Закiнчення. Початок читайте: «День» № 167
Для того щоб змусити шляхетську опозицію піти на поступки в цій вкрай важливій справі та провести проект через сейм, королю та його прибічникам потрібно було використати нові, потужні та несподівані для опонентів аргументи. У майбутніх запеклих політичних баталіях саме така роль — потужного політичного, а за певних обставин і військового союзника короля — й відводилася Війську Запорозькому. У Варшаві були ще досить свіжими спогади про те, як саме козацька карта — присутність українського війська в районі Львова та Замостя наприкінці 1648 р. — сприяла швидкому розв’язанню гордієвого вузла виборчої боротьби в Речі Посполитій, що точилася після смерті короля Владислава IV.
Крім аспектів внутрішньополітичних, у Варшаві, безперечно, бралися до уваги й чинники міжнародні. Поява Війська Запорозького в обозі не суперників, а союзників короля істотно зміцнювала позиції Речі Посполитої як у відносинах з Москвою, так і Стокгольмом, загроза з боку якого хоч і не була такою фатальною, як у 1655 чи навіть 1656 р., але й надалі залишалася істотною. Повернення України під зверхність польського короля зміцнювало також становище Речі Посполитої і в відносинах із своїми союзниками — насамперед Кримом, Австрією та Бранденбургом, допомога яких, звичайно ж, не була альтруїстичною, а передбачала певні вигоди для них та поступки з боку польського керівництва.
Все це разом творило ситуацію, коли польська еліта почала усвідомлювати неминучість примирення з козацькою Україною. Саме примирення з нею, а не втихомирення чи знесення бунтівників. Чи не найбільш промовистою в цьому сенсі є заява воєводи познанського Єжи Лєщинського: «Запорукою процвітання Речі Посполитої є мир з козаками». Впливовий польський сановник був переконаний, що вина за відсутність такого миру лежить винятково на польській стороні, а зволікання з його досягненням є смертельно небезпечним для республіки.
ГАДЯЦЬКИЙ КОМПРОМІС 1658 РОКУ
«...Нехай квітне віра християнська, міста багатіють торгівлею, край спокоєм... Єднайтесь з нами. Рятуймо спільно вітчизну, яка промовляє: «Я вас породила не для Москви, а для Польщі. Виховувала, живила все ж як дітей своїх, а не виродків»...», — з такими словами 16 вересня 1658 р. звернувся до учасників козацької ради під Гадячем повноважний представник польського короля Станіслав Бєнєвський, упереджуючи майбутні українсько-польські переговори щодо змісту повернення України під маєстат короля.
«Вправно мовить», — відреагувало козацтво на слова дипломата. Тим не менше на самих переговорах дипломатичної вправності Бєнєвського було явно замало, коли мова зайшла про необхідність ліквідації церковної унії, повернення православним усього відібраного в них прихильниками унії майна, прилучення до козацької України крім Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств ще й Подільського, Руського, Белзького, земель цілої Червоної Русі. Наданих повноважень явно не вистачало для ухвалення королівським представником настільки далекосяжних поступок українській стороні. Справа укладення угоди трималася на волосині. Війська російського царя маршем рухалися по Лівобережжю. Зволікати далі було нікуди. І полковник переяславський Павло Тетеря напівжартома-напівсерйозно вмовляв козаків: «Помиримось з ляхами — покірне телятко дві мамки ссе!»
За умовами Гадяцької угоди Річ Посполита Двох Народів — польського і литовського — перетворювалася на федерацію трьох рівноправних народів, разом з руським (українським). На землях України створювалось Велике князівство Руське — окреме державне утворення з власною адміністрацією, власними сеймами, військом, фінансовою системою і власною монетою. Достойники князівства Руського та вищі ієрархи Православної церкви отримували місця в сенаті, а шляхта та представники Війська Запорозького — в сеймі. Король жалував Києво-Могилянському колегіуму статус вищого навчального закладу — академії. Ще одну православну академію передбачалося відкрити на теренах Великого князівства Литовського, до складу якого входили білоруські землі, а крім того — мали фундуватися у необхідній кількості православні колегіуми та друкарні. Козацький реєстр встановлювався в розмірі 60 тисяч. Козацька старшина за поданням гетьмана отримувала нобілітацію. Натомість польській шляхті дозволялось безперешкодно повертатись у свої маєтки в Україні, щоправда, за умови амністії всіх провин своїх підданих.
ВАЖКЕ І КОРОТКЕ ЖИТТЯ ГАДЯЦЬКОГО МИРУ
Українсько-польське зближення середини 1658 р. безпосередньо зачіпало інтереси всіх без винятку суб’єктів тогочасної політичної взаємодії Центрально-Східної Європи. Зрозуміло, що це вимагало зважених, обережних, але водночас оперативних і ефективних кроків як з боку офіційного Чигирина, так і Варшави.
Особливо уважно потрібно було вибудувати лінію поведінки щодо Москви. Зауважимо, що з формально-правового боку Гадяцька угода не мала антимосковського звучання. Адже українська сторона — ймовірно, під тиском промосковськи налаштованої лівобережної старшини та козаків — наполягла на тому, аби до тексту угоди було внесено положення, яке передбачало звільнення козацького війська від обов’язкової участі в польсько-російській війні, якщо така матиме місце. Крім того, Виговський неодноразово висловлювався за можливість приєднання до федерації східноєвропейських держав і Московського царства. Інша справа, що, зважаючи на наявність гострого конфлікту між Москвою та Чигирином, а також серйозних суперечностей між першою та Варшавою, саме антимосковська платформа була головним геополітичним стимулом для українсько-польського зближення, та водночас саме ефективні спільні політичні та військові дії сторін супроти Москви могли засвідчити життєву спроможність союзу Війська Запорозького та Речі Посполитої. Зокрема, вже 11 грудня 1657 р. польський король у листі до австрійського цісаря Леопольда I зазначав, що, розчарувавшись у протекції московського монарха, «мало не всі козаки хочуть повернутися до послушенства, якщо лише військо проти Москви вишлемо».
Іншим важливим гравцем, позицію котрого потрібно було брати до уваги при укладенні угоди з Річчю Посполитою, було керівництво Швеції. Об’єктивно склалося так, що загальний успіх чи, навпаки, крах Гадяцької системи значної мірою залежали від позиції Стокгольма. Адже Шведське королівство веде у зазначений час надзвичайно активну зовнішню політику й виявляє пильний інтерес до справ Центрально- та Східноєвропейського регіону. Восени 1658 р. для України можливість утримання Москви від інтервенції на її землі чи успішна протидія їм були можливими лише за умови успішного розіграшу саме шведської карти. За умови швидкого примирення Польщі та Швеції та водночас утримання останньої від мирного діалогу з Москвою можна було сподіватися на повну нейтралізацію військового потенціалу царя. Добре усвідомлюючи конечність цього завдання, українське керівництво у зверненнях до польського короля пріоритетною вимогою для успішної реалізації ідеї українсько-польського союзу називає саме необхідність підписання Варшавою миру зі Стокгольмом, причому навіть ціною певних поступок Карлу Х Густаву.
Найповнішу уяву про польське бачення розвитку зовнішньої політики в умовах повернення України під зверхність короля можна отримати з меморандуму згаданого вище Лєщинського: «Отож, найобережніше і насамкінець зі шведами, найперше з козаками. Але трактувати так, аби переговори з одними не перешкоджали трактатам з другими, бо, напевне, як тільки з ким-небудь з тих трьох примиримося, зараз же з іншими ліпше піде». Після завершення переговорів з українською стороною Лєщинський радив приступити до контактів з Москвою, аби керівництво московське «...не образилося козацькими справами і на злість не вчинило ліги зі Швецією». На переговорах з царськими представниками польські комісари повинні були ясно дати зрозуміти, що Річ Посполита й так ніколи б не погодилася на примирення з ними без обов’язкового повернення України під владу короля. У стосунках з царем Польща повинна неодмінно добиватися повного виведення московських військ як з території Литви, так і України. А для того щоб заспокоїти українське керівництво стосовно польсько-московських переговорів, пояснити їм, що договір з Москвою «...змусить шведа до податливості...», успіхи на переговорах з Москвою неодмінно повинні були б сприяти успіхові у справах зі Стокгольмом.
Як бачимо, у Варшаві з належною увагою поставилися до застережень Виговського, що торкалися зовнішньополітичних аспектів українсько-польського договору. Щодо самої ідеї польсько-шведського примирення відгукувалися позитивно, але при цьому висловлювали сумнів стосовно спроможності шведського монарха йти на компроміси. А без повернення хоча б частини захоплених шведами у Прусії замків — польська сторона на мир «...в жодному разі піти не може...». Ознайомившись з пропозиціями шведської сторони щодо попередніх умов перемир’я (а саме: виплати 5 млн. талярів за виведення шведських військ з території Прусського королівства, Курляндії та Інфляндії), сейм визнав їх неприйнятними та ухвалив рішення за будь-яку ціну добиватися примирення з царем московським. Тобто польське керівництво й надалі вважає Швецію ворогом номер один і своє зовнішньополітичне майбутнє бачить лише у спільному виступі з Москвою проти неї. У крайньому випадку, коли не вдасться домовитися з Москвою, польське керівництво не виключало можливості ведення війни з Росією, але планувало робити це насамперед силами, що є у розпорядженні Виговського. За таких умов у боротьбі з опозицією та протидії наступу Москви українському гетьману марно було сподіватися на ефективну польську допомогу.
Значно енергійніше й послідовніше в боротьбі за Україну в цей час діє царський уряд. Вже отримавши повідомлення про польсько-українські контакти, московське керівництво 25 серпня відправило послів до Швеції, розпочинаючи тим самим процес пошуку шляхів замирення з нею. Довідавшись про укладення Гадяцької угоди, цар розіслав грамоти, закликаючи до боротьби зі «зрадником Івашкою», та відправив в Україну війська під командою воєводи Г. Ромодановського. Під прикриттям військ білгородського воєводи проходять «вибори» гетьмана, в результаті яких новим українським регіментарем проголошується Іван Безпалий. Укладення перемир’я зі Швецією, якого московській стороні вдалося досягти 20 грудня 1658 р. у Вальєссарі, значно випередивши в цьому відношенні поляків, дозволило відправити в Україну досить значні сили (обрахунки їх кількості в різних істориків коливаються від 75 до 150 і навіть 200 тисяч вояків), які в середині березня 1659 р. під командою князя Олексія Микитовича Трубецького залишили Путивль і вирушили в напрямі Конотопа.
У розпорядженні Виговського спочатку було лише 16 тис. вірних козаків. Після обопільної присяги з ханом про братерство, яку склали сторони 24 квітня 1659 р., військове становище українського гетьмана істотно поліпшилося, але все ж сил було недостатньо для гарантій безпеки в умовах вторгнення в Україну царських військ на чолі з Трубецьким та військовими виступами опозиції. Від Яна Казимира, крім корпусу під командуванням обозного коронного А. Потоцького (всього близько 5 тис. жовнірів), свіжих сил не надходило. Й у гетьманського уряду, ймовірно, не було особливих ілюзій щодо реальності отримання швидкої військової допомоги від Речі Посполитої, оскільки звідти до Чигирина просочувалися чутки про внутрішні заворушення на теренах Корони Польської та зав’язування там військової конфедерації, опозиційно налаштованої щодо короля.
Зростанню антикоролівських настроїв у Речі Посполитій значною мірою, як це не дивно, сприяла інформація про мир з козацькою Україною. Польська шляхта не хотіла втрачати своє виняткове привілейоване становище на українських землях, яке вона мала перед початком козацького повстання 1648 р. Литовська еліта боялась, що більш потужне Велике князівство Руське відтисне Литву від участі в ухваленні рішень на сеймах і в сенаті Речі Посполитої. Вище католицьке духовенство і особливо Ватикан не могли погодитися на вимоги ліквідації церковної унії та допущення «схизматиків» (як вони називали православне духовенство) до політичного життя республіки.
Внаслідок цього напередодні сейму взимку та навесні 1659 р. розгортається боротьба щодо ревізії окремих положень Гадяцької угоди. Польська сторона наполягає на вилученні з тексту положень церковного змісту, скороченні кількості козацького реєстру з 60-ти тисяч до 30-ти, обмеженні права вільного обрання Військом Запорозьким гетьмана тощо. Натомість гетьманський уряд Виговського вимагає розширити територію Великого князівства Руського за рахунок долучення до нього західноукраїнських воєводств, певного обмеження на українських землях прав католицької шляхти тощо. Передсеймова боротьба плавно перекочується в стіни вищого законодавчого органу Речі Посполитої. А зважаючи на чисельну перевагу на сеймі противників справедливого замирення з українським козацтвом, усі ревізії тексту угоди скеровуються в одному напрямі, а саме — обкраєння прав Великого князівства Руського.
«Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз...» — такою була реакція Виговського на зміст привезеного королівським посланцем варіанту угоди, яку сейм у Варшаві мав ратифікувати наприкінці травня 1659 р. Слова гетьмана виявилися пророчими: його політична смерть, причому саме через угоду з поляками, наступила вже на початку вересня. А ще через місяць на Генеральній раді під Переяславом нове керівництво Війська Запорозького повторно визнало владу московського царя, перетворивши в такий спосіб Велике князівство Руське, а з ним і надію на мирне співіснування з поляками задля обопільного процвітання і благополуччя, на вже перегорнуту сторінку історії. Перегорнуту, але все ж таку болючу...
Ілюстрації з книг: «З української старовини». Київ, 1993 р.; Д. Яворницький «Історія запорозьких козаків», т.II. Львів, 1991 р., а також надані автором
