Одна з найпопулярніших «неофіційних» історичних теорій на пострадянському просторі — це, безперечно, ідеї Льва Гумільова. Вишукане слово «пасіонарність» огортає читача маною блискучого літературного викладу й безліччю невідомих та екзотичних фактів, цікавими вражаючими узагальненнями, де кожен може собі знайти гарну історичну ілюзію. Гумільов — це цікавий інтелектуальний феномен, який складно проклав собі шлях від російського «срібного віку» через радянські табори до новітнього російського євразійства та геополітики. В Україні Гумільова також багато читають, і варто трохи розібратися в тому, що ми читаємо і шануємо.
Писати про Льва Гумільова (1912—1993) досить складно. І не тому, що важко розібратися в його наукових ідеях, ба навіть більше — піддати їх критиці. Критикувати його — справа не надто й складна, цим займалося чимало і справжніх науковців, і, хоч як це прикро, ще більше «істориків у цивільному». Проблема в тому, що Лев Гумільов — це не тільки дослідник, відкинутий свого часу «офіційною наукою», не тільки автор багатьох блискуче викладених книжок, які обов’язково ставали бестселерами (і за його життя, і залишилися такими після смерті), а й ціле явище, осягнути яке неможливо без знання багатьох контекстів його життя — особистих, політичних, ідеологічних, академічних. Навряд чи ми тут зможемо повноцінно висвітлити всі ці контексти і саму суть його суперечливого «учення», але спробуємо зрозуміти, чому його життя склалося саме так, а його ідеї були саме такими. Це дасть змогу нам пояснити, чому в назві статті ми пишемо: «Велика ілюзія».
ОБРАЗ ЗАЙВОЇ ЛЮДИНИ
Радянська влада протягом першої половини свого існування цікавилася походженням громадян СРСР не менше, ніж середньовічні монархи своєю генеалогією. Держава робітників та селян далеко не всім надавала рівні права і далеко не всім вибачала їхнє існування. Безкомпромісна та кривава боротьба класів змушувала з підозрою ставитися до тих, хто ніс на собі клеймо походження від «експлуатуючих» верств або ж колишніх опонентів нової влади. Якщо від політики партії чимало діставалось і звичайним селянам, то можна собі уявити умови життя інших неповноправних — так би мовити, «лішенців», які походили від «буржуїв» чи дворян, а вже тим паче — від відомих ворогів. Це і обмеження при отриманні роботи й освіти, і відсутність карток на купівлю хліба, і ігнорування з боку інших, і постійне існування під дамокловим мечем арешту з боку прискіпливих «органів». «Органи» незрідка «перестраховувалися», і цифра в мільйон (чи десять) гідно покараних «ворогів народу» не стала би перешкодою в ефективній діяльності доблесних чекістів. Вільне життя «лішенців» тривало лише до першого доносу.
Становлення особистості Льва Гумільова відбувалося тоді, коли його прізвище було відомим будь-якій більш-менш освіченій людині. Його батьками були Микола Гумільов та Анна Ахматова — знакові постаті російської культури «срібного віку». Проте їхня загальна відомість не стала запорукою легкого життя для їхнього сина, радше навпаки: це робило його більш помітним, аніж було б варто за сталінських часів. Хоча «зоряний шлюб» видатних поета і поетеси був нетривалим, тавром на біографії Ахматової та молодшого Гумільова залишався один упертий факт: 1921 року Миколу Гумільова було розстріляно за звинуваченням в антирадянській діяльності. Життєві перспективи Льва, попри його дитячий вік, уже були визначені наперед як сумнівні, адже походження прирікало його на життя ізгоя. Нікого вже потім не цікавило, скільки він знає й уміє, що він собою являє як людина та особистість, позаяк такі люди були зайвими для чинного режиму, бо містили для нього загрозу- і дорослі, і діти.
Непотрібний суспільству хлопчик зростав «книжковою дитиною», виявляючи глибоку ерудицію, прискіпливий критичний розум і поетичні здібності. З юності Лев Гумільов самостійно мислив та виявляв непоступливість вдачі. Це було і потенційною загрозою, і певним порятунком: якщо ти вже й так людина другого сорту, то втечу від несприятливих обставин варто було шукати в самому собі — думках, ідеях, творчості, формуванні власного мікрокосму.
Якщо говорити про його подальше життя, то ми можемо цілком щиро вважати Гумільова виразним егоцентриком: йому завжди вистачало власного внутрішнього духовного життя і не бракувало впевненості у своїй інтелектуальній перевазі. У нього були помітні амбіції; він завжди вірив у свою правоту. Проте навряд чи можна назвати його меркантильним егоїстом: його внутрішній світ важив для нього багато (це часом був його єдиний життєвий простір), проте в зовнішньому світі його особистості було потрібно небагато — банального визнання його як дослідника, ученого, новатора — бодай у межах, дозволених суспільством. Трохи справедливості, більше визнання, якоїсь винагороди, якщо не в матеріальних благах, то в наявності невеликого кола шанувальників та адептів. Коли радянська влада привчала його до побутової скромності (а простіше кажучи — суцільних злиднів), то він досягав компенсуючої величі у своєму інтелекті й баченні власної, як він гадав, — об’єктивно революційної — ролі в науці. Але повернімося від характеру до біографії.
Із 1929 р. Гумільов живе у Ленінграді. Університет для «лішенця» був недосяжним, і він працює, шукаючи собі справжньої «пролетарської» праці, але такої, яка хоч якось відкривала би світ. Таку широту обріїв і певну екзотику дарували геологія та археологія. Він бере участь у геологічних експедиціях у Прибайкаллі, Сибіру, Таджикистані, в археологічних — на теренах стародавньої Хозарії. Накопичення трудового стажу на некваліфікованих роботах дало змогу, нарешті, 1934 р. вступити на історичний факультет Ленінградського університету. Проте убивство місцевого партійного керівника Сергія Кірова спричинило напруження ситуації в місті, і комсомольська організація істфаку ініціює відрахування «сина ворога революції та радянської влади». Наступного року відбувається уже арешт за «монархічні погляди», і лише особистий лист Анни Ахматової до Сталіна випускає його на волю. Після цього, за сприяння тодішнього ректора ЛДУ Михайла Лазуркіна, йому вдалося поновитися в університеті.
Але незабаром, 1937 р., самого Лазуркіна вбивають на допиті в НКВС, і в березні 1938-го студента Гумільова знову ув’язнюють («контрреволюційна терористична організація»), цього разу вже надовго. Після півроку слідства він отримав п’ять років таборів — на будівництві гірничозбагачувального підприємства в Норильську. Звернення матері-поетеси до Вождя цього разу виявилися марними, а з 1940 р. сама Ахматова зазнає гонінь та живе на межі арешту.
Проте згадана нами характерна вдача Гумільова залишала йому певний «віртуальний простір» для збереження себе і здатності подолати вкрай скрутні умови життя. Так, 1939 р. 27-річний в’язень вирішив зайнятися «теорією історичної науки» і винайшов ключове поняття своєї майбутньої теорії етногенезу — пасіонарність. Це вишукане слово ще не мало чіткого визначення своєї суті (а потім у дійсності так і не отримає такого визначення), але виявилося тим дороговказом, який вів Гумільова протягом усього життя. Соціальний склад зеків доби Великого терору давав йому багато цікавих інтелектуальних співрозмовників, з якими можна було відпрацювати й відточити свої ідеї, покращити ерудицію та освіту, знання східних мов. Ми можемо відчути якийсь гіркий жарт життя: одна з мільйонів анонімних порошинок «таборного пилу» вирішила нарешті розібратися, який «імпульс» штовхнув Александра Македонського на спробу перетворення світу, «порошинка» зажадала піднятися із «дна» історії на її «вершину». Табір давав можливість вирішувати всі великі питання буття й історії, оскільки буття самого такого «мислителя» важило менше за копійку. Крім пошуку невідомих поштовхів історії, Гумільов пише (точніше — створює і запам’ятовує) вірші та римовані п’єси на історичні сюжети. По закінченні терміну покарання (1943 р.) його залишають на поселенні «до кінця війни», але Гумільову вдається записатися добровольцем на фронт.
Колишній зек, який закінчив війну в Берліні, отримував певну суспільну реабілітацію як такий, хто частково уже спокутував свою провину кров’ю. За сприяння декана ленінградського істфаку, відомого вченого-русиста Володимира Мавродіна (одного зі співавторів теорії «давньоруської народності») Лев Гумільов складає екстерном іспити за IV та V курс і захищає диплом. Успішно складені іспити до аспірантури Інституту сходознавства нібито назавжди перегортали попередню сумну сторінку біографії. Але 14 серпня 1946 р. постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград»» з критикою творчості Анни Ахматової знову захитали життєвий корабель цієї й так уже постраждалої родини. Поетесу виключають зі Спілки письменників і забороняють друкуватися, а на підставі спеціального рішення Президії АН СРСР Гумільова виключають з інституту. Після чергової перерви на зовсім не академічну працю Льву вдається все-таки захистити у грудні 1948 р. в університеті кандидатську дисертацію на вельми й сьогодні екзотичну тему — історію Першого Тюркського каганату. Далі вони з матір’ю животіють на його маленьку зарплату співробітника Інституту етнографії. Та навіть не це було найгірше: у листопаді 1949 р. Льва знову заарештували і засудили вже на десять років таборів.
Працюючи на сибірському будівництві, він продовжує формувати своє бачення рушійних сил історії. Допомагала цьому досконала пам’ять, а після смерті Сталіна — можливість отримувати поштою книжки з Ленінграда. Саме тоді він починає досліджувати історію гунів (хунну), пише працю «Стародавня історія Серединної Азії», яка стала основою вже докторської дисертації. Творчість залишалася його єдиною розрадою, бо навіть така сильна особистість, як Гумільов, могла впадати в розпач (приводів було більш ніж досить). У тому таборі, крім усіх інших тяжких випробувань, його спіткала інвалідність. І ось нарешті, у травні 1956 р. з нього було знято всі звинувачення. Можна було знову розпочинати життя заново.
Його родина, як і раніше, складалася лише з нього самого та матері. Утім, остання дедалі більше мешкає в Москві, і їхні взаємини стають прохолоднішими, а десять років по тому — 1966-го Анна Ахматова піде з життя. Із цілком зрозумілих причин Льву Гумільову не могло пощастити створити власну сім’ю, хоч він як яскрава особистість користувався прихильністю жінок. Але до 44 років життя він був на волі лише як тимчасовий гість, що, напевно, усвідомлював і він, і його подруги.
Після поневірянь з пошуком роботи життя врешті стало налагоджуватися: Гумільов знову їздить в археологічні експедиції Ермітажу з вивчення Хозарського каганату. «Велика політика» хрущовської доби нарешті стає йому в пригоді: конфлікт СРСР з маоїстським Китаєм посприяв стимулюванню досліджень з історії Центральної Азії та Далекого Сходу, тим більше щодо таких історичних ворогів Китаю, як гуни. 1960 р. виходить праця Гумільова «Хунну», а в листопаді 1961-го він захищає докторську дисертацію, що була створена, як і кандидатська, в таборі. Це є парадоксально показовим прикладом наукової «волі до перемоги» для сучасних пошукачів наукових ступенів, у чиєму житті буцімто безліч складнощів та проблем.
На початку 1960-х років ми можемо поставити крапку в історії трагічних відносин Гумільова з радянським режимом (той уже перестав звертати на нього увагу) і можемо перейти до справ наукових. Решта життя ученого минула в боротьбі за доведення своїх ідей і визнання офіційною наукою, якій, на відміну від «сталінських соколів», було набагато складніше дати раду з непоступливим та амбітним сходознавцем і етнографом.
БУДІВЛЯ БЕЗ ФУНДАМЕНТУ
Свої академічні статуси Гумільов здобував з тієї банальної причини, що за відсутності політичних вказівок «згори» й застосування «адмінресурсу» здолати його позицію для опонентів (особливо публічно) було практично неможливо. Після сталінських чисток інтелектуальний рівень радянських науковців, навіть у такому культурно-науковому осередку, як Ленінград, суттєво знизився, і чимало «метрів» нової епохи виразно поступалися Гумільову і обсягом конкретно-історичних знань, і загальною культурною базою. Він писав набагато швидше за них та викладав свої міркування у блискучому стилі, який поєднував науковість і зрозумілість викладу. Його лекції викликали захват аудиторії, а надруковані книжки користувалися величезним попитом. Він вирізнявся переконаністю у своїй правоті, вірою в революційність своїх ідей і був сперечальником, котрий мав нездоланні аргументи. Проте у захисників «чистоти радянської науки» як останній аргумент завжди залишалася теорія соціально-економічних формацій та історичний матеріалізм. Можна було змиритися з тим, що твори Гумільова мають певну корисність як накопичення та обробка малознайомого історичного матеріалу, проте йому завжди можна було дорікнути в «невірній методології», адже в поясненні причин та витоків досліджуваних явищ він явно уникав марксистської схоластики. Врешті, попри далеко не завжди коректну форму, ця критика мала й дійсно наукові підстави, які, однак, часто губилися за казенною безпардонністю.
Тож звернімося до найбільш виплеканої ідеї-фікс Льва Гумільова — теорії етногенезу, яка ѓрунтується на постулюванні існування такого чинника історичного розвитку, як пасіонарність. Етногенез, як відомо, — це процес виникнення певного народу (етносу). Щодо впливу пасіонарності на цей процес — звернімося до самого автора, навівши доволі великий — але необхідний тут — фрагмент із його останньої прижиттєвої роботи «Від Русі до Росії» (мовою оригіналу). З останньої — оскільки визначення «пасіонарності» у Гумільова змінювалося, то нехай уже буде «остання інстанція»:
«Следовательно, начало этногенеза мы также можем гипотетически связать с механизмом мутации, в результате которой возникает этнический «толчок», ведущий затем к образованию новых этносов. Процесс этногенеза связан с вполне определенным генетическим признаком. Здесь мы вводим в употребление новый параметр этнической истории — пассионарность. Пассионарность — это признак, возникающий вследствие мутации (пассионарного толчка) и образующий внутри популяции некоторое количество людей, обладающих повышенной тягой к действию. Мы назовем таких людей пассионариями.
Пассионарии стремятся изменить окружающее и способны на это. Именно они организуют дальние походы, из которых возвращаются немногие. Они борются за покорение народов, окружающих их собственный этнос, или, наоборот, сражаются против захватчиков. Для такой деятельности требуется повышенная способность к напряжению, а любые усилия живого организма связаны с затратами некоего вида энергии. Такой вид энергии был открыт и описан нашим великим соотечественником академиком В. И. Вернадским и назван им биохимической энергией живого вещества биосферы».
Початок. Продовження читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»
Ведучий сторінки «Iсторія та «Я» — Iгор СЮНДЮКОВ. Телефон: 303-96-13.
Адреса електронної пошти (e-mail): [email protected]
