Попри те, що Україна та Франція розташовані в різних кінцях європейського континенту, історія цих країн тісно переплетена. Не можна сказати, що маємо справу лише з окремими й незначними епізодами. Буквально у кожному столітті II тисячоліття знаходимо найцікавіші підтвердження широких франко-українських зв’язків. Так, пригадаймо «нерівний шлюб» Анни Ярославни з французьким (швидше — паризьким) королем Генріхом I у 1049 році; в результаті майбутні французькі королі протягом багатьох століть давали у Реймсі клятву на євангелістерії — давньослов’янському Євангелії. У XVII столітті одним із найповніших джерел з історії України була скрупульозна праця французького інженера й картографа Гійома Лавассера де Боплана «Опис України»; відзначимо дослідження П’єра Шевальє, насамперед його «Історію війни козаків проти Польщі» та «Про землі, звичаї, способи правління, походження й релігію козаків» (1663 р.). У свою чергу запорізькі козаки стали учасниками Тридцятилітньої війни (1618 — 1648), під час якої вони — союзники короля Франції — взяли неприступну фортецю Дюнкерк, що була в руках іспанців (жовтень 1646 р.). Вже у XVIII столітті вся Європа знала ім’я українського політичного діяча Григора Орлика (сина гетьмана Пилипа Орлика), одночасно й видатного дипломата, полководця, графа та маршала Франції.
В історії Російської імперії кінця XVIII — початку XIX століття (і, звичайно ж, України, з якою пов’язане багатьма нитками життя цих талановитих особистостей) троє вихідців з Франції посідають почесне місце. Двоє із них більш відомі. Арман-Емманюель Ришельє дю Плессі — градоначальник Одеси в 1803 — 1805 рр., генерал-губернатор Новоросійського краю (1805 — 1814); Луї Александр Андре Ланжерон, також одеський градоначальник і з 1815 р. — херсонський військовий губернатор. А ось про маркіза Жана Батиста де Траверсе (1754 — 1831), уродженця антильської Мартиніки, який пройшов шлях від гардемарина королівського флоту до міністра Військово-морських сил Росії (майже 19 років Іван Іванович де Траверсе займав цей найважливіший державний пост) нашим сучасникам майже нічого не відомо. Заповнити цю білу пляму, викликану як об’єктивними, так і суб’єктивними чинниками, просто блискуче вдалося його прапраправнучатій племінниці Мадлен дю Шатне. Її книжка «Жан Батист де Траверсе. Министр флота российского», що вийшла у видавництві «Наука» (Москва) буквально у травні цього року, є цінним джерелом зі світової історії, насамперед — історії Росії, Франції, США та України... Маркіз був «головним командиром Чорноморського флоту і портів», миколаївським і севастопольським військовим губернатором, фактично він став піонером кораблебудування в Україні і діяльним організатором зміцнення бази флоту в Севастополі; сам Наполеон якраз у ці роки ревниво стежив за успіхами маркіза і пропонував йому пост морського міністра.
Учасник і герой війни американських колоній за незалежність, кавалер хреста Святого Людовіка (Франція) й ордена Цинциннаті (США) опинився волею долі в еміграції після початку революційного терору у Франції. Другою батьківщиною маркіза стала Російська імперія. Він вірою і правдою служив послідовно двом французьким королям — Людовіку XV і Людовіку XVI, а пізніше Катерині II, Павлу I, Олександру I та Миколі I. Ім’я маркіза де Траверсе (внаслідок особистих якостей) при цьому майже завжди залишалося в тіні, попри те, що без його керівництва була б неможливою «Золота доба» флоту імперії першої третини XIX століття: перша кругосвітня експедиція під командуванням Івана Крузенштерна і уродженця Ніжина Юрія Лисянського; експедиції Фадея Беллінсгаузена до Антарктиди (архіпелаг на відкритому материку названо ім’ям де Траверсе) і на Тихий океан; експедиції Фердинанда Врангеля для дослідження північних берегів Сибіру і до Північної Америки; експедиція Отто Коцебу в пошуках північного шляху із Тихого до Атлантичного океану, під час якої архіпелаг із 32-х атолів також було названо на честь маркіза де Траверсе...
Цікаво, що І.І. де Траверсе першим запровадив у практику публікацію звітів експедицій (13 із 20 у XIX столітті відбувалися під його керівництвом!) у цивільних і військових журналах. Повернення фактично з небуття імені адмірала є необхідним — історія кінця XVIII — початку XIX століття без імені невтомного флотоводця, не побоюся сказати, у світовому контексті, щонайменше, є не повною.
