Михайлина Коцюбинська: Моральний імператив і виклики часу

“Залишатися собою”, “бути собою” – це, здавалося б, так природно й самозрозуміло. Проте світ нещадно “ловить” людину” від її перших днів і до останніх”, і реалізація цього імперативу стає дедалі проблематичнішою. Та усвідомлення цієї максими завжди живе й актуальне, про що свідчать екзистенційні формули, залишені нам у спадок нашими великими, – “пізнай себе” (Сковорода), “своїм життям до себе дорівнятись” (Леся Українка), “самому стояти” (Стефаник), “самособоюнаповнювання” (Стус). “Зробити своє життя аргументом своєї філософії” – ставив собі за мету Альберт Швейцер і реалізував цю мету.

Таке самовизначення індивіда аж ніяк не є справою суто приватною – без цього неможливий суспільний прогрес. Що ж до нашого аморфного, недосформованого суспільства, потреба такого самовизначення – з найнагальніших.

Людині посттоталітарної спільноти після десятиліть знеособлення, нав’язування комплексу “гвинтика”, балансування між страхом (реальним) і ентузіазмом (навіюваним), вироблення звички, що стала другою натурою, приховувати справжнє, питоме, своє і розчинятися в колективній свідомості (чи несвідомості) – такій людині нелегко встати з колін, набути постави прямостояння.

Сергій Аверинцев у своєму зверненому до молоді есеї “Тривоги і надії” писав: “Випростатися – на ділі не тільки безхмарна радість, а й випробовання… Почати випростуватися – і наштовхнутися на перешкоду – куди болючіше й прикріше, ніж звично ходити не розгинаючись. Ми, люди, щодо цього невиправно невдячні – ніяк не хочемо радіти тому, що розігнулися трохи. Не визнає наш хребет ніякого “трохи”. А один раз випросталися – і знову вже не пригнутися, навіть якщо захочеш. (Правду кажучи, тільки на таку властивість людської натури – вся надія)”.

Справді, вся надія на духовну стійкість людини, на її здатність самовідроджуватися, поставати, як Фенікс з попелу.

Свідомо не торкатимусь тут питань чистої віри, сакральних істин – не мені з моїм рівнем обізнаності в цих питаннях і не у вашій аудиторії про це говорити. Хотіла лише підкреслити, що духовне самоусвідомлення присутнє і в тих людях, які не сповідують релігії в канонічних формах. Так, готуючи до друку епістолярій Вячеслава Чорновола, я знайшла в його листах початку 80-х із заслання характерні міркування про потребу навернення до релігії. У листі до дружини А.Пашко (29.05.1983) він писав: “Кажеш, навіщо ті пошуки нової релігії тим, хто мусить мостити дорогу в царство духу тільки із зламків псевдовіри й псевдоморалі, які в’їлися у плоть і кров і легко зі своїх обіймів не випускають? І що для таких краще: ще одна політико-філософська доктрина вселюдського ощасливлення, фінал якої передбачити неважко, чи повернення (хай насторожено-обережне) до перевірених досвідом двох тисячоліть джерел духовного багатства… Для мене такі пошуки видаються плідними, бо й сам я в них …”

Як переконливо доводить відомий дослідник сучасної міфології Мірча Еліаде, сьогоднішня людина, навіть арелігійна, “генетично походить від людини релігійної, склалася, сформувалася внаслідок ситуацій, що їх брали на себе її предки”. Мимоволі внутрішньо, в архетипах її свідомості й підсвідомості, живе ідея Бога, його волі й всеприсутності. В когось вона, та ідея, закорінена на рівні обряду, звичаю, ритуалу, хай навіть дотримуються їх принагідно, час до часу, а то й на рівні забобону, і не осмислюється як цілісна світоглядна система. В іншого проривається у хвилини найвищих духовних злетів, у годину випробувань, в час екзистенційного вибору. Ще в іншого живе в душі як моральний імператив, як головна заповідь і – навіть неусвідомлено – диктує лінію поведінки, оцінні критерії, ціннісні орієнтації.

Для загального духовного клімату, як на мене, небезпечний не чесний і спокійний атеїзм – без войовничого безвірництва, без дешевих нападок і претензій на абсолютну істину. Найнебезпечніше – це віра як мода, віра без віри у віру, без екзистенційних шукань і осягнень, без морального підґрунтя. Як знаряддя утвердження у новій реальності, вигідне гасло, зброя ідеологічного політиканства. Коли, як влучно висловився В.Гомбровіч, “Бог стає пістолетом, з якого ми прагнемо застрелити Маркса”. Це небезпечно, бо обертається спрощенством, лицемірством і кон’юнктурою. А отже – бездуховністю.

Найважливіше – внутрішня духовна визначеність, Бог у душі. Це питомий душевний стан, підставовий духовний “механізм” розбудови людини в людині. Твориться надійний бастіон власного “я” – він заважає світові “спіймати” людину, дає змогу відповідати за себе і “з лицем одвертим твердо йти на кін”. Створити власний світ – як духовне мікросередовище і точку опертя. “Я повинен жити отак, поблизу свого Бога…” – констатує один з найтонших і найдуховніших сьогодні українських поетів Кость Москалець. Звісно, не кожен здатен вибудувати собі такий розгалужений автономний світ, та я не закликаю всіх до таких життєвих стереотипів, які виборов собі цей поет – відлюдник і анахорет, що створив собі свій “духовний острів” десь на хуторі поблизу Батурина. Та чого можна повчитися чи й чому позаздрити – це тій його всеохопній, первозданній “радості бути”, яку дарує цей світ: “Бог змилосердився і відкрив мені очі… Радій! Радій, слухаючи Баха, читаючи Рільке, пишучи до оцього синього зошита, Бог з любов’ю дивиться на нас, і ми підводимо свої юні, ще ненавчені очі до Нього, і світло, яке ллється крізь голі гілки на деревах, переплітається з музикою Баха, і дрібні чорні літери, які біжать із зеленої прозорої ручки, засвідчують твою причетність, – бо це світло і ця музика, дерева та книги і є причастям…” (“Келія чайної троянди”).

Важливо вміти мовби “дистанціюватися” від себе, відійти на кілька кроків, уважніше зазирнути в себе, а тоді “визирнути із себе назовні…” Саме так – погляд на світ зсередини, з позиції усвідомленої суверенності власного “я”.

Василь Стус не раз підкреслював, що поетові, та й загалом людині, для “етичної гігієни” (його вислів) потрібні такі години “тиші”, коли вона самовідроджується. “І тільки вже цілком відреставрований, – писав він у статті про Василя Симоненка, – коли ти повністю повернений собі самому, можеш відшукувати трагічно-радісні, підсилені власною ‘масою’ зв’язки з оточенням”. Мабуть, саме це він і називав “самособоюнаповненням”.

“В мені уже народжується Бог” – так починається один зі Стусових програмових віршів. Утримати в собі “Бога”– цю вищу духовну сутність, втримати, чого б це не було варто… Навіть якщо “Бог” покине тебе, прагнучи “порятувати”, зробити таким, як усі, це аж ніяк не порятує, а “донищить” тебе. Адже тоді ти вийдеш “сам із себе, неначе шабля виходить з піхов”. Хай і “згасне свічка болю”, але ж настане “тьма впокорення”. Іножиття. Інобуття. “І будеш найменням уже невласним”.

“Утекти б од себе геть світ за очі…” (так починається інший вірш), але ж тоді житимеш “безоко і безсердо”… Навпаки, створити умови, ґрунт для будівництва духовної оселі для Бога, що “народжується в мені”. Щоб було де йому народитися й жити – тут його не зневажать, дослухатимуться до нього в різних іпостасях – “вседуша”, “високий вогонь”, “стовп осіянний”… Так відбувається будування себе – всупереч розчиненню особи у масовій свідомості, у гайдеггерівському неозначено-особовому Man. Це не апологія відлюдництва, асоціальності, зверхнього індивідуалізму. Саме така, духовно “реставрована”, людина гідно триматиметься й утримуватиме прямостояння на вітрах історії, на вітрах долі, осмислено відповідатиме на виклики часу.

Примат духу… Розумію, що у практичних життєвих вимірах це далеко не завжди можливе й досяжне. І не належить до пріоритетів загалу. Та багато в чому визначає духовний клімат середовища.

Я мала щастя зазнати у своєму житті такої гідної людини духовної атмосфери. Аж ніяк не намагаюся стверджувати, що моє родове середовище – шістдесятництво – було якимось моральним монолітом і абсолютним взірцем. Та духовний мікроклімат найближчої мені “малесенької щопти” (вислів Стуса) справді був живлющим, і я дякую за це долі. Щоб відчути це, раджу вчитатися у фундаментальні й правдиві спогади, які публікуються протягом останніх років у журналах “Сучасність” та “Кур’єр Кривбасу” – “Homo feriens” Ірини Жиленко і “Люди не зі страху” Світлани Кириченко.

Серед визначальних рис ментальності цих людей – примат духовного над матеріальним, беззастережний, не награний, органічний. В усьому – в життєвих цілях, у мотивації вчинків, моральних принципах, в організації побутового простору, у взаєминах з оточенням. Таким було життєве кредо і Горської, і Світличного, і Стуса. Характерне мотто листів Горської до Заливахи: “Аби душа не сивіла”. Для Алли навіть робота над мозаїчним панно про молодогвардійців, присвяченим такій мовби офіціозній на той час темі, не була простим заробітком. Її щиро захоплював цей образ – без конкретних політичних прив’язань – як людей, що “духом не скорилися фашистам”. Вбачала в них “образ піднесення, ствердження Духу”. З листа Валерія Марченка: “Їжі духовній відтепер завжди віддам перевагу перед усіма іншими цінностями”.

Одна з таборових легенд, оперта на реальні факти. Іван Світличний везе із собою на заслання з табору важезні валізи з книгами і картотекою словника синонімів, і колеги-кримінальники покірно носять їх за цим дивним “дідом”… З листа з цих же “країв” Бориса Чичибабіна: “Нехай зараз прийдуть і скажуть забиратися з речами на край світу, плювати на все, раз у мене Пушкін в кишені!”

Уміли творити у табірній “зоні” свій Парнас. Про це – один із ґратованих сонетів Світличного з відповідною назвою:
І враз ні стін, ні ґрат, ні стелі.
Хтось невидимий ізбудив
Світ Калинцевих визій-див,
Драчеві клекоти і хмелі,

Рій Вінграновських інвектив,
Чаклунство Ліни, невеселі
Голобородькові пастелі
І Стусів бас-речитатив.

Парнас! І що ті шмони й допит?!
Не вірю в будень, побут, клопіт –
В мізерію, дрібнішу тлі.
Вщухає суєтна тривога.
І в небесах я бачу Бога,
І Боже слово на землі.

У поетичному зошиті Стуса періоду перебування у слідчому ізоляторі один із перших віршів, датований 23 січня 1972 (арештовано його було 12 січня), починається так:
Аж ось воно, блаженство самоти
й розкоші спокою – на всю планету.
І стільки сили додалось поету,
і стільки дум, і стільки висоти!

Гідно сприймає і вповні використовує запропонований йому долею варіант “блаженства самоти”. В одному листі з табору зауважує (без тіні іронії і пози!), що Рільке найкраще було б перекладати в карцері (максимум самозосередження!), але туди, на жаль, не дозволяють брати з собою книжок і паперу… “Всі ми мордовлені, – пише до Ірини Калинець (29 січня 1974), – вже безсмертні! (Мордовія – це рангом повище за Французьку академію, яка дає безсмертя!)”.

“Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову – на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар, як сяєво жар-птиці”, – це написано за рік до смерті в умовах “смугастої каторжної зони, з якої поетові не вдалося вийти живим. З листа до дружини (9 лютого 1975): “Поезія – це подих небуття. Це повів у Бозі (тобто стан божественної субстанції), нічим не спонукувані, просто наявні сліди саморуху природи, просто вітер усесвіту”.

Не підкорятися диктатові умов, слухати передусім “моральний закон у собі”. Наведу відомий факт з життя Василя Стуса, який з позицій звичної житейської логіки можна трактувати навіть як жорстокість до своїх близьких. Це відмова від побачення в каторжному таборі 1984 р., коли не зміг піти на те, щоб задовольнити принизливі вимоги своїх тюремників і дружина з сином мусили повертатися назад за тисячі кілометрів, так і не побачивши чоловіка й батька. Що це: неадекватна реакція чи, навпаки, здоровий інстинкт морального самозбереження?!

“У нас Доля, приділ, як казав Плужник, – писав Стус у листі до дружини (30 листопада 1978). – Поруч із нею ми не повинні мислити, а довіритися, віддатися їй. Доля – для серця, душі, а не для розуму. Доля – для Великої Радості та Великого Смутку. Розум – для буднів, для ні риба-ні м’ясо. Доля – стратег, серце – її васал, розум – лиш тактик. Тактика вбиває людину, дрібнить її, обмалює. А ми з тобою великі вже… Як же нам гнутися? Не випадає! Розум – це соломинка в буряній стихії, за яку хапаються, шукаючи життя вроздріб. Будемо… жити оптом!”

Так думати і так жити можна лише маючи відчуття повної внутрішньої свободи.

Внутрішня свобода… Відчуття дорогоцінне, життєдайне, воно видається мені чи не важливішим, принаймні не менш важливим, ніж свобода зовнішня. Адже це стан іманентний, отже, вона нездоланна. За умов зовнішньої свободи також можна втратити суверенність власного “я”, критерії і відчуття міри, пуститися берега у потуранні своїм забаганкам, цілковито поринути в суєту дня. І навпаки – в умовах несвободи вибороти право бути собою, вибудувати той бастіон свого “я”, що непідвладний ніяким засобам облоги і знаряддям штурму.

Кілька свідчень з близького мені екзистенційного досвіду. З таборових листів Вячеслава Чорновола: “Не може бути обставин понад нас, якими б вони не були нестерпними” (до Плахотнюка). “Вільним можна лишитися навіть у найпринизливіших і найнелюдськіших обставинах… Щоправда, то вже вільність внутрішня” (до сестри, 30 травня 1968). “Химерна закономірність: чим менша воля, тим більше розкованості…” (до дружини, 28-30 червня 1983). “Якось так виходить, що я у своїй неволі вільніший за вас і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більше ніж компенсує всякі невигоди і фізичні труднощі” (до дружини, 25 січня 1977). В унісон з цим звучить формула Івана Сокульського з листа до дружини: “тюрма – лише умовність, якщо ти сам не будеш собі тюрмою”.

Повнота й самодостатність екзистенційного самовизначення не означає штучної самоізоляції від життя суспільства, протиставлення себе загалові. Аж ніяк. Внутрішня свобода допомагає виробити прямоходіння й прямостояння, нормалізувати дихання. Відтак зростає суспільна цінність індивіда, розвиваються його творчі потенції, зміцнюється громадська дієздатність. Це особистість не втрачена для суспільства, а, навпаки, обернена до нього. Не казатиму “до народу” – не тому, що відкидаю, як тепер модно, таку категорію і таке гасло, а тому, що це поняття вкрай зужите й скомпрометоване спекуляціями, коли “народ” вживають як псевдонім “влади”.

Внутрішня свобода – це, за словами Аверинцева, “єдина гарантія, що ми не витимемо з вовками жодної з конкуруючих зграй”. Стан постійної готовності до внутрішньої опозиції, такої потрібної в умовах неминучого диктату держави. Опозиції нав’язаному тобі, не освоєному екзистенційно й інтелектуально. Мати відвагу не бути в тилу найсильнішої на сьогодні армії. Боятися “покірного ентузіазму натовпу” (Герцен).

“Якщо людина не йде в ногу зі своїми супутниками, – писав Генрі Торо, – можливо, це від того, що їй чутно звуки іншого маршу. Так нехай же карбує крок під ту музику, яка чується їй, хай і віддалену”.

На щастя, мені випало в житті чути таку “музику” і зазнати таких блаженних станів внутрішньої свободи, – їх вистачило, щоб компенсувати злигодні, утиски, нереалізованість. Вони світять і зігрівають і, мабуть, творять те невловиме, що окреслюємо як “сенс життя”.

Кілька таких високих моментів.

Літо 1966-го. Позаду довга й виснажлива епопея виключення з партії. І от остання інстанція. Будинок з колонами на Михайлівському майдані, обком партії. Я щойно поклала свій партквиток, не втримавшись від прощального афоризму: на запитання, що відчуваю я в цей момент, відповіла: “якщо треба вибирати між ідеалами і квитком, я квиток віддаю вам, а собі залишаю ідеали”. Вийшовши звідти, відчула колосальну полегкість. На Володимирські гірці випадково зустріла Стуса (а може, й не випадково: адже він знав про мої “урочистості”). Ми сіли на лавочку, дивилася на дніпрові далі, і він читав мені свої переклади з Лорки. “Кордова! Дальня й самотня…” – співно лунав його глухуватий голос. Я почувалася щасливою і абсолютно вільною, хоча добре знала, що чекає мене попереду.

Весна 1977-го. Загальні збори колективу видавництва “Вища школа”, де я працювала редактором. На порядку денному – звільнення мене з роботи у зв’язку з моєю причетністю до Гельсінської групи. Люди почувають себе ніяково, задні ряди взагалі не голосують, ховають очі й руки. Але тільки одна на весь зал, моя молодша колега Люба Хейна (згодом Маринович) знаходить у собі мужність встати і, стоячи, проголосувати “проти”. Один Бог знає, як потопталися по ній згодом за це, але в ту хвилину, я певна, вона почувала себе людиною (і я разом з нею...).

І ще: уривок з уже згаданих спогадів Світлани Кириченко “Люди не зі страху”:

“У Києві ми мали свою площу Свободи, куди виходили звільнені або майже звільнені, від страху – “майдан” довкола пам’ятника Шевченкові. Паркова алейка навпроти червоного корпусу Університету, зчеплений, лікоть у лікоть, ланцюг дружинників перед гранітними сходами до постаменту. Примусити ланцюг розступитися на мить, піднятися сходами й покласти квіти – під спалахи фотокамер, стрекотіння кіноапарата, наче кулеметної черги. Назавтра – звільнять з роботи, викинуть з інституту... Але пережите вчора, проспіваний у гурті “Заповіт” були того варті. Ковток свободи...”

Поняття внутрішньої свободи нерозривно пов’язано з категорією сумління. Невідступне “бути чи не бути”, коли позірно вигідніше й самозрозуміліше “бути”, може обернутися моральним “небуттям”, спричинює необоротні моральні деформації, що нівечать людину.

Значення морального імперативу в нашому сучасному “Вавілоні” з його розмитістю критеріїв і постмодерністською еклектикою буквально на очах актуалізується, адже зростає трагічний розрив між знаннями і етикою, рівнем комфорту і духовною порожнечею, між естетикою і етикою. Єдність естетики й етики, те, що в класичній філософії позначається категорією калокагатії, на наших очах відходить в минуле.

Не зупинятимусь на цьому докладніше, не доводитиму цієї аксіоматичної тези – адже досить бодай доторкнутися до стихії сучасного масового культурного “ширвжитку”, в якій мимоволі “купається” і формується сьогоднішня “звичайна людина”.

Полегшеність, розважальність, примітивізація, що обертається зомбуванням. Досить приглянутися такому симптоматичному глобальному дійству, як трансльована на увесь світ церемонія вручення “Оскарів”. Які мистецькі “чесноти” тягнуть на найбільшу кількість виграшних номінацій? – спецефект, поляризація добра і зла, не обтяжені інтелектом супергерої, його величність видовище, в якому ледве жевріє “душа”. Але ж так було не завжди, ще за нашої пам’яті домінували навіть у цій царині дещо інші критерії. Світ справжньої культури тут ледве проглядається – хіба що в таких стандартах, що вже стали складниками масової культури, як шекспірівські трагедії чи колізія Фауст – Мефістофель тощо. Та все це існує як схеми конфлікту чи характеру без заглиблення чи суперечностей, нюансів і складнощів, з яких зіткано світ справжньої культури. За іншими адресами – далекими від класичних загальнолюдських – тепер шукається героя. Героїзується те, що за “старорежимними” канонами підлягало б осуду. Та й загалом де вже там такі категорії, як “очищення прекрасним”, романтичне поривання ins Blau, святе донкіхотство – вони в найкращому разі поблажливо толеруються, але як “застарілі”, як “тіні забутих предків”...

Як зорієнтуватися в тому незатишному, жорсткому, часом абсурдному світі, що огортає нас, не розгубитися у зіткненнях полярностей, знайти адекватні (принаймні для себе) відповіді на виклики часу ?

Хтось із політологів слушно висловився, що треба, слідом за аргонавтами, вести свій корабель між Сциллою толерантності і Харибдою нетерпимості. Це, справді, так. Адже кожен з цих монстрів, якщо наблизитися до нього впритул, дати паралізувати себе, здатен зжувати й проковтнути все позитивне й конструктивне, усе найцінніше й найдорожче.

Гідно триматися курсу можна лише в тому разі, якщо витравити в собі небезпечну й спокусливу якість свідомості, яку я для себе визначаю як “одноклітинність” і відчуваю як чи не найбільшу небезпеку. Те залізобетонне “так і тільки так”. Та, за висловом Аверинцева, “каламутна й хаотична стихія ‘одноклітинних’ умонастроїв, підготованих десятиліттями”. Неповага до Іншого. Небажання й невміння прислухатися до нього і, якщо відкинути, то тільки зрозумівши суть, переконавшись самому й довівши іншим її неприйнятність.

Проявів такої “одноклітинності” безліч – складний спектр оцінок, критеріїв, ціннісних орієнтацій і мотивацій, вимог і гасел. Вона виплекана десятиліттями войовничої чорно-білої пропаганди, викоріненням інакодумання, культивуванням такого собі “тунельного бачення” і “приміткового існування” (термін Домонтовича) як найперших чеснот “простого советского человека”.

Основна мисленнєва операція тут – спрощення. Небезпечне тим, що неадекватне реальній складності світу, тому й не дає змоги його осягнути.

Спрощення – це глухота до відтінків, суперечностей і багатоликості, тобто своєрідна кастрація явища. Звідси пряма дорога до крайньої поляризації і конфронтації поглядів, взаємної ксенофобії, абсолютного неприйняття. Тим часом відтінки пов’язані з усім спектром реальних мотивацій, соціальною і естетичною атмосферою, зіткненням традицій розвитку, нових – справжніх чи сфальшованих – цінностей. Тільки зваживши на все це, можна осягнути явище в усій його самобутності, закоріненості й перспективності (чи безперспективності).

Нам випало стати свідками й учасниками колосальної переоцінки цінностей, ініційованої атмосферою т.зв. перебудови й гласності й узаконеної дальшими усім відомими суспільними катаклізмами. Переоцінка триває далі – і це закономірно. Та, на жаль, на цьому шляху надто часто стаємо заручниками, жертвами примітивної перестановки знаків плюс на мінус, і навпаки. Рецидиви надзвичайно живучого “квадратно-формульного мислення” (Ю.Шевельов). Того тоталітаризму думки, що проникає в найглибші пори свідомості.

Кілька прикладів. Свого часу я вже звертала увагу на те, як у Львові вирішили вшанувати пам’ять Джохара Дудаєва – перейменувати саме вулицю... Лермонтова. Того Лермонтова, чиє “На смерть поета” стало символом протистояння митця гнітові й сваволі, хай навіть його розуміння кавказьких воєн вкладалося в основному у стереотипи тодішнього імперського мислення. Того самого Лермонтова, чиї вірші просив прислати на заслання Шевченко “ради поезії святої”. Лермонтова, який, за іронією долі, був улюбленим поетом самого Дудаєва – він знав напам’ять чи не всю його поезію. Культивуючи такий чорно-білий підхід, неважко затоптати не тільки чужі, а й свої питомі цінності, побачити (і показати) світ культури пласким, однолінійним, чорно-білим, а не багатовимірним і стереоскопічним.

На хвилі мітингових викриттів доводилося чути: Тичина – наша національна ганьба. А може, й наша національна гордість? Замість рубати навідліг чи не плідніше осмислити ранню геніальну поезію як видатний здобуток сучасної йому світової поезії, простежити болісну історію корозії його таланту, співіснування Поета й непоета в одній оболонці, їхню боротьбу, адже навіть там, де непоет, здавалося б, цілковито торжествує, Поет дається взнаки – то геніальною тичинівською нерівноскладовою римою, то його ж таки неподоланою і неподоланною інтонацією, то якоюсь незбагненною магією слова, потужною енергетикою вірша. А його афористичні формули з подвійним і потрійним дном – “не для вас я Вкраїну люблю”, “любити свій край не є злочин...”, “я стверджуюсь”, що надаються до різних тлумачень, від неприкритого офіціозу до езопової мови. От хоча б “Чуття єдиної родини” – одне з найпоширеніших совєтських ідеологічних кліше. Та хіба ж не має воно в собі іншого загальнолюдського змісту?! Хіба не несе гуманістичного позитиву, якого у всій багатостраждальній історії України, та й у наших дошкульних постколоніальних буднях так катастрофічно бракує?!

Мусимо розглядати і Тичину, і Довженка, і Бажана та й усю “полонену” режимом українську радянську літературу як “феномен доби” (так назвав Стус свою відому розвідку про Тичину, що фігурувала на його процесі як важлива стаття звинувачення). Констатуючи монструальні породження цієї доби, не проґавити реальні художні цінності, що прозирають крізь них.

Нещодавно в одній з нових хрестоматій української поезії ХХ ст. я марно шукала поезію Василя Чумака. Але чому ж? Тому, що він спалахнув саме “Червоним заспівом”, а цей колір тепер не в моді. Але ж це Поет, поет від Бога – не збіднюймо себе. Інакше наробимо нових “білих плям”, а їх, як на наш вік, і так, здається, досить.

Є що зберігати, є над чим замислитися. Яновський, Хвильовий, Довженко, Домонтович. Зеров і неокласики. Плужник і Свідзінський, “Лицар абсурду” Антоненко-Давидович. Чесне побутописання І.Сенченка і А.Дімарова. Художнє золото високої, загальнолюдської, проби – новелістика Григора Тютюнника...

Цінувати свою художню органіку, свої питомі скарби. Та водночас не піддаватися всеядності, не реабілітовувати прекраснодушно того, що перекреслено історією, не замовчувати облуди й фальшу реального соцреалізму і вбивчого диктату ідеології над художньою творчістю. Не відновлювати старих культів і не творити на їхній основі нових. Зокрема, останнім часом відчувається тенденція творити новий культ О.Гончара. Та віддаючи данину талантові й чесності громадянської позиції автора “Собору”, не слід забувати, що загалом його творчість ідейно і стилістично вписується у неприйнятні сьогодні парадигми соціалістичного реалізму (романтичні котурни, запоетизованість, конструювання дійсності на догоду ідеології).

В сучасних концепціях розвитку новітньої української літературної класики кінця XIX – поч. ХХ ст. спостерігаємо подекуди полярне протиставлення того, що називаємо “народництвом”, і модернізму. Обидва ці явища належать до сутнісних характеристик художнього процесу, історично й національно-психологічно зумовлені, і без них неможливо осмислити його об’єктивно й вичерпно. Якщо обмежитися чорно-білим інструментарієм, якщо плекати полярність як оцінну категорію (“народництво” – погано, модернізм – добре), ризикуємо втратити щось дуже суттєве в характеристиках нашої культури.

Кваліфікація “народництва” досить часто набуває прямо-таки лайливого відтінку, бракує розуміння того, що це історично “виправдана” форма суспільної і художньої свідомості, що несла в собі великий моральний позитив – за зужитістю словесних формул цього не слід забувати. Ми глибоко закорінені у своїй традиції – це ми з усіма “за” і “проти”, це не тільки наше прокляття, а й наша своєрідність, наше обличчя. Від цього так просто не отрястися навіть свідомим вольовим зусиллям. Та й чи треба так уже від усього “отрясатися”?! Звісно, кинувшись від Сцилли до Харибди, гальванізувати історично зумовлені “народницькі” критерії і практику як еталон української культури, намагатися вписати їх недоторканними в параметри сучасної культури, – завдання невдячне і заздалегідь приречене на поразку.

Не можна не помітити, як в сучасній українській культурі формуються мовби окремі “світи” – кожен зі своєю правдою, своїми критеріями і своїми знаковими постатями, культурний кровообіг між якими практично не відбувається – отже, годі й говорити про єдиний організм. Такими “несполучними посудинами” є, приміром, коло творців і симпатиків “Літературної України”, з одного боку, і аналогічне коло “Критики” й “Коментаря”, почасти “Сучасності”. Повне взаємне небажання почути один одного. Взяти хоча б взаємонеприйняття Грабовича і Вал. Шевчука. Але ж обидва мають що сказати, мають те, що збагачує нашу культуру, відповідає запитам сучасного українського інтелектуала. Моїм запитам, скажемо так.

Неприйнятні для мене й тенденції некритичності й апологетики в оцінці минулого, звеличення “свого” уже за те, що воно “своє”. Прояви патріотичного (чи псевдопатріотичного) антиісторизму, втручання в історію без суворої верифікації фактом, з елементами – несвідомої чи й свідомої – фальсифікації, препарування минулого на догоду апріорі заданій тенденції, ідеї, концепції. Невитравні рецидиви нашої традиційної (хай і не від доброго життя!) “некрофілії”, коли підносимо, героїзуємо, а то й сакралізуємо мертвих і водночас нездатні гідно оцінити й підтримати живих. Сакралізація замість плекання історично зумовленої об’єктивної картини. Гостро відчуваю потребу того, що Вол.Базилевський у відомій статті, яка свого часу стала предметом гострої дискусії, назвав “холодним душем історії”, і що, зокрема, здійснює у своїх фундаментальних історичних дослідженнях Наталя Яковенко. Такий гідний, зважений, підтриманий фактом критицизм – життєдайний. Це Франкова “нелюбов... з надмірної любові”...

Та водночас не можна не помітити, що критицизм й іронізм як невіддільні складові сучасного мислення нерідко обертаються на бездумне всевідкидання, на впритул небачення і небажання бачити своїх питомих цінностей і вироджуються у таке собі “хамство” з виразним присмаком “бузини” (прикладів, гадаю, не треба довго шукати).

Подекуди історично виплекане й підтримуване щоденними культурно-побутовими реаліями відчуття кривд, завданих “старшим братом”, протест проти імперської зверхності, абсолютного неприйняття, навіть на рівні російського інтелектуального прошарку, окремішності, національної ідентичності українства, повноправності мови і культури – вириджується в демонстративне й бездумне відкидання усього “ненашого”, зокрема незаперечних цінностей мистецтва, філософії тощо, хай навіть згладжене більш інтелігентною лексикою. Оглуплення й демонізація на рівні “хохол – кацап” до добра не приведе. Це шкодить передусім нам самим, підриває основи нашої безперервної, м’яко кажучи, “полеміки” зі “старшим братом”, потреба в якій аж ніяк не зменшується і яку слід вести на гідному рівні, рівні фактів, знання і моральних переваг. Свого часу один молодий український історик, аналізуючи концепції Є.Гуцала в його публіцистичному трактаті “Ментальність орди”, слушно підкреслював, що не можна демонізувати “ментальність орди” з позиції, так би мовити, “ментальності ясиру”, яка має свої вразливі місця, свої аберації зору, свої міфи й забобони.

Загалом усі прояви з явним або прихованим ксенофобським відтінком страшенно небезпечні – про це яскраво свідчить практика наших політизованих буднів. Так, зокрема, кожен прояв антисемітизму, навіть зовсім “невинний”, завуальований, без крайніх формулювань, у нездоровій атмосфері реальної політики спрацьовує однозначно проти України. Кожне “бий чужих” трансформується в дошкульне “бий своїх” – прикладів цього довго шукати не треба, хоча б недавня історія з “Сільськими вістями”. І кожна мудра зважена позиція в цьому питанні, на щастя, виразно присутня в нашій суспільній думці, – на вагу золота.

Мені болить, коли з позиції “патріотизму” неначе батогом періщать всі Інше, що не вкладається в середньостатистичні, освячені традицією форми, тим самим знецінюючи, здешевлюючи, маргіналізуючи це святе поняття. Не раз впевнююся в тому, що не завадило б реалізувати жартівливу пропозицію Юрія Шевельова запровадити на якийсь час мораторій на слова “народ” і “Україна”...

Адже під цими гаслами і під портретом Шевченка не раз чиниться те або те офіціозне парадне дійство, що ні в чому не перетинається зі справжніми інтересами української культури. Із задушливої атмосфери таких дійств і зведених до рівня посередньої художньої самодіяльності концертів наші великі постаті виходять забалаканими, здешевленими, як висловився хтось із молодих, “замацаними липкими пальцями офіціозу”...

І навпаки – знову від Харибди до Сцилли – небезпека повного розчинення в Іншому, здебільшого не найкращого ґатунку, породженому іншими умовами, іншою ментальністю, іншим душевним ладом. Звідси позиція “у цій країні” – спиною до “цієї країни”, войовниче безбатченківство й нігілізм, ладні щохвилини вилитися в те ненависне мені “хамство” і готові увічнити стан “рідної чужини” як наш постійний status quo.

Іван Дзюба якось наводив слова блаж. Августина про те, що краще говорити не про минуле, сучасне й майбутнє, а про “сучасне минулого і сучасне майбутнього”. Так от надзвичайно важливо вміти вичленити те “сучасне майбутнього”, те, що проростає, що колись визначатиме наше культурне обличчя, не сполохати його, не відкинути за його несхожість, незвичність для ока й для слуху. А де ж іще шукати “сучасного майбутнього”, як не в молодих. Як не підтримати їхнього неприйняття офіціозного пафосу, фальшу, облуди, їхній критицизм і непідвладність застиглими канонам, ерудицію і сучасний рівень знання. Спробувати зрозуміти й вибачити і свідому провокативність у прагненні розворушити замшіле й зужите, звісно, якщо за цим свіжа думка й новий ракурс осмислення, а не хвацьке всезаперечування в ім’я себеутвердження.

Не відкидати при цьому “сучасного минулого”, актуалізуючи й розвиваючи те позитивне знання і художній досвід, що пробивалися, але не змогли повноцінно утвердитися. Щоб не вийшло так, як у поетичній візії Тичини в “Замість сонетів і октав”:

“Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) – ачей вона знову до нас промовить.

А листя падало. І голова на в’язах не держалась.

Тоді – вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали – перемежениться...

А листя падало. І голова на в’язах не держалась.”

Визначитися, самовизначитися тут і тепер, в нашій дійсності, у цій, хай, за словами поета, і “повністю несмачній державі”. Не торкатимусь тут матерій суто політичних – вони не належать до моїх активів. Йдеться про відповідальність (чи безвідповідальність) мислячого індивіда, інтелігента, хай це останнє поняття й не досить визначене й не вельми популярне в сучасному слововживанні. Про його місце і голос в суспільстві. Про необхідність вибору і свободи вибору. Адже, за словами М.Бердяєва, “людина починається там, де є вибір, і, мабуть, нема нічого тяжчого за свободу вибору”. Про потребу “репрезентувати й розбудовувати суспільство, а не державу, озвучувати саме його потреби і захищати його інтереси, а тим самим і себе, перед захланним державно-бюрократичним монстром” (М.Рябчук)

Підтримувати зародки й розвивати тенденції громадянського суспільства, якого ще не маємо. Плекати й обстоювати громадянську позицію індивіда – у великому й малому, у кожному суспільному порухові. Причому починати від себе, виходити з того, що залежить від тебе. Хай це й звучить, можливо, дещо “по-домашньому”, “вузько” і нагадує висміяну й засуджену свого часу “теорію малих діл”. Та чи так уже гідна осміювання така практика?

Нещодавно я редагувала листи до М.Коцюбинського в чотирьох томах – величезний і дуже репрезентативний епістолярний масив, панорама культурного життя України кінця XIX- поч. ХХ ст. з епіцентром у Чернігові Коцюбинського. Відкривається подиву гідна картина культурного побуту людей, захоплених своєю справою як справою життя. Людей з активною, практикованою щодня, громадянською позицією. Тому кожне “мале” діло – цеглинка великого. Вирвати з цензури правдиве слово, вибороти конкретне свідчення культурної присутності українства – крізь вимушений, історично й ідеологічно зумовлений і заданий провінціалізм пробиваються зародки справжньої європейської культури, вириваються за межі далеко не столичних осередків (Херсон, Житомир, Єлисаветград, Одеса, не кажучи вже про Львів і загалом Галичину). Відчувати себе відповідальним за суспільні цінності, причетним до утвердження їх. Гадаю, варто не тільки поблажливо толерувати такі “народницькі” життєві стереотипи, а й повчитися в цих людей так посвячувати себе справі. Хіба така заангажованість геть уже втратила актуальність “на нашій не своїй землі”?!

Не підтримувати своїм авторитетом злочинних бюрократичних ініціатив. Не пхатися до державної годівниці, платячи за це несвободою. Не перетворювати свою працю на користь суспільства на колабороцію, хоч як різко це звучить. Триматися твердої позиції, обстоювати тільки те, що стало внутрішнім переконанням, а не наспівано у вуха, які б наслідки для людини це не мало. Вміти “стояти собі самому”, як писав Стефаник: “...най єму кажуть, що продався і “сподлився”, лиш би він стояв собі сам, бо так єму належиться”. Чи не з таких “самотніх” осередків і твориться громадянське суспільство?!

І на закінчення – пронизливо точні слова Стуса, які я вже не раз повторювала:
...самозбереження людських
душі розрядів – запорука
і порятунок всеблагий.
Гріх – не боротися за себе
і не випростувать себе.

Отже, “випростувать себе”... Ефективнішого кредо я не знаю.