Яніна ДЕМЕНЮК , гімназія Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова (Київ):
— Про голодомор я знала не тільки з книг, але й через дол ю моєї сім’ї. Три голодомори довелося пережити моїм бабусі та дідусеві. На жаль, це була штучно створена ситуація. Голодомор був не тому. що хліба не вистачало: його спалювали. Я чула про те, що люди їли своїх дітей, їли землю. Багато мільйонів людей не пережили ці страшні часи. Я вважаю, що головне — запобігти такому жаху в майбутньому.
Інна КОРНЕЛЮК , студентка 3-го курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка:
— Дякувати Богу, моїх родичів голодомор не зачепив, бо я і мої родичі із Західної України. Однак і в Західній Україні голод дався взнаки. Люди пам’ятають про це, про це свідчать і фільми, які уже транслювалися після розвалу Радянського Союзу. На мене ці фільми справили велике враження. Я зрозуміла, як треба поважати свою націю і виховувати у собі належне ставлення до інших націй. Мені здається, що голодомор — це страшна подія не тільки українського масштабу, це подія, яка мала величезний вплив не тільки на те покоління, що його пережило, відгомін голодомору чую і в своєму поколінні.
РОКСОЛЯНА , десятикласниця, (м. Львів)
— Я і мої однолітки дізналися про цю жахливу подію iз книжок. Однак я не знаю чи є підстави вірити усьому, що там написано. А ще бабуся завжди мені казала, що мені пощастило. Я не бачила голодомору. Думаю, що люди, які пережили ті страшні часи , гідні найвищої шани і поваги хоч тепер. Коли зараз читаю книжки про голодомор, наприклад, «Марію» У. Самчука, чи «Жовтий князь» В.Барки, то справді тяжко співпереживаю ці події…. Добре, що ці твори є у шкільній програмі. Думаю, що кожний з нас повинен пережити це бодай з літератури, щоб ніколи, ні за яких обставин не допустити чогось подібного. Я щаслива, що живу в час, коли такого немає.
Михайло КРЕКІН , середня школа №231 (Київ):
— Голодомор — це найстрашніша подія, котра відбувалася у нашій країні. Тисячі, мільйони людей стали невинними жертвами; вони тільки й хотіли чесно працювати, мати шматок хліба. Найстрашніше: СРСР вивозив за кордон зерно з метою показу могутності нашої радянської соціалістичної держави. Масову колективізацію (утворення колгоспів) і голодомор 1932 — 1933 років не можна розділяти.
Олександра АНДРУСИК , Кловський ліцей № 77 (Київ):
— Коли я два роки тому читала «Історію України» Ореста Субтельного, там були страшні цифри — 10 мільйонів загиблих у 1932 — 1933 рр., і тоді у мене виникла думка: Київ і Київська область — до якого будинку б не увійшов — скрізь мертві люди. Така вимальовується картина Голодомору у мене, якщо наочно уявити цю цифру. І я подумала, що обов’язково говоритиму українською мовою, тому що Україна — це велика країна, що пережила велике горе.
Василь МОРОЗ , 16 років, студент I курсу Івано–Франківського коледжу електронних приладів:
— Про «великий голодомор» в Україні я знаю з уроків історії у школі. А про голод на західних землях нашої країни у 1947 році мені розповідала бабуся Катерина, яка живе в селі Підвербцях Тлумацького району. За її словами, це лихо спіткало людей через неврожайний попередній рік. Але, на щастя, і, очевидно, за Божим повелінням вже ранньої весни 47 земля вродила багато лободи. З неї голодні селяни варили «натину» — суп із трави та (у кращому випадку) сяких-таких круп, а також пекли коржики. В лісах же, що облягають наше село, збирали равликів (слимаків), яких теж розвелось тоді напрочуд рясно. Це врятувало від смерті багатьох підвербцівчан – вони змогли дотягти до нового врожаю. Але голод наклав глибокий відбиток на тих, хто пережив його. Вони стали дуже ощадливі. А бабуся Катя й її мама Аня, котра померла в 1999-му на 92 році життя, крім того, виробили ще й «залізну» звичку – навіть тоді, коли всього вдосталь, запасати про всяк випадок не тільки продукти, але й мило, сірники й т. ін.
Костянтин ПОЛЯКОВ , гімназія східних мов (Київ):
— Більше за все мене вразило у подіях 1932 — 1933 рр. і 1947 р. те, як поводилися політичні лідери України, а саме Л.Каганович (1947 р.) — вони підтримали голодомор.
Тамара ШОШІАШВІЛІ , середня школа №102 (Київ):
— Голодомор — це дуже моторошна і страшна сторінка у контексті історії ХХ століття. Чесно скажу, я не можу навiть уявити, що ж насправді тоді відбувалося в Україні, тим більше поставити себе на місце цих людей. Але є безліч чудових українських і російських письменників, які дуже яскраво змалювали ці події. Наприклад, поетеса Ліна Костенко, коли читаєш її вірші, буквально плаче душа. Я сподіваюся, що такі події ніколи не повторяться у нашій історії. Людство розвивається, і ми все більше й більше дізнаємося про минуле, і я хочу щоб ці знання допомогли нам уникнути таких помилок у майбутньому.
Ганна БЄСЄДІНА , ліцей № 142 (Київ):
— Ці страшні події — штучно створені радянською владою. Люди вмирали, вони вірили, що буде все добре, але влада не давала їм їжі, не допомагала їм вижити. Трагедія голодомору описується у творах багатьох українських письменників. Наприклад, у Василя Барки в романі «Жовтий князь» дуже реалістично зображуються картини знищення власного народу, і ми переживаємо разом з героями. Коли у кінці роману вмирають практично всі члени сім’ї — це жахливо. Лише 10% людей жили нормально; всі інші — спочатку існували, а потім — умирали.
Світлана АЛЕКСЕЄВА , студентка–заочниця Львівської академії друкарства, 29 років:
— Про голод 1932 — 1933 рр. знаю з розповідей своєї бабусі. Те, що вона розказувала, не вкладається в голові. Тільки уявіть собі, до чого були доведені люди. Якщо мама для того, щоб не загинули її дітина, годувала її своєю кров’ю. Тобто вона робила на груді надріз і прикладала малюка, щоб він не кричав від голоду. А ще був випадок, коли збожеволіла від голоду жінка з’їла щічки свого немовляти. І все це не вигадка, все відбувалося у людей на очах. Як не намагалась колишня влада викреслити все це з суспільної зам’яті, але цього ніколи не забути. Голод 1932 — 1933 рокiв — це трагедія для українського народу, масштаби якої неможливо збагнути. Він був створений штучно, його можна було уникнути.
