніші землі Західної Руси-України. Так вона потрапляє в Холм і навічно дістала назву Холмської.
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»
