Столиця Буковини — місто дійсно унікальне. Місцеві та приїжджі знаменитості — поети- класики, імператори та зірки сцени величали його зазвичай «маленьким Віднем», що лежить напівдорозі між Парижем і Стамбулом. Це був натяк на унікальне поєднання в атмосфері міста європейської інтелектуальності зі східною загадковістю.
У місцевих кав’ярнях, де ще й досі варять добру каву, за філіжанкою пахучого напою співбесідник із місцевих охоче розповість одну з міських легенд про часи, коли, кажучи словами Георга Гайнцена, в Чернівцях «фірмани фіакрів сперечалися про Карла Крауса», а «тротуари підмітали букетами троянд», і «книгарень було більше, ніж пекарень». Про той славний час нагадують численні меморіальні дошки на фасадах кам’яниць та відновлені імена в назвах вулиць. Імена, якими пишалася й пишається Європа.
Особлива аура вчувається вже в назвах вулиць старого середмістя. Від Центрального майдану витікає вулиця титана українського відродження Івана Франка, який неодноразово навідувався до Чернівців і був слухачем місцевого університету. З неї можна потрапити на вулицю з ім’ям класика румунської поезії, чернівчанина Міхая Емінеску. Неподалік розкинулися вулиці з цілим сузір’ям великих імен: німців Ґете та Шіллера, яких споконвіку шанували у місті над Прутом, поляків Адама Міцкевича (одна з центральних вуличок носить це ім’я беззмінно впродовж майже цілого століття!) та Антона Кохановського — одного з найшанованіших міських бургомістрів, широко знаних єврейських письменників Еліазара Штейнбарга та Шолома-Алейхема та популярної свого часу єврейської артистки Сіді Таль. У середмісті є й вуличка Академіка Вавилова — видатного російського вченого, який працював на Буковині й був тут заарештований органами НКВС. А колишню Резиденцію буковинських митрополитів обтікає вулиця, що носить ім’я творця цього дива в камені — чеха Йозефа Главки.
Сучасний німецький публіцист Георг Гайнцен порівнює старі австрійські Чернівці з кораблем задоволень із українською командою, німецькими офіцерами та єврейськими пасажирами на борту. Кораблем, що під австрійським прапором постійно тримав курс між Заходом і Сходом. Годі й вигадати щось химерніше та нетривкіше для Центрально-Східної Європи першої половини ХХ ст., як компанію українця, німця і єврея в одному судні під вітрилами толерантності! Але саме такою була реальність співжиття у старих Чернівцях і загалом на Буковині. Направду, той корабель мав би почуватися одиноко посеред океану, що закипав нетерпимістю «наших» до «ненаших».
Прикметою старих Чернівців, що вирізняло їх із-поміж інших куточків тодішньої Дунайської імперії, було постання плеяди визначних імен, які є надбанням водночас кількох національних культур. Тіролець за походженням Йоган Георг Обріст став автором першої книжки німецькою мовою про Т. Г. Шевченка й перших перекладів Кобзаря, які з’явилися вперше в Європі саме в Чернівцях 1870 року. Полька Августа Кохановська, виплекана в традиціях австро-німецької культури, стала окрасою місцевого українського малярства. Замолоду й уродженець Гуцульщини Юрій Федькович, і Міхай Емінеску, родом із Молдови, виховувалися на кращих зразках німецької лірики під опікою професора німецької гімназії в Чернівцях Ернста Рудольфа Нойбауера, з моравських німців, але згодом, за порадою вчителя та друзів, присвятили себе служінню відповідно українській та румунській музам. Професор австрієць Теодор Гартнер у співпраці з професором українцем Степаном Смаль-Стоцьким видали ряд граматик української мови, серед них — і для німецькомовної аудиторії. Подібні дотичні лінії можна проводити в кожній царині духовного життя.
Стара Буковина була краєм направду рідкісної, як для минулої епохи, толерантності в питаннях віросповідання. Після видання цісарем Йосифом II 19 червня 1783 р. «Толеранцпатента», яким гарантувалася свобода всім віровизнанням, на Буковину, як на Ноїв ковчег, сходилися гнані й цьковані повсюдно громади іудеїв, російських старообрядців, вірмен. Феномен релігійної толерантності, який виник на Буковині за австрійської доби, попри його міфічну забарвленість, має все ж пояснення в реальній історичній суспільній ситуації, яка існувала в краї. З одного боку, його живила гарантована владою свобода віровизнань, з іншого, — терпиме ставлення до конфесійних меншин основної релігійної громади — православних, зокрема русинів- українців. Але, мабуть, найістотнішим для постання цього феномену було своєрідне співвідношення, яке склалося на Буковині між двома визначальними факторами суспільної стабільності (або нестабільності): релігійним й етнічним. Практично жодна з впливових релігій у краї не мала моноетнічного забарвлення. Православ’я сповідувало дві найчисленніші етнічні громади Буковини: русини-українці й волохи-румуни. Але частина українців, зокрема в Чернівцях, належала й до греко-католицької церкви, уніатами була й певна частина румунів. Державну релігію імперії — католицизм — теж вважала своєю принаймні більше, ніж одна етнічна спільнота: крім австрійців і німців, також поляки, словаки, секлери-мадяри. Певний період до римо-католицького костьолу в Чернівцях ходили також українці й вірмени-уніати. Водночас, частина німців були лютеранами. Словом, етноконфесійна ситуація на чернівецькій «шіфі» складала барвисту мозаїку, в якій годі було вибити одне скельце без втрат для всієї картини.
Такою яскравою мозаїкою різних релігій і матеріальним втіленням ідеї багатокультурності є збережений до наших днів архітектурний ансамбль старих Чернівців, у якому мирно вживалися православні й греко-католицька церкви, католицькі костьоли та лютеранська кірха, іудейські синагоги різних напрямків і вірменський храм.
Мозаїка храмів і релігій творилася протягом століть. Писемні джерела свідчать про існування у Чернівцях ще 1490 р. двох православних церков, дерев’яних, які, очевидно, загинули в полум’ї воєнних пожеж, що раз по раз спопеляли Буковину. Найдавнішими пам’ятками культового зодчества, які збереглися до нашого часу, є православні дерев’яні церкви так званого хатнього типу з ХVIII ст. У «долішньому місті», на історичній вулиці Кушнірській, нині Петра Сагайдачного, стоїть церква Св. Миколи з 1748 р., яку міські легенди називають «козацькою» й роблять давнішою принаймні на століття.
У ХIХ ст. у чернівецькому середмісті було споруджено ряд кам’яних церков, які й досі є архітектурними окрасами міста. На розі теперішніх вулиць М. Заньковецької та Головної стоїть перша кам’яна православна церква Чернівців — св. Параскеви, яка постала після тривалого будівництва за проектом місцевого архітектора А. Павловського на місці дерев’яної з ХVIII ст., і була освячена 5 лютого 1862 р. А вже 29 березня (за ст. ст.) 1864 р. національно свідомі українські гімназисти та семінаристи, які навчалися в Чернівцях, урочисто вшанували у новозбудованій церкві пам’ять про українського пророка Кобзаря. Цей захід започаткував на Буковині культ Кобзаря, і пам’ять про нього наші краяни відтоді відзначали щорічними святковими академіями.
Найголовнішою культовою спорудою православних буковинців був архітектурний ансамбль Резиденції православних митрополитів Буковини та Далмації (1864—1882), нині — центральні корпуси Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Уособлюючи передусім Православну церкву, Резиденція митрополитів водночас символізує діалог і співпрацю різних культур і народів. Цей архітектурний шедевр Чернівців побудовано за ініціативи єпископа Євгена Гакмана, якого було іменовано першим архієпископом Чернівецьким та митрополитом Буковини, — за походженням українця з буковинського села Васловівців, який симпатизував буковинським румунам, а загалом сприяв піднесенню авторитету православної віри в краї. А втілив цей задум у життя академік Йозеф Главка — чех за національністю й католик за віросповіданням. Однак пишалися та продовжують пишатися ансамблем усі чернівчани, незалежно від національності й віровизнання. Як колись із гордістю висловлювалися з приводу цієї пам’ятки, бути в Чернівцях і не оглянути Резиденції, — це все одно, що бути в Римі й не побачити Папу.
Поблизу першої чернівецької кам’яниці — адміністративного «Генеральського дому», що зберігся донині на розі вулиць Шолома-Алейхема та Шкільної, — ще 1778 р. з’явився римо-католицький дерев’яний храм із вежею. На перших порах він обслуговував релігійні потреби чернівецького гарнізону та військової адміністрації, тож богослужіння у ньому відправляв військовий капелан. Зі збільшенням кількості австрійських чиновників та переселенців із західних провінцій імперії — переважно вірних католицького обряду — гарнізонний костьол уже не задовольняв зростаючу на очах громаду парафіян. Під час перебування у Чернівцях цісаря Йосифа II було визначено місце — напроти через дорогу — під будівництво нового кам’яного храму, яке розпочалося 1787 р. Римо-католицький костьол Воздвиження Святого Хреста було освячено лише 29 липня 1814 р. А 14 вересня того ж року парафіяни вперше відзначили тут відпуск, себто храмове свято. Завдяки стійкості духу парафіян костьол продовжував функціонувати впродовж усього радянського періоду. Заслуговує на увагу й та обставина, що богослужіння в римо-католицькому костьолі в Чернівцях зараз проводиться аж трьома мовами: польською, німецькою й українською. Таке багатоголосся в одному з найстаріших чернівецьких храмів, яке викликає незмінне захоплення у гостей міста, є ще однією яскравою ілюстрацією феномену багатокультурності, що і в наші дні продовжує визначати духовне обличчя міста над Прутом.
Однією з найчисленніших релігійних громад у старих Чернівцях були іудеї — послідовники Мойсеєвого віровизнання. Перша синагога, дерев’яна, з’явилася в місті ще за турецьких часів. А на початку ХХ ст. у місті діяло вже понад півсотні синагог, бетгаузів — єврейських молитовних домів та інших іудейських культових приміщень. Така велика кількість була спричинена, зокрема, й тією обставиною, що сама іудейська громада міста не була єдиною. На середину ХIХ ст. вона розкололася на дві громади: ортодоксальну, яка стояла на засадах неухильного дотримання священних приписів Талмуду, і реформаторську.
Реформатори створили громадське об’єднання для будівництва поступової синагоги, чи, як тоді називали в Європі іудейський реформаторський молитовний дім, темпля, тому й організація називалася «Ізраїльська Спілка Темпля». Завдяки щедрій пожертві віруючих «Спілка Темпля» отримала в центрі «горішнього міста» чималу ділянку землі, де 8 травня 1873 р. було урочисто закладено фундамент під майбутній храм. Урочисте відкриття Темпля відбулося 4 вересня 1877 р. У дитячому хорі Темпля у середині 1910-х уперше пролунав голос майбутнього співака з європейським ім’ям, уродженця Буковини Йозефа Шмідта (1904—1942).
На початку Другої світової війни, у липні 1941 р., німецько-румунські окупаційні війська спалили цей чудовий храм, і він упродовж війни стояв у руїнах. Після повернення радянської влади була спроба підірвати й цілковито стерти з обличчя міста унікальну пам’ятку культової архітектури. Однак стіни, збудовані на розчині, замішаному, як твердять міські легенди, на яєчному жовтку, витримали натиск армійських саперів. За спогадами старожилів, від страшного вибуху повилітали шибки в будинках усього прилеглого кварталу, проте Темпль вцілів. Тоді міська влада вирішила відбудувати зруйнований храм, пристосувавши споруду для культурно-освітнього закладу, й 1959 р. тут було відкрито широкоформатний кінотеатр «Жовтень», який чернівчани на згадку про первісне призначення приміщення охрестили «кіногогою».
Чи не найпізніше спромоглася на свій храм етноконфесійна громада вірмен, які на Буковині з’явилися ще в 60— 70-х роках XIV ст., щоправда, потім змущені були покинути цей край. Після прилучення Буковини до Австрії у Чернівцях оселилися галицькі та буковинські вірмени, які належали до Вірменської католицької церкви, тобто визнавали верховенство Папи римського. 1869 року в історичному вірменському кварталі, в районі вулиці Вірменської, за проектом архітектора Йозефа Главки було розпочато будівництво храму, який було освячено 9 жовтня 1875 р. і названо на честь св. Апостолів Петра і Павла. В архітектурному обличчі вірменського костьолу, як називали його чернівчани, оригінально поєднані елементи романського, візантійського й готичного стилів — що було характерно для середньовічних буковинських монастирів. А завдяки чудовій акустиці храм від самого початку використовувався як концертна зала: тут влаштовувалися вечори церковного співу та музики, звучав орган.
Найбільше враження на гостей міста й дослідників справляють стосунки, які існували між представниками різних конфесій у старих Чернівцях і загалом на Буковині. Протягом останніх двох століть тут не було зафіксовано практично жодного кривавого конфлікту на релігійному ґрунті — на відміну від багатьох інших сусідніх і далеких багатонаціональних країв Європи. Суперечки та проблеми, які виникали між конфесіями, вирішувалися здебільшого шляхом переговорів і компромісів.
А корінні міські старожили, які ще пам’ятають довоєнні Чернівці, охоче повідають про те, як ця релігійна толерантність здійснювалася на побутовому рівні, серед простих городян. Приміром, Пасху у Чернівцях святкували зазвичай тричі: «наш» (себто православний або греко-католицький) Великдень, «польську» (або й «німецьку», себто католицьку) Вельканоц і «жидівську» (себто іудейську) Пейсах. Та й на інші свята було прийнято частувати сусідів або друзів-іновірців: іудеїв — пшеницею-кутею на Різдво, християн — печивом умен таш на Пурим. А якщо в одному дворі жили разом християни й іудеї, то перші поважали суботу як священний день, а другі, відповідно, неділю, і чорнову роботу намагалися перенести на інший день тижня.
Чим із погляду багатокультурності стали Чернівці на рубежі епох? Нинішні городяни середнього віку на три чверті є чернівчанами у першому поколінні. Ще якийсь десяток років тому для більшості по-чудернацьки звучали відновлювані в назвах вулиць імена поляка А. Кохановського, українця С. Смаль-Стоцького, єврея Е. Штейнбарга, румуна А. Ончула та інших визначних городян дорадянських епох, — зрештою, як і саме поняття буковинської багатокультурності. Однак сама ідея відродження старих традицій, як і багатьох незаслужено забутих імен чернівчан різних національностей, від самого початку здобула симпатію та підтримку серед демократичної громадськості.
Оглядаючись із високості нового тисячоліття на бурхливий шлях, пройдений Чернівцями, мимоволі знову й знову звертаємося до феномену багатокультурного прикордоння. Бо це таки нестандартний спосіб існування цивілізації. Примха історії зібрала на одному кораблі русявих і брюнетів, вусатих, бородатих, пейсатих і бритоголових, з очима, як блакить, й очима, як мигдаль, хрещених й обрізаних, тих, що вимовляють «смішно» одні звуки, і тих, що взагалі не вимовляють інші, тих, яким смакують борщ і сало, і тих, яким — щі, і тих, яким — мамалига, і тих, яким — маїна, і тих, яким — пепсі...
У третє тисячоліття чернівецький корабель впевнено входить під вітрилами толерантності. Тепер це український корабель, і присутні на ньому звикають до приналежності до однієї команди — української політичної нації, яка тримає курс на входження до Європейської Спільноти. Однак це не заважає нам пам’ятати про пораду мудрого Станіслава Вінценза — повертатися зі світових мандрів до своєї «малої Ітаки», до кращих традицій співжиття людей на цій маленькій частині земної кулі. А може, навіть навпаки — ця пам’ять лише додасть попутного вітру нашим вітрилам.
