Слово «Новоросія» стало як кістка в горлі, застрягло в зубах. Як і все, що реанімовано Росією, воно набуло інших конотацій, стало облудою для тих, хто не бажає знати правди.
Як відомо, Новоросія утворилася внаслідок російсько-турецьких воєн у другій половині XVIII ст. До початку XVIII ст. ці землі запорозькі козаки вважали своїми. Заселяти їх розпочали близько 1745 р. З року в рік територія північного Причорномор’я примножувалася приєднанням Запоріжжя, Херсона, Катеринослава, Таврії, Очакова. Царська Росія, займаючи ці землі, більше переймалася фортецями. Отож, коли 1787 р. ці краї відвідала Катерина ІІ, Г. Потьомкін змушений був «будувати» на шляху між Катеринославом, Херсоном та Перекопом славнозвісні «потьомкінські села», що мали продемонструвати цариці, як гарно в них живеться її підданим (нещодавно цей досвід став у пригоді під час поїздки В. Путіна в Суздаль: президент Росії побачив банери з зображеннями відремонтованих будинків — із квітами на підвіконнях, деревами та котом на призьбі).
Загалом же Новоросія для багатьох залишається такою собі загадковою зоною, куди краще вирушати в супроводі Сталкера.
Проте слід згадати один доволі цікавий документ, опублікований О. Лазаревським у березні 1890 р. в «Киевской старине» під назвою «Летописные заметки о событиях в Новороссии (1740 — 1806)». Належав він якомусь «збирачеві різноманітних пам’яток південноруської старовини Щербаку». Публікатор робить припущення, що цей твір було написано в селі Федварі Александрійського повіту Херсонської губернії. Щербак сумлінно фіксує випадки появи комет, нападів сарани, про мамаївщину й залізняківщину, про О. Пугачова, згадує про смерті митрополитів та єпископів — так чинили майже всі літописці. 1754 р., пише автор «Летописных заметок», «крепость Елисаветградская заложена», а 1778-го — «первое основание города Херсона». 1775 р., зазначає Щербак, «Сечь розорена». Згадує Щербина й про відомий вояж Катерини Олексіївни «Днепром в Кременчук, Херсон и Таврическую область» (1787 р.). А ось і один із перших тривожних записів, зроблених у вересні 1787 р.: «Сентябрь, преосвященный Амвросий, архиепископ екатеринославский, указом запретил в своей епархии священникам на отпусте воспоминать печерских святых Антония и Феодосия, а вместо оных велел поминать князя Владимира и святых пяти священномучеников, в Херсоне епископствоваших...»
Запис за 1788 р.: «В генваре елисаветский протопоп объездил елисаветградскую протопопию и в ней описывал священно- и церковнослужителей звание и состояние, и детей их, и прочая, и церкви, и церковное украшение, утвари и прочая; посему и в селе Федваре того же генваря 21 дня был для описания».
1798 р. Щербина записує: «Генваря 30 числа, в полтавской семинарии получено повеление, чтобы до 1-го марта вся семинария перебралась в Миргород (Новый).
Февраля 6, в Елисаветградском духовном правлении получен указ, что Екатеринославская епархия переименована Новороссийскою, и архиерей должен именоваться Новороссийским и Днепровским и жить в Ново-Миргороде». Цікаво, що в записах за 1785 р. Щербина пише про «Вкраину польскую», про те, що «православный епископ переяславский Виктор на Вкраину приехал».
Ці записи, як припускає О. Лазаревський, були зроблені в селі Федварі Александрійського повіту Херсонської губернії. Отже, їх імовірний автор Щербина не міг володіти достеменною інформацією про події, які відбувалися в усій Новоросії. Проте й ці лаконічні записи дають змогу уявити, як поводилися на цій землі її «відкривачі», як втручалися в усталене церковне життя, як вдавалися до переміщення навчальних закладів з одного міста в інше, до необхідних їм перейменувань, закладаючи в такий спосіб міни, які колись вибухнуть...
Фактично на цій території відбувалася, так би мовити, апробація «русского мира»: брутальне нав’язування своїх поглядів, свого світобачення, своїх порядків — усього того, що дещо пізніше вкладеться в проголошену членом ради міністерства народної освіти Росії І. Корніловим доктрину щодо окупованих Росією територій: «Что не доделал русский штык, доделает русский чиновник, русская школа и русский поп».
Автор безпретензійних, але все одно надзвичайно цінних записів, певна річ, не знав, що його рідна земля опинилася в центрі геополітичних зазіхань Росії. Якраз напередодні поїздки Катерини ІІ на територію, названу Новоросією, у цариці й Г. Потьомкіна визрів так званий грецький проект, який полягав у вигнанні турків із Європи та відновленні грецької імперії... Новоросії в цьому проекті було відведено чи не ключову роль, адже тут могли бути зосереджені російські війська, звідси можна було налагодити постачання армії тощо. Тож чи не являє собою реанімацію цього проекту спроба В. Путіна відібрати в України східні та південні області, щоб далі рухатися до Греції, з якою він заграє?
Катерина ІІ, вирушаючи в цю подорож, заявила, що її не цікавлять міста й фортифікаційні споруди: уявлення про них можуть дати плани та описи, інша річ — піддані, живе спілкування з ними. Цариця лукавила, бо насправді вона боялася окупованих земель, не довіряла їм. Скажімо, використовуючи козаків, Катерина ІІ завжди пам’ятала, що вони становлять потенційну загрозу імперській владі. О. Безбородько попереджав Г. Потьомкіна, що відновлення козацького війська згубно вплинуло б на Малоросію та Новоросійську губернію (див. зб. «Там, внутри». — М., 2012. — С. 491). Під час поїздки до цієї ж Новоросії царицю бучно зустрічали в кожному населеному пункті. Так, у Новгороді-Сіверському посланникам на балі вперше показали «малороссийские пляски, в которых особенно отличились девицы Скоропадская и Кулябка», біля тріумфальних воріт, що вели в Київську Печерську фортецю, Катерину ІІ «встречали женщины и девушки из простого народа в малороссийских кафтанах. У первых на головах были кораблики, у девушек в косах были вплетены цветы, и сверх того из корзин они бросали цветы под карету императрицы. Женщин и девушек было до трехсот», — а під Балаклавою, біля села Кади-кой Катерину ІІ зустрічало сто «амазонок», якими керувала дружина офіцера Олена Іванівна Сарандова. Попередні вітання були залишені без уваги, а от останнє видовище так зворушило царицю, що вона подарувала «капітанші амазонок» перстень із діамантами...
Придворні писаки всіляко вихваляли благотворний вплив Росії на економічний розвиток Новоросії, співали дифірамби землеробам із Росії, умілим землеробам менонітам та молоканам, які приїжджали сюди, щоб розвивати сільське господарство, — писали про те, що Г. Потьомкін збудував Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Севастополь, Сімферополь та інші міста. Про особливості господарювання в Новоросії можна судити із зауважень іноземців, які супроводжували імператрицю під час її подорожі: Катерина ІІ перейменовує міста (Ахтіяр стає Севастополем), щедро роздаровує вельможам коштовні табакерки, гроші, звання, а іноземці звертають увагу на занедбаних коней, які годуються підніжним кормом; на хворих солдатів та моряків, залишених напризволяще, що «валяются друг на дружке, как собаки»; на погано збудовані фортеці, невдало вибрані місця для них; згадують також про кораблі, побудовані з сирого дерева, що «годятся только на показ»; у Криму вони бачать зруйновані Старий Крим і Феодосію, Кафу, Керч та Енікале, порожнє місто Тамань; колоністи, тобто німці й угорці, пишуть іноземці, «жизни не рады, что переселились, и очень хотели бы поскорее убраться восвояси» (див.: Есиков Г. В. Путешествие императрицы Екатерины II в южную Россию в 1787 г. — Киевская старина. — 1890—1892 гг.).
Уявлення ж найнижчої чиновницької братії про ту Новоросію в першій половині ХІХ ст. було, як свідчить поема М. Гоголя «Мертві душі», досить поверховим:
— Но позвольте, Павел Иванович, — сказал председатель, — как же вы покупаете крестьян без земли? Разве на вывод?
— На вывод.
— Ну, на вывод другое дело. А в какие места?
— В места... в Херсонскую губернию.
— О, там отличные земли! — сказал председатель и отозвался с большою похвалою насчет рослости тамошних трав...
Далі — дивовижний відступ М. Гоголя: розповівши про ймовірне поселення мертвих душ «в Таврической и Херсонской губерниях», про ймовірну назву сільця — Чичикова слобідка або ж сільце Павлівське, — письменник пише: «И вот таким образом составился в голове нашого героя сей странный сюжет, за который, не знаю, будут ли благодарны ему читатели, а уж как благодарен автор, так и выразить трудно. Ибо, что ни говори, не приди в голову Чичикова эта мысль, не явилась бы на свет сия поэма».
Проте й без мертвих душ південні землі процвітали, було їх кому обробляти й плекати, бо, як свідчить перепис населення 1897 р., у Таврійській губернії проживало 42% українців, 28% росіян, 14 % татар, 5% німців, 4% євреїв, 7% інших народів; у Херсонській губернії — 53.5% українців, 21% росіян, 11,8% євреїв, 5,4% румун,4,5% німців, 3,8% інших народів; у Катеринославській губернії — 68,9% українців, 17,3% росіян, 4,7% євреїв, 3,8% німців, 2,3% греків, 3% інших народів; у Кубанській області — 62,2% українців, 33,8% росіян, 1,4% вірмен, 0,6% білорусів, 0,5% німців, 3,3% інших народів.
Отож і виходять тут україномовні альманахи «Нива», «Степ», «З-над хмар і долин», «Багаття», «З потоку життя», про які пише у «Дні» Вадим Лубчак, — отож і шукає в Одесі у Михайла Федоровича Комарова прихистку Іван Франко в години скрути, в часи непорозумінь зі львівською громадою.
Фейк ваша Новоросія, панове з Кремля!
