Психологи стверджують, що для внутрішнього світу людини існування прихованих «механізмів забування» відіграє ані трохи не меншу роль, ніж налагоджена робота «механізмів запам’ятовування», тобто пам’яті як такої. Якщо ж застосувати цей висновок до історичного процесу, то можна помітити, що жорстокий закон забуття може поглинути — і дуже часто поглинає! — реальний образ, духовну спадщина та ідеї великих людей, наділених, як правило, пророчою здатністю бачити глибше, ясніше й далі, ніж звичайні, рядові «прості смертні». Адже забути — це часом означає інтелектуально поховати (тим більше в наш істерично-метушливий вік) або принаймні «заморозити» пророцтво; і хоч би процес воскресіння не виявився непоправно запізнілим...
«Люди пишуть, а час стирає», — сказав колись поет. Деякі з нинішніх двадцятирічних, дуже ймовірно, навіть не згадають, хто такий Андрій Дмитрович Сахаров, — коло інтересів змінилося, стало гранично прагматичним, надраціональним. Адже саме життєвий шлях цієї надзвичайної особистості — шлях від абсолютного «секретного» фізика-ядерника, тричі Героя Соціалістичного Труда, одного з творців радянської атомної та водневої бомби, видатного теоретика фізики «раннього Всесвіту» до дисидента-правозахисника, який переслідувався владою та був засланий за критику режиму в закрите місто Горький, недоступне для журналістів, де він зазнавав моральних та фізичних катувань, аж до варварської процедури насильного годування — саме, вживемо абсолютно «немодне» нині слово, життєвий подвиг Сахарова показує юним душам, зачарованим «успіхом» у житті, сенс, ціну й трагічну автентичність такого успіху. Саме в цьому — піднесене, позачасове значення долі Андрія Дмитровича Сахарова. Його ім’я належить майбутньому (повинно належати!). І тому в дев’ятнадцяті (нехай «некруглі») роковини від дня смерті академіка (в ніч із 13 на 14 грудня) буде дуже доречно згадати про його внесок, насамперед етичний, в очищення суспільства від отрути тоталітарної брехні, насильства та крові.
Вочевидь, доцільніше нам зараз було б зупинитися на фундаментальних ідеях Сахарова-мислителя, а не на фактах його життя (зацікавлений читач зможе уяснити деталі біографії вченого, виходячи, передусім, із його «Спогадів» у трьох томах, повний текст яких уперше виданий у Москві 2007 року). Отже, якими ж були найвищі цінності для Андрія Дмитровича, цінності навіть не стільки політичні, скільки передусім моральні? Звернімося до першоджерела. Ще 1971 року в зверненні до Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І. Брежнєва Сахаров писав: «Основною своєю метою держава повинна ставити охорону та забезпечення основних прав своїх громадян. Захист прав людини вищий, ніж інші цілі, й не є в сучасних умовах виключно внутрішньою справою будь-якої країни (за це влада зненавиділа академіка лютою ненавистю! — І.С.). Усі дії державних установ цілком грунтуються на законах стабільних і відомих громадянам. Дотримання законів обов’язкове для всіх громадян, установ і організацій.
Гласність сприяє контролю громадськості за законністю, справедливістю, доцільністю всіх рішень, що приймаються, сприяє ефективності всієї системи, зумовлює демократичний та науковий характер усієї системи управління, сприяє прогресу, добробуту й безпеці країни. Змагальність, гласність, відсутність привілеїв забезпечують доцільне та справедливе заохочення праці, здібностей, ініціативи всіх громадян. Існує певне розшарування суспільства за видом занять, характером здібностей та відносин, але повинне бути й прагнення до згладжування цих відмінностей».
Зупинимося на хвилинку і зробимо кілька коротких зауважень. Можна навіть з цього невеликого уривка побачити, що характер та масштаб поглядів Андрія Дмитровича Сахарова значно ширший, ніж рамки одного лише «правозахисту», — тут викладені його переконання на майбутній вектор прогресивного, демократичного розвитку суспільства, його розуміння безповоротності та неминучості корінних політико-економічних реформ. Влада, відстала та вперта, що набуває згодом ще агресивніше-«оббрезклого» вигляду, ні на які реформи за визначенням здатна не була. Сахаров, швидше за все, розумів це, але, вочевидь, вважав своїм обов’язком достукатися до розуму та совісті правителів. Згодом із кожним роком протистояння Андрія Дмитровича Сахарова та режиму однопартійної бюрократичної деспотії ставало все драматичнішим і гострішим (дивися все ті ж «Спогади» академіка). І ще один цікавий момент. Чотири роки тому автору цих рядків довелося брати участь у відомій телепередачі «Я так думаю» (канал 1+1), спеціально присвяченій долі ідей Сахарова на пострадянському просторі. Зокрема, ведуча Ганна Безулик поставила присутнім таке запитання: «Чи випадково, на ваш погляд, основоположні думки Андрія Дмитровича виявилися ніби на периферії, в «тіні» сучасної суспільної свідомості? І в чому причина цього?». Ваш покірний слуга (незважаючи на безумовну незгоду ведучої) відповів на це запитання, що ні про яку випадковість і стихійність у цьому випадку не може йтися, що можна говорити про продуману, навмисну політику замовчення ідей великого гуманіста — в інтересах тих, кому це замовчення вигідне. І чотири постмайданні роки, що минули, лише підтвердили: це саме так: адже звернімо увагу на те, що реальна політика й те, про що писав Сахаров, співвідносяться «з точністю до навпаки» — академік виступав за максимальну гласність, а в нас, як, проте, і в Росії, всі значущі рішення приймаються вузькою групою осіб за щільно зачиненими дверима; Сахаров підкреслював життєву важливість рівності всіх перед законом — наші олігархи обмежуються лише тим, що одна з провладних партій іде на парламентські вибори під лозунгом «Закон для всіх єдиний» (про реалізацію лозунгу на практиці промовчимо!); Сахаров говорив про неприпустимість для суспільства надмірного розриву в рівні життя між найбагатшими та рештою соціуму — в нас цей розрив є найразючішим у Європі... І так далі.
Але продовжимо, однак, аналіз написаного Андрієм Дмитровичем у листі до Генсека Брежнєва (на дворі ще березень 1971 року!). «Суспільство не має потреби в зовнішній політиці як у засобі насильної внутрішньої політичної стабілізації або для розширення зони впливу, або експорту своїх ідей, — зазначав мислитель. — Суспільству чужі месіанство, омани про одиничність та виняткові достоїнства свого шляху, органічно чужі догматизм, авантюризм та агресивність. Зокрема, в конкретних умовах нашої країни лише концентрація ресурсів на внутрішніх проблемах дозволить подолати труднощі у сфері економіки та добробуту населення, за низки додаткових умов (демократизація, ліквідація інформаційної ізоляції нашого народу від іншого світу, економічні заходи) забезпечить надію на поступове подолання відставання від передових країн».
І не менш цікава Післямова до Пам’ятної записки Брежнєву, написана через рік, у липні 1972 року. «Для духовного оздоровлення країни, — пише Сахаров, — необхідна ліквідація умов, що штовхають людей на лицемірство та пристосовництво, що створюють у них відчуття безсилля, незадоволення та розчарування (неначе 2008 року сказано! — І.С.). Необхідне забезпечення для всіх на ділі, а не на словах рівних можливостей у просуванні на роботі, в освіті та культурному зростанні, необхідна ліквідація системи привілеїв у всіх сферах споживання. Необхідна велика ідеологічна свобода, повне припинення всіх форм переслідування за переконання». Остання думка — це те, чим жив і за що боровся Сахаров останні два десятки років свого життя. Україна не забуде, як, ризикуючи здоров’ям, свободою та життям, Андрій Дмитрович захищав від переслідування тих людей, вся провина яких полягала лише в «неправильних» переконаннях, зокрема Василя Стуса, Івана Світличного, Петра Григоренка, В’ячеслава Чорновола та багатьох, багатьох інших. При цьому складається враження, що в сучасних умовах центр своїх зусиль Сахаров, якщо він був би живий, перемістив би на захист економічних прав людини, хоч і зі свободою слова в нинішній Росії, безперечно, існують величезні проблеми...
Він заплатив страшну ціну за перемогу у своїй боротьбі. Ось що писав Сахаров президенту Академії наук СРСР академіку А.П. Александрову в травні 1984 року (період заслання в Горький, фактично — арешту): «Способи примусового годування змінювалися, відшукувався найважчий для мене спосіб, щоб примусити мене відступити (Сахаров оголосив тоді голодування. — І.С.). 11—15 травня застосовувалося внутрішньовенне вливання харчової суміші. Мене валили на ліжко і прив’язували руки та ноги. У момент введення у вену голки санітари притискували мені плечі. 11 травня до введення харчувальної суміші мені ввели у вену якусь речовину малим шприцом. Я знепритомнів. Коли я опам’ятався, санітари вже відійшли від ліжка до стіни, їхні фігури здалися мені дивно спотвореними, зламаними, як на екрані телевізора при сильних перешкодах. Як я потім дізнався, ця зорова ілюзія характерна для спазму мозкових судин або інсульту». Він був тоді на межі смерті. КДБ продовжувало стежити за ним і повідомляти про його дії в ЦК до кінця життя Сахарова, аж до грудня 1989 року (хоч він був тоді народним депутатом СРСР).
Його ідеї залишилися до сьогодні нереалізованими й незатребуваними в Росії та в Україні. Ідеї людини, ім’я якої стало 30 років тому символом гуманізму, духовного «суверенітету» особистості в тоталітарній державі. Мільйони людей не знають правди про Сахарова. Наш загальний обов’язок — донести цю правду сьогодні й зараз.
