Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 156-157
Підсумовуючи, скажу, що Болгарія й Україна ретельно бережуть, мов скарб, спадщину святих рівноапостольних Кирила і Мефодія — не лише в церковному служінні, а й у всіх ділянках культури. Через Болгарію до нас прийшов слов’янський варіант візантійського стилю в церковному малярстві. А Україна, переосмисливши західноєвропейські мистецькі стилі, передусім ренесанс, бароко і класицизм, у себе вдома, дала їх як зразок і болгарам — через посередництво цілої плеяди українських мистців, які в різні періоди працювали на терені Болгарії.
Отже, пізнавав Болгарію. Мене вже не лякали дивні слова — іменники й прикметники — болгарської мови, відсутність в ній відмінків і, навпаки, щедрий розсип прийменників і артиклів: я вільно спілкувався з болгарами; а читав, відсунувши в сторону словники.
Любив я після кількох годин праці в архіві чи в Національній художній галереї прийти у старовинний храм святої Софії й тихо посидіти, милуючись цим суворим візантійським інтер’єром. Це перша болгарська православна кафедра після того, як столиця була перенесена з Пліски в Сердику, а Сердика (так звалося місто тому, що розташовано посередині, на рівновеликих відстанях від Адріатичного, Егейського й Чорного морів) перейменована на Софію. Думав, чому в православних країнах віруючі так любили називати свої кафедральні собори на честь Премудрості Божої — святої Софії: Софія Константинопольська, Софія Охридська в Македонії, Софія Київська, Софія Полоцька, Софія Новгородська...
Слово «софія» з грецької мови означає вченість, освіченість, знання, а найчастіше — мудрість. Це слово є складовою частиною науки філософії, в точному розумінні — багатомудрості. Коли батьки бажали, щоб їхня донька була дуже розумною, її часто нарікали у віці немовляти Софією (на жаль, це далеко не завжди виправдувалося). У церковному вжитку слово «софія» набуло дещо іншого значення, скерованого до утвердження догмату Боговтілення. Не зважаючи на Символ віри, прийнятий на Першому Вселенському соборі в Нікеї, де мовиться, що Господь народжений, а не сотворений, як Адам, — багато богословів після 325 року (року Першого Вселенського собору) не прийняли догмату про дві природи, дві волі та дві енергії Ісуса Христа, а тільки про одну: Божественну.
Ці погляди розвинулися у небезпечні єресі монофізитства та монофелитства (одна природа, одна воля), для подолання й відкинення яких скликалися П’ятий Вселенський собор 553 року та Шостий Вселенський собор 680 — 681 років. Та навіть ігноруючи соборовими рішеннями, деякі богослови настоювали на одноприродності Христа, зневажуючи, до певної міри, роль Діви Марії — Матері, яка народила в тілесному стані Людину-Бога. Тоді були задіяні, на доповнення до теологічних доказів, ще й архітектурно-мистецькі символи християнства. Імператор Юстиніян будує в столичному Константинополі у 532—537 роках величний храм-кафедру і, за загальною згодою Церкви (патріарха, кліру, монахів, вірних), називає її «Премудрістю Божою» — Святою Софією.
Так Софія-Мудрість відтоді стає Софією-Премудрістю: вищою мудрістю, недосяжною обмеженому й недосконалому людському розумові. Справді, загадкою є, чому Бог-Отець обрав жінку для народження Бога-Сина, а не знайшов іншого способу, яких Він виявив багато при сотворенні Всесвіту. Ми цього осягнути не можемо, тому повинні без сумніву прийняти, як незаперечну даність від Бога. Тож, починаючи від Константинопольської Софії, християнський світ пов’язує Премудрість Божу — Софію — з постаттю Богородиці Марії; у християнстві, а особливо в християнському мистецтві, підноситься потужно Марійська Богородична тема, з якою пов’язана і христологічна тема: велич і спасенність для всього людства другої — Людської — природи Христа, народженого від тілесної жінки.
І в усіх Софійських соборах, і навіть невеликих церковцях, з назвою «Софія» бачимо у вівтарі чи на іконостасі образ Богородиці в різних композиційних варіантах — найчастіше Оранти — Молільниці. Вона дякує Богові, що вибрав її для вищої мети; вона просить Бога за помилування грішного людства; вона возвеличує свого Божественного Сина.
Храм Святої Софії в болгарській столиці був другим за часом побудови після Константинопольської Софії. 865 року волею болгарського народу і його тодішнього очільника Бориса-Михаїла, великого князя (згодом очільники Першого Болгарського царства (680 — 1018) і Другого Болгарського царства (1187 — 1396) прийняли титули царів), болгари прийняли християнську віру. Спочатку тривала дискусія, чи прийняти віру латинського обряду від Риму (на цьому наполягали папи Микола І та Адріян ІІ), але переважна більшість населення висловилася за віру східного, православного обряду, зі слов’янською мовою Богослужіння.
З часів великих просвітителів Кирила і Мефодія столиця Болгарії переноситься з міста Пліски до міста Сердіки; а остання перейменовується на Софію — з побудовою у другій половині IX століття столичної кафедри на честь Премудрості Божої, тобто пресвятої Богородиці. З низкою перебудов цей храм є в центрі Софії й нині. В архітектурному відношенні болгарська столична свята Софія являє собою базилікальний храм, тобто має одну наву (видовжене приміщення від входу до вівтаря) без купола і без трансепту (тобто поперечного коридору, що творить разом із навою хрест у плані, й характерний для так званих хрестово-купольних храмів).
Храм стоїть на тій самій площі, що й нинішній патріарший собор Олександра Невського, збудований петербурзькими архітекторами на початку XX століття у псевдовізантійському стилі. На його тлі свята Софія виглядає скромнішою і простішою. Але болгари дуже цінують св. Софію за її давність і рідкісне архітектурне рішення. Це діючий храм — у ньому відбуваються найважливіші урочисті події державного та церковного значення, як, до речі, і в нашій Софії Київській. Я особисто, буваючи багаторазово в болгарській столиці з науковими цілями, любив тихо помолитися тут, де панує якийсь особливий спокій, тиша, яка наближає людину до присутності до престолу Божого.
Тут, у цьому старовинному храмі думав і погоджувався з болгарськими істориками Середньовіччя, що бабуся хрестителя Руси-України великого князя Володимира, рівноапостольна княгиня Ольга, — ніяка не «псковитянка», якою її зробили московити; а родом із болгарської прастолиці Пліски, звідки її за дружину узяв київський князь Ігор. Майстри фальшувати давні літописи, росіяни,— бо їм це на руку — прочитали по-старослов’янському написане в літописі місто «Пліска» — яко «Псков»: і ось уже княгиня Ольга стає «русской княгінєй», та ще й «псковитянкою»!
В софійському соборі св. Софії, мабуть тому, що він Премудрості Божої, напливали роздуми про два наших народи, у долі яких так багато спільного. Наші дружинники, а пізніше козаки на своїх чайках ходили морем на Царгород, на Візантію, але ніколи — на Болгарію. Після розгрому розбещеною Катериною II Січі наші запорожці воліли піти не в Московію, а за Дунай, бо там є болгари і вони добрі, приймуть як братів, допоки султан не зволить перейти козакам Дунай в рідну Україну. Про цю героїко-романтичну історію геніальний Семен Гулак-Артемовський напише свою чудову оперу «Запорожець за Дунаєм».
Спілкування з болгарськими науковцями поповнювали мої знання з обраної теми. Але не тільки. Історики спростували декілька стереотипів, так тонко й підступно нав’язаних широкому загалу, що пересічні громадяни не сумніваються в їхній начебто правдивості. Один із таких стереотипів полягає в тому, ніби численні російсько-турецькі війни — їх з 1676-го до 1878 року було дев’ять — чинилися задля «любові» росіян до братушок-болгар, щоб, мовляв, визволити їх із турецької неволі й (додавали болгари) запхати в неволю московську. Ні! «Любов’ю» і всякими розмовами про слов’янське братерство лише прикривалося прагнення усіх царів, від Петра І починаючи, повернутися з «третього Риму» (Москви) до «другого Риму» (Константинополя). Для цього потрібно було вибити турків із Стамбула і перенести столицю з «грязі Москви» (за Тарасом Шевченком) і болотних мочарищ Петербурга в колишню столицю Візантії, наслідницею якої вважала себе Московія — з огляду, насамперед, на спільність візантійського і московитського православ’я. Але не судилося. Ні дев’ять російсько-турецьких воєн, ні десята Кримська (1853 — 1856) не допомогли їм зробити колишній Константинополь-Царгород столицею дому Романових.
Почув я від болгар ще й таке. Коли вже не вдалося кривавими дорогами добратися до Царгорода, то ось, болгари, посадимо вам за царя когось із дому Романових, бо ваша царська династія зникла ще в Середньовіччі. Що ж болгари? Не повірили цій московській казочці. У Німеччині, знали вони, збереглася болгарська генетична царська лінія від останнього болгарського царя років незалежності — Івана Шишмана. Звався тепер цей далекий нащадок Александр Баттенберг. Його ж і обрали болгари царем своєї країни. А Романови залишилися при своїх інтересах.
***
У незалежній Україні я повернувся до вивчення українського класичного сакрального мистецтва й написання низки книжок із цієї тематики. Але Болгарія залишилася моєю: її мистецтву я присвятив 20 найкращих, найплідніших років своєї наукової праці. Болгарія ж бо — моя! Звичайно, після України!
