Повертаючи обличчя до минулого — епохи, народженої в пристрасному вогні великого заколоту, руйнівної сили вбивства, нищення, кривавого дійства, великої свободи приречених на страту, бачиш цю постать — одинокий символ століття, символ волі і нації, її чорну душу — фігуру поета і вбивці, красивого юнака і чоловіка-коханця, геніального стратега партизанської війни, «батька» української анархії, ворога будь-якої влади — Махна.
Кожен народ прагне мати свого Месію. Кожна людина хоче особисто бачити Бога. Він за життя став богом для селян, його виходили стрічати на край села, як пророка, несучи на вишитих рушниках хліб-сіль, йому вклонялися, від нього чекали чудес. За ним йшли, як за праведним гнівом, приносячи жертви чорному грунтові, котрому було вже замало дощу і снігу, землі, котра вимагала червоного вина людських смертей. Самозваний Христос, єретичний святий, порушивши Мойсеєву заповідь: не убий, — встав на чолі армії, створеної ним самим, армії обрізів і шабель, схованої в серці кожного села: в скиртах, під стріхами, за кожним парканом, армії легенд і відчаю, що могла бути мобілізованою і розпущеною за лічені години.
Він уособив вікову, тисячолітню ненависть селянина до влади, його непоборне бажання бути хазяїном на своїй землі, сліпу селянську віру в вищу, божественну справедливість. Він створив особливий рід війська, пригвинтивши кулемет до засідательської брички, став геніальним тактиком війни тачанок, героїчної романтики, завзяття й помсти. Розмінюючи людей на мідні гільзи, він став володарем утопії, єдиним господарем розбещеного Гуляй- Поля, шукачем болючої правди серед шабашу революцій. Приречений на поразку жорстокістю часу, сам жорстокий месник у довгій пам’яті кривавої історії XX століття.
Таким вік залишив країну. Тим почуттям, що керували його свідомістю не було місця там, де оживала свідомість рабства, психологія переможених, готових коритись. Його армія не мала німої дисципліни комісарів, що монотонно підкорювали народ, обдурюючи наївні надії селянина. Він залишив цей підкорений старозавітний світ покірно вірити і поступово вмирати, чекати великого голоду 33-го року, щоб скоритись назавжди, щоб не мати навіть гадки про свободу, навіть утопії. Ще лунали одинокі постріли в неправду комісарів, рештки гарячих голів мстились і теж утікали за кордон, та їх долям вже не було місця на світі.
Він помер у чужому місті в злиднях. Єдине, що тепер стало неможливим для нього — тихе забуття. Лицар чи розбійник, синонім анархії, він залишився загадковою часткою нерозкритого всесвіту минулого, за межею доступного; зіркою, що згасла, але ще не закінчила свій шлях у просторі.
XX століття закінчується, його генії і герої стають вічністю, чимось таким, що назавжди пов’язане з часом, та ніколи вже не стане теперішнім. Як птах під палаючим сонцем, що падає на землю тінню, дух помсти і справедливості, оживає цей образ блідого юнака з гарним волоссям, кидає виклик усьому світові і власній долі.
Людині, котрій нічого вбивати крім марного часу, слабкій істоті в зовсім незрозумілому світі, іноді хочеться покарати цей світ, викликавши його на поєдинок, де плакатимуть поранені коні і перші заморозки вкриватимуть очі мертвим.
ДОВІДКА «Дня»
Махно Нестор Іванович (1884—1934) — провідник самобутнього селянського анархістського руху в Україні з 1917 до 1921 років, відомого під назвою «Махновщина». Народився в місті Гуляй-Поле Катеринославської губернії. Готувався стати вчителем, 1905 року захопився анархістським рухом. 1907 року засланий на довічну каторгу за пограбування повітової скарбниці для партійних цілей. Після лютого 1917 р. повернувся з заслання, спочатку став головою волосного земельного комітету в Гуляй-Полі, весною 1918 р. створив «вільні батальйони революції», звідки почалась його військова кар’єра. Н. Махно не був ідеологом анархізму; цю функцію виконували В. Волін, П. Аршинов. Сам він виступав за свободу індивідуального селянського господарства, самоврядування місцевих громад, незалежних взагалі від будь-якого уряду. У 1919—1920 роках за Махном йшло 20 тисяч бійців, переважна більшість — селяни. Тактика Махна — союз зі слабшими силами в даний момент проти тих, від кого виходила найбільша загроза. Кілька разів переходив на бік більшовиків, але завжди поривав із ними. 1919 р. нагороджений орденом Бойового Червоного прапора за заслуги в боротьбі з А. Денікіним. Остаточно частини Махна були розгромлені тільки в серпні 1921 року. Втік до Румунії, жив у Польщі, потім у Парижі. Читав курс історії партизанського руху. Помер у злиднях в столиці Франції.
