Тридцять років тому у, здавалося тоді, безкінечно далекому від Києва Мюнхені вийшла друком книжка Івана Кошелівця «Микола Скрипник». Невеличка за обсягом і накладом, але написана з використанням усіх доступних авторові друкованих джерел. Зрозуміло, ця праця в тодішній УРСР швидко потрапила до бібліотечних спецфондів і лише дехто із «втаємничених» зміг її прочитати.
У тій праці І.Кошелівець зробив все, щоб максимально «заземлити» образ одного з найяскравіших представників українського націонал-комунізму, здерти з нього фальшиво-романтизований ореол начебто ортодоксального ленінця, про якого, одначе, в СРСР і в УРСР згадували вкрай рідко. Та ще й при тому або піднесено-позитивно (а тому спотворюючи історичні реалії), або негативно (писали переважно про «помилки»).
За епіграф до тієї книжки І.Кошелівець взяв слова діяча Великої французької революції Жоржа-Жака Дантона, сказані ним кату в момент, коли він поклав голову на гільйотину:«Мою голову покажеш народові: вона варта цього». Ці слова цілком можуть бути епіграфом і до нової книжки про М.Скрипника, яка побачила світ цього року в Києві. Йдеться про книжку професора Валерія Солдатенка «Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника» (Київ: Пошуково- видавниче агентство «Книга пам’яті України», 2002 — 325 стор.).
Слова для епіграфа могли б бути ті самі, а от концепція у новій книзі інша. Для В.Солдатенка важливо сьогодні подивитися на Скрипника не лише із врахуванням нових джерел, що відкрилися для дослідників в останні роки. До написання книжки його спонукали ті дискусії, які не вщухають «навколо проблеми співвідношення між революційними і еволюційними, реформістськими шляхами суспільного поступу», а також те, що, як стверджує автор, «чимало зроблено, щоб похитнути авторитет революціонерів, романтиків (і не лише більшовиків), саме на них покласти відповідальність за найбільші негаразди й трагедії в історії».
Тут доречно нагадати, що М.Ск рипник походив із Донбасу, до 1917 року професійно займався революційною діяльністю, за що піддавався арештам і ув’язненням, а після приходу більшовиків до влади від активно утверджував комуністичний режим в Україні. Серед його посад: нарком внутрішніх справ УСРР (1921), нарком юстиції та генеральний прокурор (1922 — 1927), нарком освіти України (1927 — 1933), а з лютого до 1933, до свого самогубства у липні того самого року, — заступник Голови Раднаркому УСРР та голова Держплану УСРР.
Цілком ортодоксальна біографія. Якщо не взяти до уваги одне «але»: Скрипник «погано» закінчив і був обвинувачений у найстрашніших для радянського партійно-державного діяча «гріхах», себто у «націоналістичних збоченнях». Як він «дійшов до життя такого», дізнаєтесь із книги, а я підкреслю лише те, що В.Солдатенко прагне розібратись із найцікавішим питанням, наскільки виправданим був Скрипників романтизм і Скрипникова жорсткість і жорстокість (а як без них наркому внутрішніх справ і генпрокурору?!).
І тут є величезний простір для дискусії. Я, наприклад, читаючи книжку, згадав (і ще раз переконався у їхній точності) такі слова: «Жорстокість як будь-яке зло, не потребує мотивації, їй потрібний лише привід». Однак повторюю, що рецензована праця дає багато матеріалу для полеміки з цього приводу.
На відміну від І.Кошелівця, автор нового дослідження прагне не «заземлювати», а ніби піднести образ М.Скрипника над історико-політичною буденністю того або іншого відтинку його життя. Побачити ті внутрішні стимули, які формували і зрештою сформували «скрипниківщину» — спроби поєднати просякнуті інтернаціоналізмом, ригористично-месіанські більшовицькі ідеї і рішучі наміри Скрипника боронити українську окремішність, довести, при нагоді, її непровінційний і не маргінальний характер.
Прочитавши книжку В.Солдатенка, роблю висновок, що своїм пострілом у скроню 7 липня 1933 року Скрипник сам розписався у хибності шляху, яким ішов усе життя. У автора інша думка, він підкреслює, що ми все ще не знаємо справжніх спонукальних мотивів, «дійсне, істинне все ще ховається від тих, хто прагне розгадати і пояснити смисл останнього кроку видатного революціонера, партійного і державного діяча».
Що ж, можливо, це й справді так, а тому є над чим замислюватися тим, хто прагне переосмислювати не таке далеке радянське минуле. І тут дослідження В.Солдатенка є імпульсом, що стимулює подальші пошуки. Залишається підкреслити, що у додатках до праці знаходимо бібліографію праць М.Скрипника, основні дати його життя і діяльності, а також ілюстрації. Шкода, що автор не зробив іменного покажчика, який би значно полегшував дослідникам користування книжкою, але і без цього її навряд чи зможе ігнорувати той, хто візьметься за дослідження тієї доби, невід’ємною частиною якої був Микола Скрипник.
