Загадкова все-таки це річ — мирська слава. Дехто все життя мало не iз шкури вилазить, аби увійти в аннали історії. А інший, буває, цілком випадково потрапляє в епіцентр доленосних подій, і після цього, хочеш не хочеш, а його ім’я та вчинки не залишаться невідомими для нащадків.
Саме такий шлях доля підготувала і для козелецького священика Кирила Тарловського, сина священнослужителя з того ж таки міста. Замолоду Тарловський-молодший навчався в Києво-Могилянській академії, а по її закінченні духовне служіння розпочав при Козелецькому жіночому монастирі. Після смерті батька, на початку 1740-х років, отримав Микільську парафію, духовними справами якої той опікувався впродовж майже всього свого життя. І саме на цій, новій для нього, посаді священика Микільської церкви міста Козельця на нього чекав сюрприз, який, власне, й дав йому змогу не загубитися в мороці небуття, а зберегти пам’ять про себе для нащадків.
У 1744 р. російська імператриця Єлизавета Петрівна, прямуючи на прощу до священних для всякого православного християнина Києво-Печерських святинь, відвідала козацьке сотенне містечко Козелець. Тут, на батьківщині свого фаворита, на той час уже графа, Олексія Григоровича Розумовського (молодшого брата гетьмана України Кирила Розумовського) до приїзду Єлизавети Петрівни на мальовничому березі Остра було збудовано невеликий за розмірами, але ж вельми охайний дерев’яний палац. Саме в ньому, згідно з легендою, і відбулося таємне вінчання володарки величезної євроазійської імперії, доньки першого російського імператора Петра I, та козацького сина з Козелеччини Олекси Розума. А скріпити перед Богом цей таємний союз випало не кому іншому, як уже знайомому нам місцевому священику — Кирилу Тарловському. Так принаймні розповідалось у легенді.
Подія, до якої волею долі був причетний отець Кирило, не лише стала знаменною в житті сановних нареченої та нареченого, а й доволі різко змінила подальший життєвий шлях козелецького священика. Імператриці дуже сподобався добре освічений парафіяльний священик з Козельця, і вона забрала його iз собою до Петербурга. У Північній Пальмірі отець Кирило отримав призначення на посаду вчителя та духовного наставника не кого-небудь, а щойно прибулої до Росії дружини племінника імператриці, німецької принцеси Софії Ангальт-Цербської, тієї самої, котра невдовзі стрімко зійде на політичний олімп Європи під ім’ям російської імператриці Катерини II.
Стрімкий злет козелецького священика давав йому змогу досить успішно опікуватися справами своєї численної рідні, допомагати своїм колишнім парафіянам. Проте, вочевидь, отець Кирило не вельми добре почувався в атмосфері двірських інтриг. А тому, щойно померла його покровителька, імператриця Єлизавета Петрівна (йшов 1761 рік), як він, не довго зволікаючи, розпрощався з великосвітським блиском північної столиці та майнув до безкраїх придніпровських степів. Історія, на жаль, не зберегла достовірних пояснень причин цієї втечі. Залишається лише здогадуватися, що вони таки були досить вагомими.
Блукання отця Тарловського малолюдними степами тривало досить довго. Врешті-решт його самота була порушена запорозьким роз’їздом. Вочевидь, зовнішній вигляд випускника Києво-Могилянської академії та вчителя майбутньої російської імператриці на той час не відзначався особливою вишуканістю та бездоганністю ліній, за що січовики й назвали свою «знахідку» у відісланому кошовому отаману рапорті «диким попом».
Тож «дикий піп» під вартою був перепроваджений на Січ, і вже тут під час ближчого з ним знайомства з’ясувалися і його високоосвіченість, і житейська мудрість, і добра обізнаність iз правилами світського етикету. Отець Кирило явно сподобався запорожцям, і вони запропонували йому залишитися в них, взявши під свою опіку січову церкву Святої Покрови, хоч дане раніше прізвисько «дикий піп» так назавжди за ним і закріпилося.
Отець Тарловський не довго залишався на Запорозькій Січі. Якась так і не з’ясована істориками причина гнала його якнайдалі від людей. А тому, подякувавши товариству за гостинність і виказану йому високу честь, «дикий піп» невдовзі знову помандрував у Дике Поле.
Як чергову витівку долі можна розцінювати зустріч Тарловського зі знаменитим тогочасним розбійником Семеном Гаркушею. Зазвичай такі зустрічі закінчувалися вельми плачевно для потенційних жертв «українського Дракули», але фортуна й цього разу не зрадила святого отця. Мало того, що він сам залишився неушкодженим після зустрічі з таким небезпечним персонажем української історії середини ХVIII ст., так іще — якщо вірити народним переказам — отець Кирило зумів переконати Гаркушу щиро покаятися й закінчити свій земний шлях добропорядним християнином.
Тим часом самому Тарловському доля в черговий раз готувала приємний сюрприз. Після зруйнування царськими військами генерала Текелея Запорозької Січі в 1775 р. на колишні землі Вольностей Запорозьких як адміністратор прибув давнішній петербурзький знайомий і навіть приятель «дикого попа» генерал Чортков. Довідавшись про це, отець Кирило домігся у нього аудієнції, був привітно зустрінутий високим царським урядовцем і отримав від нього досить-таки значні земельні наділи.
Забезпечивши собі в такий несподіваний спосіб матеріальне благополуччя, Тарловський, врешті- решт, викликав з Козельця рідню, і вже до кінця свого бурхливого й повного несподіванок життя мирно освоював нові землі, так і забравши iз собою в могилу таємницю одруження імператриці Єлизавети Петрівни та графа Олексія Розумовського та своєї поспішної втечі з Петербурга та багатолітнього відлюдькуватого блукання в Придніпровських степах.
