Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

«Несвоєчасний» пророк

Олександр Солженіцин та його бачення майбутньої Росії
27 грудня, 2003 - 00:00

Його сила (і слабкість?) у тому, що ця людина ніколи не говорила і не писала напівправди, не брала на віру «священні» догми, не йшла шляхом найменшого опору, вимовляючи саме те, чого від неї в даний момент хочуть почути (ось чим він відрізняється від політика-популіста!). Як і будь-яка видатна людина, Солженіцин дорогоцінний не тим, що пропонує універсальні рецепти вирішення найскладніших проблем; ні, важливе інше: він умів і вміє бачити суть цих проблем ще на тій ранній стадії, коли їх ще не бачить майже ніхто. Читач має право запитати: а хіба в цьому також і слабкість найвидатнішого письменника і громадського діяча сучасної Росії? На жаль, це так. Бо ми всі на пострадянському просторі живемо в епоху ганебного конформізму думок і справ, коли «дорогі переконання» красиво, елегантно і з підкоряючою доказовістю міняють багаторазово, просто скидають, як стару зміїну шкіру. Солженіцин (а в нас — Василь Стус, Микола Руденко, Іван Дзюба, Левко Лук’яненко; трагічно мало прикладів...) — великий, грандіозний виняток; він завжди був вірним собі, він — не такий, як усі (не тільки внаслідок відомої всім унікальності життя і долі). Він вважає, що має право — і справді має! — оцінювати практично будь- які питання суспільного життя, і не тільки Росії. Це дратує значну частину його співвітчизників, особливо інтелігенцію; звідси — уїдливі голоси про «невизнаного», «несвоєчасного» пророка, якого в Росії вже цілком забули і не читають... Схоже, в цих думках є частка істини; але навіть якщо це й так, то перед нами — проблема і трагедія не стільки самого Солженіцина, а передусім сьогоднішньої Росії, непередбачуваної, здибленої та ностальгуючої.

Олександр Ісайович Солженіцин — найменше об’єкт для писання ікон. Він часто гранично, кричуще необ’єктивний, бачить лише те, що хоче бачити (один із прикладів — його ставлення до України, не вільне від залишків імперської свідомості, про що нижче). І все ж таки — він не тільки закликав мільйони людей « жить не по лжи» , він сам намагався жити так. Вже це одне дає йому право бути почутим — не тільки в Росії. До того ж ті, хто реально представляють владу в Росії, чудово усвідомлюють масштаби особистості Солженіцина; не випадково у вересні 2000 року президент Володимир Путін вважав за необхідне особисто відвідати будинок письменника у Троїце-Ликово під Москвою і мав з ним майже тригодинну розмову, вкрай скупо висвітлену в російських ЗМІ (з тих крихт, що стали відомі, відзначимо тільки згоду В. Путіна з тезою письменника про те, що найвидатніший вітчизняний політик ХХ століття — це Петро Столипін, який, пам’ятаймо, багато що говорив про «Велику Росію»; багатозначна деталь...).

Можна скільки завгодно говорити про «незатребуваність», «архаїчність» поглядів Нобелівського лауреата в сучасній Росії. Але, по-перше, якщо уважно придивитися до сьогодення цієї країни, то стане зрозуміло, що дуже істотні елементи з поглядів Солженіцина взяла (різною мірою) на озброєння російська еліта — не варто перебільшувати «самотність» письменника. А по-друге, конкретний аналіз історико-політичних поглядів Олександра Ісайовича підтверджує існування (а частково — й реалізацію) розробленого ним «проекту для Росії». Ось на цьому варто зупинитися детальніше.

Світоглядний фундамент солженіцинського проекту — це віра, віра православного християнина, яка грунтується на тому, що «человек, объявивший себя центром бытия, не сумел создать уравновешенной духовной системы« . Із безлічі висновків, зроблених із цієї тези письменником, коротко відзначимо лише два, найактуальніші для всіх країн колишнього СРСР. Перший: відсутність чіткої шкали оцінок, насамперед етичних, внаслідок чого «у людей двоится и рябит в глазах». Письменник вказує: «За последние десятилетия человечество незаметно, внезапно стало единым, обнадежно единым и опасно единым (сказано ще 1972 року! — І.С. ), но не так, как прежде бывали устойчиво едиными община или даже нация: не через постепенный жизненный опыт, не через собственный глаз, даже не через родной понятный язык, — а, поверх всех барьеров, через международное радио и печать. На нас валит накат событий, полмира в одну минуту узнает об их выплеске, но мерок — измерять те события и оценивать по законам неизвестных нам частей мира — не доносят и не могут донести по эфиру и в газетных листах».

І другий висновок: «насилие не живет одно и не способно жить одно: оно непременно сплетено с ложью . Между ними самая родственная, самая природная глубокая связь: насилию нечем прикрыться, кроме лжи, а лжи нечем удержаться, кроме как насилием. Всякий, кто однажды провозгласил насилие своим методом, неумолимо должен избрать ложь своим принципом... Насилие не всегда, не обязательно прямо душит глотку, чаще оно требует от подданных только присяги лжи, только соучастия во лжи». Вихід, за Солженіциним, такий: «простой шаг простого мужественного человека: не участвовать во лжи, не поддерживать ложных действий! Пусть это приходит в мир и даже царит в мире, — но не через меня ». Зауважимо, що страшною є, очевидно, особиста трагедія 85-річного великого письменника, який живе, як і ми всі, в епоху, коли політика для нинішньої правлячої еліти — це не більш ніж «специфічний» різновид бізнесу, і аж ніяк не категорія морального прогресу суспільства...

Але ще більше вражає інше: політичний клас компартійної номенклатури 80-х років свiдомо чи мимоволі взяв на озброєння рецепт Солженіцина, висловлений ним ще 1973 року в знаменитому «Листі вождям СРСР». Нагадаємо коротко його суть. Письменник запропонував брежнєвському Політбюро: утримуйте, як і раніше, владу, але звільніть країну від мертвої ідеології, яка душить її. «Я не предлагаю вам, — уточнив Олександр Ісайович, — менять удобного для вас размещения руководства. Совокупность всех тех, от верху до низу, кого вы считаете действующим и желательным руководством, переведите, однако, в систему советскую. А впредь от того любой государственный пост пусть не будет прямым следствием партийной принадлежности, как сейчас». І ось тут можна сказати: саме цим шляхом багато в чому пішли чільні представники партноменклатури в більшості республік СРСР у 1990 — 1991 рр.: старий політичний клас ціною відмови від колишньої ідеології зберіг як владу, так і вплив, і, головне, здобув власність!

Вельми знаменною є концепція «керованої демократії» нинішнього Президента Російської Федерації у порівнянні з поглядами О. І. Солженіцина на авторитаризм. «Все зависит от того, какой авторитарный строй ожидает нас и дальше, — вказував письменник ще 1974 року. — Невыносима не сама авторитарность, но — навязываемая повседневная идеологическая ложь. Невыносимы произвол и беззаконие, непроходимое беззаконие, когда в каждом районе, области или отрасли — один властитель, и все вершится по его единой воле, часто безграмотно и жестоко. Авторитарный строй совсем не означает, что законы не нужны или что они бумажны, что они не должны отражать понятия и волю населения ». Інакше кажучи, шлях до реальної демократії неминуче йде в наших умовах через «м’який» авторитаризм? Є про що подумати і в теорії, і на практиці... Зрозуміло тільки одне: Солженіцин — аж ніяк не «кабінетний» теоретик, який не впливає на найважливіші події...

11 грудня цього року письменнику виповнилося 85 років. Проте він продовжує з найпильнішою увагою стежити за перипетіями політичного життя Росії, країн СНД та світу. До 2000 року (тобто до приходу на президентський пост Володимира Путіна) висловлювання Солженіцина про курс влади мали різко критичний характер: «Хотя коррупция проела нас всех насквозь — мы, по сути, не видели ни одного процесса над настоящими преступниками»; «То, что власть в России позорным образом сосредоточилась в руках ничтожной кучки скрытных, закулисных людей (100 — 150 человек) — это остро болезненное положение».

Які ж позитивні елементи програми Солженіцина? «Излечиваться нужно только через рост народного самоуправления снизу вверх — от уровня поселкового, городского к областному и общегосударственному». «Президент должен быть фигурой не символической, а весьма реальной. Но его решения должны быть мотивированы . Нужно объяснять, за какие именно заслуги он предлагает кандидатуру того или иного премьера — и за какие просчеты он его снимает». І ще: «Премьер-министр ни за что не отвечает и ничего не сделает, если ему министров назначает кто-то другой. «Для успокоения» можно согласовывать силовых министров с Президентом. А нужно ли с Думой — сомнительно; Премьер должен назначать своих министров сам и отвечать за них».

Найяскравіша особливість Олександра Ісайовича — не бачити того, чого бачити не хочеться (зворотний бік одержимості!). На жаль, це наочно видно, коли письменник пише й говорить про Україну. Іноді просто не віриться, що ці рядки писала людина такого масштабу: «Украина (как и Казахстан) с момента развала СССР стала на ложный имперский путь», «Наилучшее решение — Союз единых восточнославянских народов»; «Для 63% населения Украины основной язык — русский» (що означає цей термін і звідки цифри?); «Мы сейчас читаем сообщения о притеснении русских школ и даже детских садов в Украине» тощо.

Але ось що є особливо важливим у Солженіцина і що слід би перейняти і нам — це заклик до відповідальності кожного «за все зло, совершенное у него на родине или его народом» (« співвинність ») і до національного покаяння і самообмеження (є й політична формула: « обуздание распаленной жадности большинства », хоча « раскаявшиеся политические партии мы так же часто встречаем в истории, как тигро-голубей ». Справді, повторимо ще раз: коли таку людину, як Солженіцин, не чує країна — це проблема і біда виключно цієї країни...

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Газета: 
Рубрика: