У неділю 29 грудня 2008 року ввечері на телеканалі «Росія» в прямому ефірі була оголошена особистість — символ нації. Загальним голосуванням було обрано давньоруського князя Олександра Невського. Голосування проходило протягом трьох місяців у інтернеті, також приймалися SMS-повідомлення. Загалом у голосуванні брало участь понад чотири з половиною мільйона людей, а за Олександра Невського проголосували понад 520 тисяч росіян. На другому місці опинився Петро Столипін, автор реформи сільського господарства та прем’єр-міністр Росії на початку XX століття. Третє місце посів Йосиф Сталін, за ним — А. Пушкін, Петро І, В. Ленін, Ф. Достоєвський, О. Суворов, Д. Менделєєв, Іван IX Грозний, Катерина II, Олександр ІІ. Голосування не обійшлося без скандалів. Наприклад, спочатку лідирував Йосиф Сталін, потім на перше місце вийшов Олександр Невський, який випередив Сталіна лише на 2%...
У російській історії Невський та Сталін в однаковій мірі одіозні особистості, оцінки ролі яких далеко не однозначні, викликають суперечки й досі. Але якщо житіє Олександра Невського покрите багатовіковим пилом історії, і уявлення про нього прості громадяни Росії отримують, переважно, з підручників, то «діяння» Сталіна залишаються в пам’яті ще значної частини росіян. Те, що символом Росії ледве не став Сталін — жорстокий тиран, який знищив десятки мільйонів невинних людей, викликає велику тривогу та занепокоєння щодо етичного здоров’я російської нації, адже знову явно насаджується великодержавний психоз.
СВІТЛО ТА ТІНІ ГЕРОЯ
У підручниках історії Олександра Невського змальовано героєм і захисником Русі. Лубовий і благосний образ «святого» Олександра Невського створювався сторіччями зусиллями російських офіціозних істориків та Російської Православної церкви. Однак деякі російські історики називають Олександра Невського зрадником, катом Росії і навіть «сатаною» російської історії. Практично вся європейська історична думка зводиться до того, що «...саме колабораціонізм Олександра щодо татаро-монголів, зрада ним братів Андрія та Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі ярма Золотої Орди».
Мало хто може заперечувати, що саме Олександр Невський сприяв 240-річному рабству великоросів. Саме він наказав народу підкоритися Золотій Орді без боротьби. Так у чому ж тоді заслуги О. Невського перед Російською православною церквою? Відповідь апологетів О. Невського в різних варіаціях зводиться до такого: Олександр зробив доленосний вибір між Сходом та Заходом на користь Сходу. Пішовши на союз з Ордою, він запобіг поглинанню Русі (Московії) католицькою Європою і тим врятував російське православ’я.
Серед російських іменитих істориків, які досягли найбільшого успіху в створенні величного образу О. Невського, мабуть, перше місце посідає М. Карамзін, якому належать такі слова: «Але Історія, кажуть, наповнена брехнею, — скажемо краще, що в ній, як у справі людській, буває домішок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, щоб скласти собі загальне поняття про людей і діяння». Пильне вивчення праць М. Карамзіна саме вказує на те, що сам історик грішив проти історичної правди.
Велику і непривабливу роль в обіленні та прикрашенні російської історії зіграла Катерина II, яка зібрала безліч оригінальних документів і літописів для здійснення великої містифікації. Коли волею долі і завдяки власному віроломству Катерина ІІ стала імператрицею Росії, вона вирішила прикрасити історичний фон Росії, який би велично відтіняв її власне «велике правління». Своїм указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ наказала створити «Комісію для складання нарисів про стародавню історію, переважно Росії», під наглядом графа А. Шувалова, якого незабаром замінив Герард Міллер.
До кінця XVIII ст. Катерина ІІ сконцентрувала у себе всі старовинні літературні та історичні першоджерела, що зберігалися до того в монастирях, церквах, учбових закладах та у приватних осіб. Внаслідок роботи Комісії з’явилося відредаговане самою Катериною ІІ «Літописне зведення держави Російської» в п’яти томах. Однак після Катерини назавжди зникли оригінальні літописи, такі як твір легендарного Нестора «Повість временних літ», «Книга статечна царського родоводу», написана духівником Івана Грозного — Афанасієм та безліч інших. До нас дійшли тільки так звані літописні зведення, тобто переписані, виправлені й доповнені літописи з метою з’єднання історії Київської Русі й Московії. Всі «літописні зведення» були виготовлені або знайдені «катериненськими хлопцями». Так імператриця Катерина ІІ назавжди «впорядкувала» російську державну історію, підвівши брехню під державний захист. Значна частина життєпису Олександра Невського до наших днів залишається вкритою тією брехнею.
Згідно з більшістю російських історичних джерел, Олександр народився в 1220 році і був другим сином князя Ярослава Всеволодовича від половецької дружини. І Всеволод Юрійович Велике Гніздо, і син його Ярослав, ймовірно, також були одружені на половчанках. Тобто прабабуся Невського, бабуся і мама його, судячи з деяких джерел, також половецького походження. В роки нашестя Батия на землю (1237—1238) ані Ярослав Всеволодович, ані Олександр і його молодші брати опору не чинили, тому й не були знищені татаро-монголами. Здавшись хану Батию, князь Ярослав і його родичі поступили на службу до татаро-монголів.
Офіційна історіографія Олександру Невському приписує перемоги над шведами в 1240 році і над тевтонськими лицарями в 1242 році. Однак багато хто з істориків вважає, що значення цих битв і перемог у них О. Невського були занадто перебільшені. Принаймні, називати їх «доленосними» немає жодних підстав. Першу перемогу 20-річний князь отримав на березі Неви, в гирлі ріки Іжори 15 липня 1240 року над шведським загоном, яким командував майбутній правитель Швеції ярл Біргер. З обох сторін у тій «битві» взяло участь не більше 300 осіб. Втрати з російського боку були невеликими — лише 20 осіб. Під покривом ночі залишки ворожого війська сіли в човни і попливли геть. У давнину в Московії траплялися бійки й масштабніші за Невську, коли на святки йшли битися село на село. Вважається, що саме за цю перемогу князя стали називати Невським, але вперше це прізвисько зустрічається в джерелах тільки з XIV ст. Традиційно вважають, що битва 1240 року запобігла втраті Руссю берегів Фінської затоки, зупинила шведську агресію на новгородсько-псковські землі.
Майже такого ж рівня була й «битва» Олександра з німцями та естами 5 квітня 1242 року на Чудському озері. Про «масштаби» цієї битви свідчить той факт, що вона навіть не згадується в Іпатієвському літописі. Після повернення з берегів Неви через черговий конфлікт Олександр був вимушений покинути Новгород і поїхати в Переяславль-Залеський. Демократичний Новгород просто вигнав Олександра через деспотизм.
Тим часом над Новгородом нависла загроза із заходу. Лівонський орден, зібравши німецьких хрестоносців Прибалтики, датських лицарів із Ревеля, заручившись підтримкою папської курії та давніх суперників новгородців псковичів, вторгся на території новгородських земель. З Новгорода було відправлено посольство до Ярослава Всеволодовича з проханням про допомогу. Той направив у Новгород озброєний загін на чолі зі своїм сином Андрієм, якого незабаром на вимогу новгородців замінив Олександр. Він звільнив зайняте рицарями Копорьє та Водську землю, а потім вибив із Пскова німецький гарнізон. Підбадьорені успіхами новгородці вторглися на територію Лівонського ордена та почали розоряти поселення естів, данників хрестоносців. Лицарі, які виступили з Риги, змусили Олександра відвести свої загони до кордону Лівонського ордена, що проходив по Чудському озеру. Обидві сторони стали готуватися до вирішальної битви, яка відбулася на льоду Чудського озера, біля Воронячого каменя 5 квітня 1242 року і увійшла в історію як «Льодове побоїще». За даними Лівонського ордена, втрати хрестоносців становили 20 лицарів убитими та шість полоненими. Лівонський орден був поставлений перед необхідністю укласти мир, за яким хрестоносці відмовлялися від зазіхань на російські землі, а також передавали частину Латгалії. Влітку того ж року Олександр завдав поразки семи литовським загонам, що нападали на північно-західні російські землі, в 1245 році відбив Торопець, захоплений Литвою, розгромив литовське ополчення під Усвятом.
Завдяки цим та іншим перемогам він залишився в народній свідомості як захисник рідної землі. На його честь у Петербурзі за указом Петра Великого побудували монастир, Олександро-Невську лавру, куди в 1724 році були перевезені його мощі. Петро І також постановив вшановувати його пам’ять 30 серпня, в день укладення звитяжного миру зі Швецією. 1725 року імператриця Катерина I заснувала орден князя Олександра Невського — одну з найвищих нагород Російської імперії. Він проіснував до 1917 року і був другим за значенням після ордена Андрія Первозванного. В СРСР під час Великої Вітчизняної війни 1942 року було також засновано орден Олександра Невського, яким нагороджувалися офіцери Червоної Армії, які виявили особисту відвагу, мужність та хоробрість у Вітчизняній війні. Орден був збережений і в системі нагород Російської Федерації.
ВІРНИЙ СЛУГА ТАТАР
Традиційно вважається, що успішні військові дії Олександра Невського надовго гарантували безпеку західних кордонів Русі, але на сході російським князям довелося схилити голову перед набагато сильнішим ворогом — монголо-татарами. Завоювавши 1237 року Владимиро-Суздальське князівство, хан Батий, онук Чингісхана, залишив у ньому своїх управителів. Професор Л. Гумільов підтверджує, що більшість поселень Суздальської землі добровільно підкорилися хану Батию. Здавшись на милість переможців, вони залишилися цілими й неушкодженими. Серед тих, хто здався і підкорився був і батько Олександра Невського Ярослав Всеволодович, який отримав 1238 року ярлик на «велике» княжіння у Владимиро-Суздальському улусі з рук Батия. Те, що він здався на милість Батия, не викликає сумніву, інакше він не міг би розраховувати на великокняжий престол. Не пересвідчившись у відданості князя Ярослава, Батий не міг йому дозволити бути збирачем данини для Золотої Орди. При цьому необхідно зазначити, що з 1238 року два з половиною сторіччя на княжінні в Ростово-Суздальській землі та Московії не сидів жоден князь без татаро-монгольського ярлика, тобто призначення. Проте хан Батий не міг цілком довіряти Ярославу, тому зажадав від князя залишити «в заставу» (в аманати) у хана свого старшого сина Олександра, про що свідчить посол Папи Римського в Золотій Орді Плано Карпіні.
Повернувшись 1242 року з європейських походів, хан Батий викликав для звіту всіх удільних улусних правителів, серед них і князь Ярослав. Як пише М. Карамзін, «Великий Князь відправився з багатьма боярами в стан Батиїв, а сина свого юного Костянтина (брата Олександра Невського) послав до Татарії до Великого хана Октая. Батий прийняв Ярослава з повагою і назвав Главою всіх Князів Руських, віддавши йому Київ. Так государі наші урочисто відреклися від прав народу незалежного і схилили шию під ярмо варварів. Вчинок Ярослава служив прикладом для удільних князів суздальських, які били чолом гордовитому Батиєві, щоб мирно панувати в областях своїх... Ярослав, отримавши милостивий дозвіл їхати назад, закінчив життя на шляху... Вірні Бояри привезли його тіло до столиці Владимирської. Казали, що він був отруєний...».
1247 року Великим князем Владимирським став Святослав Всеволодович, молодший брат Ярослава. Олександру Невському дісталася Твер. Наприкінці того року, залишившись незадоволеними отриманими удільними наділами, брати Андрій і Олександр відправилися до Батия до Орди оскаржувати у дядька великокняжий стіл. В Орді брати затрималися до 1249 року. Цього року великокняжий Владимирський стіл отримав Андрій. Твердження М. Карамзіна про те, що Олександр нібито отримав всю південну Русь і Київ, не відповідає дійсності, оскільки в той період південною Руссю правив Великий князь Данило Галицький, який мав титул «короля всієї Русі». До того ж, Олександр залишався в заручниках при ставці Батия, що підтверджує Плано Карпіні.
Під час перебування Олександра в «аманатах», приблизно в 1238—1242 рр., сталося його братання із сином Батия — Сартаком. В окремих літописних зведеннях стверджується, що Олександр був «прийомним сином» хана Батия. У стародавніх монголів існував зворушливий звичай братання. Хлопчики чи юнаки обмінювалися подарунками, різали собі руки, змішували кров із молоком, після чого по черзі пили напій, вимовляючи слова спільної клятви і ставали «андами» — названими братами. Побратимство вважалося вище за кровну спорідненість: анди як одна душа, ніколи не залишають, рятують один одного в смертельній небезпеці. Тоді ж Сартак прийняв православну віру несторіанського напрямку.
1249 р. хан Батий закріпив за своїм сином Сартаком землі від Волги до Дону, куди ввійшла й уся Ростово-Суздальська земля. 1252 року один зі своїх улусів — Ростово-Суздальську землю — Сартак віддав довіреній людині, своєму анді — Олександру, незважаючи на те, що правителем цієї землі до цього часу залишався його брат князь Андрій. Проте Олександрові, вихованому в татаро-монгольському середовищі, який прийняв ординський світогляд, ставши андою Сартака, нічого не варто було зрадити брата й заволодіти ярликом на великокняжий Владимирський стіл. Олександр добре розумів, що має єдиний шанс зайняти Владимирський великокняжий стіл, прибравши з дороги брата Андрія.
1250 року Данило Галицький одружив свою дочку з Великим князем Владимирським Андрієм (братом Олександра), скріпивши, таким чином, таємний військовий союз проти татар, до якого приєднався ще й Ярослав Тверський. 1252 року Андрій запропонував і своєму братові Олександру приєднатися до союзу проти татар, але Олександр доніс на нього ханові. За вірну службу хан нагородив Олександра Владимирським князівством Андрія. А сам Олександр повів на Русь «Неврюєву рать» для розправи над Андрієм, але той встиг утікти до Швеції. Олександр доніс і на Данила Галицького, після чого хан послав орду Куремси на Данила.
Як пише В. Бєлінський, за багато років життя при дворі хана Олександр став першим із суздальських князів, хто перейнявся істинно татаро-монгольським державним духом, з дитинства вбрав психологію степняка-завойовника, повністю сприйняв звичаї людей, серед яких виріс. І Олександр скористався своїм «брудним» шансом. Готуючись до повалення Андрія Ярославовича, Олександр Ярославович (Невський) поїхав по допомогу до Орди, але не до самого Батия, а до його сина Сартака. І «перемога» Олександра над Андрієм була отримана 1252 року, за допомогою військ Сартака. Олександр, визнаний у Орді великим князем, «урочисто» в’їхав до Владимира. За підказкою нового великого князя Олександра (Невського) татаро-монголи не спустошили всю Ростово-Суздальську землю, грабували та вбивали вибірково. Так уперше привів Олександр каральні татаро-монгольські війська в суздальську землю. І він приводитиме ці війська ще не раз.
Всі подальші діяння Олександра, його синів і внуків на великокняжому терені були неймовірно жорстокими як щодо населення Ростово-Суздальської землі та Московії, так і щодо сусідніх народів. Починаючи з 1252 року, ростово-суздальські князівства, пізніше Московія і Російська імперія будували свою державність суворо за татаро-монгольськими канонами, перейнятими у Орди Олександром Ярославовичем. У запозиченні в Золотої Орди і насадженні в Московському улусі азіатської державності й полягала заслуга Олександра Невського. Пізніше, в Радянській імперії, більшовики також дотримувалися ординських методів управління: деспотична централізація влади, придушення найменшого інакомислення, загальне заохочення доносів і зрад, постійний експансіонізм під брехливим прикриттям інтернаціоналізму.
Згідно з офіційною історичною версією, життєпис Олександра нібито був наведений наприкінці XIII сторіччя в літописі «Повість про житіє Олександра Невського», яку ніхто й ніколи не бачив у оригіналі. До нас дійшли лише поліпшені за допомогою «домішки брехні» так звані «літописні зведення», написані через сотні років.
Олександр покнязював лише близько 11 років, із яких не менше 5 років він провів у Золотій Орді, старанно осягаючи татаро-монгольські звичаї і науку управління улусом. Всі його діяння як князя були спрямовані на залучення суздальської землі до єдиної системи державного господарювання Золотої Орди. За велінням хана, за Олександра було проведено переписи спочатку Суздальської, а пізніше Новгородської земель. За Олександра вперше було встановлено подушну сплату данини. Війська князя постійно брали участь у військових діях золотоординців проти непокірного населення Московії і Новгорода. Протягом 11 років Олександр щонайменше п’ять разів приводив татаро-монгольські війська до Суздальської та Новгородської земель.
Лише за «допомогою» Олександра татаро-монголи змогли підкорити Великий Новгород. Узимку 1257—1258 років. Олександр привів татаро-монгольські загони до Новгородської землі, де спалахнуло повстання вільнолюбних новгородців. Сина Василя, який назвав батька зрадником, Олександр віддав на розтерзання татаро-монголам, а населення жорстоко покарав: «оному носа урезаша, а иному очи выимаша». 1259 року Олександр знову привів татаро-монгольські війська до Новгорода. Цього разу стародавній Новгород було підкорено. Олександр виконав своє «великое предначертание».
1262 року татаро-монгольські війська придушили бунт у Суздальській землі, який спалахнув як протест проти збирання данини. «Великий князь» Олександр брав особисту участь у придушенні бунту в Ростові, Владимирі, Суздалі, Ярославлі. Проте монгольські баскаки залишилися незадоволені, оскільки було пролито татаро-монгольську кров. Терміново зажадали, щоб Олександр прибув до Орди, звідки він не повернувся, бо, ймовірно був, як і його батько, отруєний. До того часу його захисника Сартака в живих уже не було. М. Карамзін так розповідає про це: «Великий князь зважився їхати до Орди з виправданнями і дарами. Олександр знайшов хана Берку в Сараї. Хан протримав Невського в Орді всю зиму й літо. Восени Олександр, уже слабкий здоров’ям, повернувся до Нижнього Новгорода і, приїхавши звідти до Городця, занедужав на тяжку хворобу, яка поклала край його життю 14 листопада 1263 року». Тіло його було поховане у владимирському монастирі Різдва Богородиці.
Ось як оцінює «заслуги Олександра Невського перед Вітчизною» російський історик К. Кедров: «Олександр Невський, такий гордий із римськими послами, був надзвичайно смиренний і покірливий перед татаро-монгольським ханом. Він покірно їздив до Орди отримувати ярлик на княжіння і, на жаль, пролізав-таки на карачках до ханського трону, як того вимагав звичай Орди. Окрім того, він був змушений безпощадно втихомирювати в своїх володіннях будь-які виступи проти татар і збирав данину для хана, втихомирюючи співвітчизників вогнем і мечем. Прийняти корону від папи, як усі європейські государі, Олександр Невський вважав для себе за ганьбу, а підповзати під ярмо та приймати ярлик на княжіння від лютого ординця ганьбою не виглядало».
1264 року Великим князем Владимирським було призначено Ярослава Ярославовича, наступного за черговістю брата Олександра. І цей князь «зацарював» на Владимирському столі за допомогою татаро-монгольських військ. Великий князь Ярослав, наслідуючи приклад діда й батька, намагався у будь-який спосіб догоджати ханові і так, як вони, закінчив життя своє на шляху з Орди, куди 1271 р. він їздив із братом Василем.
СВЯТИЙ КАТ РУСІ
Майже втративши реальні риси, Олександр Невський перетворився на таку собі історико-патріотичну ікону. Істориків, котрі намагалися показати всі сторони його діяльності, включаючи недобрі, ніхто не бажав слухати. Проте, створюючи кумирів, люди згодом переживають гостру потребу їх руйнувати. В міру подолання довірливого ідолопоклонства як форми засвоєння історичних знань усе частіше з’являтимуться бажаючі «розвінчати» міф про Олександра Невського. Наведемо висловлювання деяких із них.
«Є такий сатана російської історії — Олександр Невський. У нього була мета — княжити у Володимирі, й задля шкурницьких інтересів він насадив на Русі люте татарське ярмо. І зробив це найбільш мерзенно — зрадивши брата».
«Князь Олександр Невський показав себе не героєм і захисником Русі, а безпринципним інтриганом, зрадником і катом, який заради особистої користі не погидував кров’ю братів і сестер по вірі. А за що ж канонізувала його церква? За відданість хану татарському, який звільнив церкву від податків, який у своєму ярлику, виданому 1279 року, заборонив ганити й ображати православ’я, заборонив убивати та грабувати російських священиків. Адже ще 1261 року в Орді засноване єпископство, а церква пропагувала покірність татарському ярму. Олександр Ярославович, зрадник і кат Русі, став прикладом підлоти й безпринципності для Івана Грозного, Петра I Великого та інших «великих героїв» Росії».
http://www.evangelie.ru/forum/t35572-2.html)
«Російський народ, російська свобода були віддані та продані зсередини. Вони стали жертвою певної змови. І ключовою її фігурою був російський «національний герой» Олександр Невський... Олександр народився в сім’ї Ярослава... Саме від нього виходила ідея історичної зради, саме ним і прийнято було фатальне рішення віддати Русь азіатським прибульцям заради встановлення деспотичної системи влади. Ганьба російської історичної свідомості, російської історичної пам’яті в тому, що Олександр Невський став... знаменом того самого народу, чию історичну долю він жорстоко понівечив».
«Чи можна вважати великим національним героєм татарського посіпаку, капітулянта й колаборанта на ім’я Олександр?.. Людину, яка своїми руками насаджувала іноземне панування, прикликала на власних братів монгольську рать, побраталася з Сартаком Батиєвичем, а потім підписала з Берке всі умови васальності й данинності... Після чого не соромилася водити свої дружини проти незгідного з цим російського населення. Культи Сталіна й Леніна «викрили», причому настільки успішно й переконливо, що шансів на їхнє відродження немає. Культу з Петра I не виходить. Дуже багато про нього відомо такого, що святоблива фігура не твориться. Лишається один Олександр Ярославич з роду Рюриковичів на прізвисько Невський. Інтерес до нього ніколи не гаснув, але в останні роки він набув рис, які майже не поступаються формам прославляння Йосипа Віссаріоновича. Точнісінько так само ігноруються факти, суперечності й речі цілком очевидні, які не вкладаються в загальноприйняту схему. Це належить до розряду суспільних патологій. Як судити про народ, який сам собі вигадав, висмоктав із пальця й поставив у головні національні герої та символи фігуру, яку, як не крути, інакше, ніж зрадником, не назвеш?
«Олександр Невський був першим із великих князів російських, який замість опору татарам пішов на пряму співпрацю з ними. Він почав діяти в союзі з татарами проти інших князів: карав росіян — в тому числі й новгородців — за непокору завойовникам, та так, як монголам навіть не снилося (він і носи різав, і вуха обрізав, і голови відсікав, і на кіл саджав)... Але сьогоднішня міфологічна свідомість сприйме звістку про те, що князь фактично був «першим колабораціоністом» цілком однозначно — як антипатріотичне очорнення».
Вочевидь, не варто однозначно розглядати події минулих років, особливо якщо перевірка історичних джерел ускладнена. Був Олександр Невський героєм чи антигероєм Росії — кожен може по-своєму вважати й оцінювати. Олександр Невський — діяч російської історії, і лише росіяни можуть визначати його місце у своїй історії. Для нас, українців, важливо, щоб символи російської історії не ставали сьогодні знаменом великодержавної політики Росії, що загрожує цілісності й незалежності України.
1986 року я побував у Ясній Поляні, де вклонився могилі великої людини Землі Російської — Льва Толстого. Я довго стояв навколішки перед горбиком землі над його могилою, без будь-яких пам’ятників і навіть без хреста. Я схилявся перед величчю духу Людини, яка стала великим надбанням планетарної культури. На жаль, у сьогоднішній Росії він не став її символом. Але я вірю у велич моральності російського народу, в його розум і совість. Я вірю, що демократичні вічові традиції Великого Новгорода, грубо знехтувані Олександром Невським, будуть відроджені, і Лев Толстой неодмінно стане символом Росії.
