Iдеали свободи на теренах колишнього Союзу частіше за все пов’язують з Північною Америкою, хоча в рідній минувшині можна віднайти чимало вдалих прикладів для наслідування. Поза тим історичні документи свідчать, що справжня боротьба за свободу велася наприкінці XVIII ст. і в Україні. Фактично ігнорувалися радянською історичною наукою факти про діяльність на теренах Гетьманщини невеликої групи людей, праця яких дає нам змогу під новим кутом зору дивитися на власну історію, на події більш ніж двохсотлітньої давнини. Феномен виникнення гуртка автономістів на Новгород-Сіверщині в час, коли був ліквідований інститут гетьманства, коли була зруйнована Запорозька Січ, відгриміла й захлинулася в крові Коліївщина, свідчив про потужні антиімперські настрої в тогочасному українському суспільстві, що дивовижно — серед найбагатших і найтитулованіших представників українського шляхетства. Боротьба за незалежність і свої права набула якісно нових рис і перемістилася з військової площини у площину громадянсько-політичну.
ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ГУРТКА АВТОНОМІСТІВ
Кінець XVIII ст. остаточно закріпив за Україною статус російської провінції. 1785 р. Катерина II вирішила «ощасливити» українських панів, своїм указом надавши їм усі права російського дворянства. Це означало цілковиту втрату Гетьманщиною своєї й без того ілюзорної автономії та її переходу під повну владу російських царів.
Тогочасна козацька верхівка здебільшого не мала великих проблем під час визнання власного шляхетства. Але дрібній козацькій старшині було набагато складніше перетворитися на «шляхетне російське дворянство», оскільки вона мусила доводити свою належність до шляхетського стану, що викликало значне невдоволення. Проте ситуація з підтвердженням шляхетських прав мала несподівані для уряду наслідки. На Лівобережній Україні з’явилися люди, які допомагали сучасникам доводити свої шляхетські права, причому робили це безкорисливо, лише задля піднесення славного минулого України. Це були переважно дворяни, шляхтичі, дідичі, для яких не мали значення матеріальні наслідки результатів своєї праці, вони діяли виключно задля ствердження шляхетського стану в Україні.
Незважаючи на урівняння російського дворянства та української шляхти, в середовищі останньої не згасали думки про відновлення скасованого в 1764 р. гетьманства та автономії в складі Російської імперії. Крім того, українське панство вважало права українського шляхетства вищими за права російського дворянства через демократичне козацьке походження великої кількості лівобережної української шляхти. Захист цих прав був тоді найкращим засобом до ствердження власної державності.
Йшлося про те, щоб поновити козацьке військо, — Василем Капністом був розроблений проект про відновлення полкового устрою України та організації добровільного козацького війська, який 1788 року потрапив до Катерини II. Проект був корисним для Російської імперії як такий, що посилював військову міць держави, але, за словами канцлера О.Безбородька, міг створити вибухонебезпечну ситуацію в Україні, де пам’ятали про Хмельниччину, і викликати «новаго рода революцію», наслідком якої могли стати категоричні вимоги про відновлення гетьманства, підтвердження прав і свобод, які російська імперія так вперто й жорстоко протягом тривалого часу відбирала.
Автономістський рух в Україні набирав сили, його не могли зупинити ані даровані ранги чи титули, ані щедрі подарунки у вигляді земель із селянами, незважаючи на те, що переважна більшість українського панства, за словами історика О.Оглоблина, вийшла з народної маси, щоб потім цю масу грабувати й покріпачувати, щоб на поті й крові простого селянина здобути собі багатство й маєтки.
Існувала ще одна когорта української шляхти, яка не визискувала й не покріпачувала рідний народ, а докладала великих зусиль, щоб цей народ з грабіжницьких рук вирвати, надати йому освіту, культуру і, нарешті, домогтися для нього державної незалежності. Звичайно, прагнення автономістів грунтувалися переважно на доведенні власних прав, але вони вважали свою роботу корисною для української держави й українського народу в цілому. Завдяки цим людям в Україні поступово почали викристалізовуватися поняття народності та нації, що, у свою чергу, підводило грунт під ідею державної незалежності. Автономісти діяли не поодинці, нам відомо про існування на Новгород-Сіверщині кола патріотично налаштованої інтелігенції, яка жила і працювала наприкінці XVIII — початку XIX ст.
Місто Новгород-Сіверський 27 січня 1782 р. стало одним з центрів намісництва — територіального утворення, яке замінило собою скасовану Гетьманщину. До нього увійшли землі найвідоміших і найбагатших українських полків — Стародубського і частково Ніжинського та Чернігівського. На території намісництва опинилися дві колишні гетьманські столиці — Глухів і Батурин, з їхніми культурними цінностями, бюрократичним апаратом та державотворчими традиціями. Тут продовжувала жити й працювати велика кількість представників українського гетьманського уряду, які обіймали високі посади. Пов’язане між собою службовими, майновими і родинними справами, новоутворене українське дворянство являло собою справжню соціальну верству, що генерувала суспільно-політичну думку й була духовним лідером краю.
Переважна більшість українського шляхетства без спротиву прийняла російську владу і поступово почала докладати певних зусиль для демонстрації своєї вірності російському престолу. Проте значно менша частина освіченої української знаті свідомо опинилася в опозиції до помірковано налаштованих проурядових дворянських кіл і утворила патріотичний гурток автономістів, який існував протягом 1780 — 1790-х рр. Чи ці люди утворювали якусь закриту таємну організацію? Навряд. Швидше за все це було досить аморфне коло однодумців, поєднаних спільними ідеями і бажанням вивчати історію, доводити свої дворянські права і захищати рідний край від грабіжницької імперської політики.
До гуртка належали особи як світські, так і духовні. Це були Мелхіседек Значко-Яворський, Григорій Долинський, Архип Худорба, Андрій Гудович, Григорій Полетика, Варлаам Шишацький, Тимофій Калинський, Андрій Пригара, Андрій Рачинський, Григорій Полетика, Опанас Лобисевич, Федір Туманський, Михайло Миклашевський та багато інших прихильників ідеї автономізму.
ГРИГОРІЙ ПОЛЕТИКА
Головним ідеологом автономістів був Григорій Полетика (бл.1724 — 1784) — громадський діяч, письменник, чий рід походив від волинського шляхтича Івана Полетики, який загинув 1673 р. у бою під Хотином. Г.Полетика більше відомий нам як депутат від шляхетства Лубенського полку до комісії з укладення «Нового уложенія» законів, що була скликана імператрицею 1767 року і виконувала функції своєрідного «парламенту». Працюючи в комісії, Полетика написав історичну записку — заперечення настанов Малоросійської колегії своєму депутатові Дмитрові Наталіну. В записці заперечувалася більшість настанов як таких, що погіршують соціально-економічно становище в Україні. Г.Полетика різко критикував пропоновані зміни в адміністративному поділі краю, податкову політику, використання козацького війська на різних будівельних роботах тощо. Прямим звинуваченням московської політики в Україні лунають його слова: «Предлагаемые Малороссийской коллегией к поправлению состояния нашего средства все принуждены, все насильны, все отяготительны, все несходны ни с состоянием нашего народа, ни с воспитанием, ни с обыкновениями оного. Ненадобными почтены наши законы, которые, однако, больше многих других с человеколюбием сходствуют, унижена наша служба... описан с худой стороны и неприятными красками наш народ, который нравами и поведением своим нельзя сказать, чтоб других был хуже; представлены способы к нашему отягощению и, можно сказать, к неминуемому разорению…» Крім вищезгаданої записки, Г.Полетиці належать ще деякі праці, в яких він захищав автономний устрій Гетьманщини: «Мнение на читанный в комиссии «Проект прав благородных», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделения была и о образе ее управления», «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства».
ОПАНАС ЛОБИСЕВИЧ
Опанас Лобисевич (бл. 1732 — 1805) — однин з найвідоміших українських діячів кінця XVIII ст. Отримавши добру освіту в Києві, а згодом — у Петербурзі, О.Лобисевич ще студентом у 1760 р. почав працювати перекладачем в Академії наук у Петербурзі, президентом якої був Кирило Розумовський. Крім того, він був співробітником сумароківського журналу «Трудолюбивая пчела», де друкував власні переклади з латинської мови. Знайомства у вищих колах російської та української інтелігенції сприяли його становленню як літератора і громадського діяча. Але 1760 р. його і ще одного українця (Семена Дівовича) намаганнями М.Ломоносова було виключено з університету за «невідвідування лекцій». Лише завдяки втручанню президента Академії наук Кирила Розумовського молодим людям вдалося продовжити навчання. Проте до роботи в Академії О.Лобисевич так і не повернувся, віддавши перевагу службі в гетьмана, на якій провів більш ніж 20 років. Після закінчення служби він оселився в маєтку дружини і розпочав брати активну участь у громадсько-політичному житті краю, працював у Новгород-Сіверській дворянській депутатській комісії з перевірки дворянських прав українського лівобережного панства, яке обрало його повітовим маршалом (1783), а згодом і губерніальним маршалом (1785).
Відомі згадки про перероблені ним у бурлескно-травестійному стилі Вергілієві еклоги, що отримали назву «Вергиліевы пастухи»… в малороссійскій кобеняк переодетые», на підставі чого Лобисевича називали «попередником Котляревського». На жаль, цей твір досі не знайдено. Знаючи «Енеїду» Котляревського, можна приблизно уявити собі, які то були «пастухи», якою мовою вони розмовляли, чиї думки і прагнення висловлювали. М.Грушевський та М.Возняк вважали, що О.Лобисевич як представник української інтелігенції поєднав у собі кращі традиції давньої Гетьманщини з новими культурними течіями, і таке поєднання символізувало початок українського відродження кінця XVIII — початку XIX ст.
ІВАН ХАЛАНСЬКИЙ
Помітне місце в історії української освіти та культури займає Новгород-Сіверська гімназія, заснована 1788 р. У її стінах отримували знання корифеї української науки й літератури Михайло Максимович і Пантелеймон Куліш. Першим директором гімназії був Іван Халанський (бл. 1749 — 1825), чий рід походив від українських дворян Курського намісництва. Його біографія звичайна для вихідця з дворянської родини — навчання, цивільна служба, військова служба, юридична практика. Але справжні здібності Івана Халанського розкрилися лише в царині педагогіки. 1789 р. його призначили директором Новгород-Сіверського Головного народного училища, а через рік він обійняв посади ще й у Стародубівському та Глухівському училищах. Особливістю Новогород- Сіверського навчального закладу була його відкритість для всіх, хто виявляв бажання вчитися, а вчителі завжди мали на увазі, що виконують свій громадянський обов’язок, навчаючи дітей з бідних родин.
І.Халанському належить ідея заснування в Новгороді-Сіверському університету. І хоча ця ідея не зреалізувалася через високу конкуренцію з боку утвореного 1805 р. університету в Харкові та Ніжинської гімназії вищих наук, зрозуміло, яким високим був інтелектуальний потенціал Новгорода-Сіверського, що дав грунт для виникнення такого задуму. Замість університету тут, на базі Головного народного училища, заснували гімназію (1805), яка дуже швидко здобула визнання серед тогочасної інтелігенції. Навколо цього навчального закладу утворилося цікаве культурне середовище, близьке до опального архієпископа Варлаама Шишацького, що доживав свої дні у вигнанні в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі. Роль гімназії в культурно-освітньому житті краю була такою великою, що у 1828 р. про Новгород-Сіверський писали: «большая часть здешних граждан чаще, нежели жители окрестных городов, обращается с книгами: ибо редкій из них не учился или в бывшем Народном училище, или в гимназіи».
ВАРЛААМ ШИШАЦЬКИЙ
У центрі українського громадського та церковного життя був архієпископ Варлаам Шишацький (1751 — 1820). Лише короткий період його життя — два роки — пов’язаний безпосередньо з Новгородом-Сіверським. Будучи ректором Переяславського колегіуму, В.Шишацький перебрався до Новгорода-Сіверського разом із переміщеним туди навчальним закладом і став першим ректором Новгород-Сіверської духовної семінарії, поєднуючи це з ігуменством у Макошинському монастирі. Очевидно, саме йому завдячує новгород-сіверський патріотичний гурток великою увагою до церковних справ, і саме тут виникли в нього задуми про створення Української автокефальної церкви, без якої неможливою була б сама ідея української державності. Згодом він стає ігуменом Віленського Свято-Духівського монастиря, де потрапляє в скрутне становище через відмову скласти присягу на вірність Речі Посполитій, через що був змушений повернутися до Росії. У зв’язку з падінням Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. російський уряд почав упорядковувати церковні справи на колишніх її територіях — Західній Україні й Білорусії, тобто підпорядковувати місцеву православну церкву російському синоду. В.Шишацького призначають настоятелем Дятловицького монастиря (1794), 1795 р. він став єпископом Житомирським, а 14 травня 1796 р. завдяки йому було відкрито Єпаршеську семінарію, яка згодом стала Волинською. Завданням семінарії було готувати православних священиків для парафій, які з унії перейшли у православ’я. 1805 р. Шишацький стає єпископом Білоруським та Могилівським, 1808 р. отримує сан архієпископа Могилівського та Вітебського. 1812 року, коли війська Наполеона зайняли Могилів, В.Шишацький визнає нову владу, сподіваючись, що настав час визволення українсько-білоруської православної церкви з під гніту Москви. Крім того,він не міг зробити інакше, бо дбав про збереження церковних святинь і мусив скоритися волі завойовників. Після відходу французької армії російська влада засудила В.Шишацького, його позбавили сану й заслали на довічне ув’язнення до Новгород- Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Та чи можна вважати це ув’язненням? Навряд, бо він опинився у знайомому оточенні, з ним залишилася його бібліотека, він користувався великою пошаною серед місцевої інтелігенції, яку приваблював його багатий життєвий та громадський досвід, моральний авторитет.
МЕЛХІСЕДЕК ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ
«Царем правди» називав народ Мелхіседека Значко-Яворського, палкого захисника православ’я, ігумена правобережного Мотронинського монастиря, відомого активною участю у повстанні гайдамаків. Саме він вручив Залізнякові золоту грамоту, нібито отриману від Катерини II, що давала дозвіл на нищення поляків та євреїв, а 23 квітня 1768 р. у храмове свято Мотронинського монастиря відбулося «освячення ножів», з якими гайдамаки рушили в бій. 1781 р. він став архімандритом Глухівського Петропавлівського монастиря і членом Новгород-Сіверської духовної консисторії. Тоді ж, очевидно, зазнайомився з членами місцевого гуртка автономістів.
МИХАЙЛО МИКЛАШЕВСЬКИЙ
Михайло Миклашевський (бл. 1756 — 1847) нащадок стародубівського полковника Миклашевського, сучасника Івана Мазепи. Після 20-річної військової служби і нетривалого губернаторства він оселився в рідному маєтку в с. Понурівка, де прожив до кінця життя. Ця людина виявила себе як підприємець: відомо, що він заснував у рідному селі суконну фабрику, де працювало 300 робітників на 50 ткацьких верстатах. Але значно сильніший інтерес він мав до політичного та культурного життя, осередком якого стає його чудовий будинок у рідній Понурівці. Збереглося листування Миклашевського з князем Безбородьком, П.Завадовським, В.Кочубеєм, М.Г.Репніним, Д.Шираєм та іншими діячами. Маєток Миклашевського був відомий своєю бібліотекою, де зберігався рукописний примірник «Історії русів», перша згадка про який знайдена в листі фон-дер-Бріггена до Рилєєва від 21 жовтня 1825 року. Саме з Понурівки вийшла в люди «Історія русів», чому завдячуємо її прогресивному господареві.
Діяльність гуртка новгородсіверських автономістів — маловивчена сторінка української історії. Можемо лише констатувати, що державотворча традиція в Україні, сама ідея незалежності не виникла «з нічого» і не зникла в небутті. Були люди, які пам’ятали про своє коріння, знали історію рідного краю і всіляко намагалися прислужитися народові. На нашу думку, найвагомішим внеском в українську культуру й літературу стала книжка невідомого автора, який, без сумніву, походив з Новгород-Сіверщини і був членом гуртка автономістів. Це «Історія русів» — маніфест українського шляхетства, політичний памфлет, який міфологізує українську давнину, таврує колоніальну політику Москви, високо підносить ідею нації та держави, примушує по-новому дивитися в наше минуле.
